Анастасія Приходько народилася 21 квітня 1987 року в Києві. Її мати – театральний критик, працює в Міністерстві культури. Настя змалку вчилася музики. У музичній школі опанувала гру на фортепіано, флейті, гітарі. Крім того, навчалася у диригентсько-хоровому класі.

Професійну освіту Анастасія почала здобувати в Київському державному музичному училищі ім. Глієра. У 15-річному віці (2002 р.) спробувала себе на кастингу з відбору учасниць до складу дівочого гурту «ВІА Гра». Після закінчення навчання в музучилищі за класом «народний вокал» і в Київському національному університеті культури і мистецтв співачка розпочала сольну кар’єру, взявши участь у низці українських і міжнародних фестивалів. На одному з них (у Болгарії) здобула третю премію.

Популярність до Анастасії Приходько прийшла спершу в Росії, де вона перемогла у «Фабриці зірок-7». Після перемоги у цьому телеконкурсі молода співачка підписала контракт з продюсером Костянтином Меладзе, а невдовзі заспівала дуетом із Валерієм Меладзе пісню «Безответная любовь».

Репертуар співачки складають як авторські, так і народні композиції українською та російською мовами. Анастасія має доволі рідкісний для естради голос – контральто, діапазоном три октави.

У ці важкі для України часи Анастасія Приходько проявила себе як справжня патріотка, зайняла яскраво виражену громадянську позицію. Вона була активною учасницею Майдану, а зараз часто виїжджає в АТО з концертами для захисників Вітчизни. З цієї її життєвої сторінки ми й розпочали нашу бесіду.

– Нещодавно ви презентували програму «Герої не вмирають». Мало хто з поп-виконавців настільки явно проявляє свою патріотичну позицію. Звідки у вас це?

Як ви розумієте, без належного виховання немає правильного сприйняття. Моя родина – це патріоти, які навіть у часи заборони на все українське співали українських пісень, носили вишиванки, потай спілкувалися українською та мали обереги з тризубом. Моє свідоме сприйняття долі країни почалося ще з Помаранчевої революції, коли я, ще неповнолітня, щодня стояла на Майдані за майбутнє України. Під час Революції гідності у мене не було жодних сумнівів, який бік обирати. Я розуміла, що позбудуся російського ринку назавжди, а, може, й українського. Проте я знала, з ким я і де буду! Сьогодні я зробила би той самий вибір.

– Деякі українські артисти продовжують гастролювати в Росії, мотивуючи це тим, що для них головне – публіка, якій вони несуть своє мистецтво. Мовляв, вони поза політикою. Як би ви це прокоментували?

Не можна бути поза політикою. Я ніколи не належала до жодної з партій. Можна навіть сказати, що я була аполітичною. Але коли доходить до тотальної несправедливості, коли руйнуються мрії про щасливе майбутнє, коли по твоїй країні гупають ворожі чоботи й лунають залпи «Градів», коли перший виїзд на море в ранньому дитинстві був пов’язаний з Кримом, який по поняттях «віджали», коли по родинах приходять похоронки – то як можна стояти осторонь? А, тим більше, працювати на ворога, на Мордор, який вбиває й калічить, краде і блюзнірствує?  Є моральні устої, пам’ять крові, любов до свого народу. І все це продати за рублі?! Мені шкода манкуртів, які не знають свого коріння. Продажність – один з найдревніших гріхів!

– Як ви думаєте, тотальна дегуманізація, яка зараз відбувається в Росії, -наскільки вона остаточна?

Щодо дегуманізації… Нація хвора на слабоумство, і це не лікується. Ніколи! Мені шкода цілий народ, який створив собі кумира і тим порушив одну з провідних заповідей з Біблії. Вони – приречені…

– Виступаючи перед нашими бійцями, що ви винесли для себе з цього досвіду?

Я зараз проїхала Луганщиною четвертий тур у рамках проекту з програмою «Герої не вмирають». Чого я туди їду? Адже навіть на п’ятому місяці вагітності я співала по бліндажах у гарячих точках. Тому, що вони справжні. Сила, гідність і любов – от з чого складені їхні душі. Вони надихають і дають зрозуміти, що життя варте  любові і боротьби. Все дріб’язкове відходить, і ти живеш далі інакше. Більш усвідомлено і цінуючи кожну мить свого буття.

– Як реагують люди, які побували в бою і бачили смерть, на мистецтво взагалі? Чи є мистецтво тим ліком, що потрібен людині, яка переживає стреси такого рівня? Чи, може, потрібне щось інше? Що саме?

Я не бачила більш вдячної аудиторії. Вони насолоджуються хвилинами тиші і музикою. Вона дає їм відчуття спокійного минулого і надію на дім і затишок. Половина з них взагалі ніколи не були на концертах, а тут… пісні про любов, про матір, про перемогу. Я буду співати стільки, скільки вони забажають!

– Коли ви перетинаєтесь з іншими поп-виконавцями, які знають про вашу жорстку позицію, як проходить спілкування з ними? Чи багато втратили друзів у цьому середовищі через це?

Я втратила російське спілкування. І не жалкую. Це не друзі. Це гламурна тусовка, і ціна їй ламана копійка. А, взагалі, я кішка-одиначка. Я не дуже багато спілкуюся з колегами по цеху, хоча творчість багатьох з них люблю і з задоволенням слухаю.

– Досить часто жовта преса пише про ваші особисті справи. Наскільки ви допускаєте до себе в цьому плані? Це елементи стратегії піару чи відкритість особистості?

Свого часу я допустила мас-медіа до родинних проблем. А потім пожалкувала. Це не я піарюсь, це на мені почали піднімати рейтинги. Сьогодні я дуже оберігаю свою родину. Мої діти не мають бути заручниками чиєїсь брутальної схибленості на сенсаціях. Одне можу сказати: я щаслива мати, кохана дружина і улюблена донька. Що ще треба для щастя?!

– Що дав вам досвід участі у «Євробаченні»? І що дало «Євробачення» вам у просуванні як артистці?

«Євробачення» навчило боротися і покладатися тільки на себе, а ще відкрило очі на брудні ігри. Тепер я не така наївна, проте вірити в щасливу долю дуже хочеться.

– Зараз складні часи, війна, криза, інфляція… Що не дає опустити руки?

Не можна опускати руки ніколи. Це ознака слабкодухих. Я вірю в перемогу, вірю в наш народ, вірю у свою родину, вірю в силу музики і любові! Все буде добре. Я знаю!

– І насамкінець, що для вас є табу у творчості?

Табу – «співочі труси», табу – зрада собі, табу – безпринципність. А ще – ніколи не пробачайте тих, хто зрадив – ні в житті, ні в творчості… Слава Україні! Перемога – понад усе!

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ