Андрій КИРИЛЬЧУК: «Митцеві не треба боятись наново винайти велосипед»

 

З Івано-Франківським режисером та актором Андрієм Кирильчуком спілкуємось з приводу театральної творчої майстерні, яку наш театр не так давно анонсував. Саме Андрій Кирильчук був першим, хто ризикнув і поставив виставу в її форматі – «Убити Кароля» за С.Мрожеком. та І.Вирипаєвим. Уже на прикладі однієї постановки стало зрозуміло, що ця експериментально-педагогічна майстерня є добрим лакмусовим папірцем багатьох «театральних» проблем, про які зазвичай не говорять.

 

  • Андрію, потреба створення експериментальної майстерні з її «іншим» форматом є показником того, що наш театр відчуває певний застій?

Ні, гадаю, про застій мова не йде. Швидше навпаки, в нас на багатьох виставах аншлаги, але є й розуміння, що це ще далеко не вершина. Сьогодні весна, потім буде літо, завжди потрібно дивитись на перспективу та готувати санчата до зими завчасно. Сьогодні потрібно думати, яким театр буде завтра. Епоха інтернету, технологій та світової комунікації вимагає дивитись на театр ширше, а не тільки через призму місцевих традицій та смаків. Ми всі розуміємо, що зараз відбувається наша інтеграція в європейську спільноту. Те, що сьогодні в нашому місті викликає шалений захват, через рік вже, можливо, буде не комільфо. Все в порівнянні. Тому особисто для мене робота в режисерській майстерні – це дослідження та пошук, які прагнуть не сьогоднішнього успіху, тут все направлено на перспективу. На виріст. Саме тому я ціную такий формат. Так, можливо, такий продукт не відразу стане комерційно успішним та тріумфальним. Але це сміливий і необхідний крок для розвитку.

 Кирильчук

  • Але щоб рости, треба хотіти цього. Наші театральні митці готові на це?

Тут не все так однозначно. Розвиватись прагнуть всі, але напрямок руху, можливо, не завжди збігається. Все лежить в площині смаку. Так як український театр процвітає достатньо усамітнено, то й смаки нашої публіки, відповідно, невибагливі.

Зазвичай режисер береться до постановки з бажанням сподобатися, з прагненням, щоб вистава вийшла успішною. Це природно. Ми ж, як частково комерційна структура, і повинні заробляти на постановці, а заробіток залежить від успіху!  Це реальність. Тому вважаю удачею, що  з’явився альтернативний майданчик, де, на мій погляд, значно розширена географія для творчого пошуку. Тут менше обмежень. В лабораторії митець може дозволити собі не перейматись  смаками публіки та створювати альтернативні дійства. Тут навіть шкідливим виглядатиме кокетство. Нам всім важливо бути чесними та працювати над взаємозв’язком «театр-глядач», тримаючись за перспективу. За великим рахунком, це як з муралами – не страшно, коли більшість тебе не сприйме, великий соціальний поштовх в тому, що ця більшість, апелюючи до меншості, сама починає цікавитись предметом розмови, порівнювати та шукати аналоги. Згодом ця цікавість переросте в суттєво іншу якість. Тут важливим є діалог та рух. Змінюватись повинні ми всі. Звичайно, розвивати наш театральний соціум можна, запрошуючи на постановки іноземних режисерів, але це значно дорожче і далеко не гарантує збереження нашої автентичності. Хочеться не тільки розвиватись в смаках та вміннях, але й не загубитись.

 

  • Наскільки наш театр конкурентоспроможний за європейськими мірками?

Ситуація не з радісних. Ми з європейцями живемо зараз в різних історично сформованих ментальностях та соціумі. Часом складається враження, що там продукують театр крізь призму ситості, а в нас – для зняття стресу та нагадування, що вічні цінності десь існують. Тому й театри, природно, відрізняються у плані як театрального продукту, так і перспектив власного розвитку. У них домінує школа показу, у нас – проживання. В них акцент на інтелекті та естетично-видовищній складовій дійства , а ми декларуємо сюжет як емоційно подану історію. У них театр намагається задавати тон та ставити питання, в нас акцент зміщений на співпереживання як терапевтичну функцію. Я не хочу стверджувати, що в них добре, а в нас погано. Якби ми економічно та ментально були більш самодостатні, як, наприклад, японці, що зберігають традиційні «Кабуки» та «Но», гадаю, ми б цією проблематикою «іншості» взагалі не переймались. Є попит на такий театр, працюємо для свого глядача та не переймаємось відсутністю закордонних гастролей. Є запит на інший театр (а він не може не виникнути з огляду на взаємопроникнення та асиміляцію культур) – будь ласка, поруч відкривається новий сценічний майданчик, який заповнює цей вакуум. Але на сьогоднішній день в українських реаліях все не так просто як на економічному, так і на законодавчому рівнях.

 

  • Що заважає нашим молодим, талановитим і проєвропейським митцям змінювати театр?

Тут потрібно індивідуально запитувати. Але, повторюсь, змінюватись потрібно всім. Потрібно дивитись у корінь проблеми. За чим ходить у театр глядач? Що він хоче отримати за свої кошти? Емоційно-позитивне навантаження чи провести цей час над аналізом певної матриці поведінки людини в соціумі? Театр – це розвага чи розвиваюча інституція? На сьогоднішній день в театрах практично відсутні інтелектуальні речі. І це пов’язано, в першу чергу, з запитом самих поціновувачів театру на такий продукт. Театр не може функціонувати без глядача, тому сьогоднішній стан театрів прямо пропорційний рівню просвітництва самого суспільства. І не інакше. Скрізь панує цензура грошей. Зараз час одноразовості: це коли всі відмовляються мислити довгостроково та на перспективу. Тому хочеться надіятись, що вистачить запалу у керівництва та всіх причетних до цієї майстерні іти цим шляхом далі, в умовах жорсткої конкуренції за глядача з телебаченням та інтернетом.

 

  • Чому ви вибрали саме Мрожека і чому на студентів?

Чому на студентів? Тому що для них це унікальна можливість вирости як акторам в професійному плані. Вони мають для цього творчий потенціал. Саме тому Мрожек для студентства – це завжди актуально, хоча, зізнаюсь, що брали на виріст. Гадаю, такої складності матеріал для них знахідка, яку вони тільки згодом зможуть оцінити. Ми пробуємо відкривати цей матеріал через складну форму ігрового театру, яка потребує яскравої подачі характерів, певного відсторонення та імпровізації в чіткій та інтелектуальній структурі мрожеківської драматургії. У Мрожека існування «я в запропонованих обставинах» не спрацьовує. Нам важливо було цією роботою доторкнутись до ігрового театру, більш притаманного європейському стилю, не зовсім звичному для нас та складному. Для нас це, безумовно, театральна свіжість. Більше того, бачу ціль цієї майстерні у продовженні роботи над цією виставою, вже й після прем’єри, так би мовити, в процесі експлуатації. Мені важливо, щоб студенти вчились відчувати глядача, пробували, не заглиблюючись у складний психологічний стан ролі, фокусувати увагу на драматургічних подіях, дещо відсторонено, але чітко усвідомлюючи, що відбувається. І тут для нас надзвичайно важлива присутність глядача. На простих репетиціях багато речей не відпрацюєш.

 

  • Чи майстерня – це спроба альтернативи західного театру для нашої публіки?

Альтернативи не може статися за один день. На сьогодні я сприймаю майстерню крізь призму театральних витрат: театр має вкладати в педагогіку та пошук, і ніхто не знає, коли це повернеться сторицею.

І треба бути чесним з собою: тут або розвиватися, або відкочуватись назад. Хоча допускаю, що такий шлях,  можливо, дехто і не сприймає, багатьох заспокоює сьогоднішнє визнання та популярність.

 

  • Тобто спрацьовує правило попси: якість вимірюється популярністю?

Знову ж повертаємось до смаків. Це як у музиці. На те вона й попса, щоб більшість задовольняти. Виявляється, Дзідзьо заробляє такі ж гонорари, як і Вакарчук. А що вже говорити про більш складну чи духовну музику? До її сприйняття потрібно не один рік рости. В нас це не затребуване, пардон, прокормитись з цього неможливо.

 

  • Попри те, що театральна майстерня дуже на часі і десь би мала формувати більш рафіновані смаки публіки, вона не викликала значного резонансу. Який ви бачите вихід, щоб справа не затихла зовсім?

Просто треба робити. Можливо, зайвий раз слід акцентувати увагу як пресі, так і нашому керівництву на процесах, які відбуваються зараз в лабораторії. От зараз спілкуємось на ці теми, і це приємно.

Гадаю, що це добра справа мати такий дослідницький центр і рухатись вперед, перемелюючи руду в пошуках алмазів. І надіюсь, що знайдене там буде не копією. Гадаю, в мистецтві не потрібно боятись відійти від шаблонів та спробувати заново винайти велосипед, тільки так можна стати цікавим та самобутнім.

 

  • Яких змін ви б хотіли від нашої публіки?

Не можу сказати. Публіка – це ми. Я теж публіка. А більшості серед нас бракує внутрішнього аналізу та бажання вдосконалюватися. Ми не готові сприймати складний продукт, бо звикли до напівфабрикатів: тільки розігріти і все. Ми не цікавимося складниками продукту – ми не гурмани. У цьому ми одноразові. І це спільний процес.

Усі поспішають. Більшість п’є із пластикових стаканчиків, та прагне гострого відчуття. Та пити з них можна, функцію свою вони виконують. Але театр – це, все ж таки, кришталь!

 

  • А вам доводиться іти на компроміси між пластиком і кришталем?

У компромісах поки що немає потреби. Ніхто мені нічого не диктує. Це було б для мене катастрофою.

Для мене ця майстерня – це радше педагогічна складова пошуку: не як самореалізація, а як перевірка своїх навиків, спроба іншого формату. Це може бути не обов’язково саме вистава, а скетч, короткий жанр, етюд, пластична безтекстова вистава… Час покаже, головне рухатись вперед.

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК