Архів поліції – за сімома замками

У Брошнів-Осаді хочуть створити єдиний в Україні музей депортації. Саме тут був один з пересильних пунктів для відправки людей у Сибір з 1946 по 1953 роки. Для цього історикам потрібно опрацювати матеріали в архіві Головного управління національної поліції в області, однак їх туди не допускають.

Музей депортації

ГО «Поступовий гурт франківців» вже довгий час впроваджує проект «Нереабілітована пам’ять». На основі архівних матеріалів СБУ фахівці досліджують історію прикарпатців, які виборювали незалежність в 40-50-х роках ХХ ст. і стали жертвами радянського терору.

Координатор організації, доктор історичних наук Сергій Адамович розповідає, що під час роботи вони стикнулися з необхідністю меморіалізації пам’яті про депортованих радянською владою із західних областей України. Як відомо, на початку грудня 1948 р. у західних областях було облаштовано дев’ять збірних пунктів, на яких одночасно могли перебувати 10 тис. 550 осіб. У нашій області такі збірні пункти були в Коломиї на 600 осіб та в Брошнів-Осаді на 500.

У Брошнів-Осаді вивезених утримували в колишньому таборі для військовополонених. За свідченнями очевидців, на території табору було приблизно десять бараків. У кожному з них поміщалося стільки людей, скільки було потрібно адміністрації.

Після 1953-го бараки пересильного табору стали місцем проживання переселенців з Лемківщини, а один із них зберігся до сьогодні. У травні 2010 р. на місці, звідки тисячі сімей розпочинали виселення, було відкрито капличку, а зараз у Брошнів-Осадській ОТГ планують облаштувати музей депортації. На першому поверсі будуть родинні історії, а на другому – барак. На вулиці стоятиме інсценізація вагона, яка слугуватиме входом.

Голова Брошнів-Осадської ОТГ Назарій Іванів зазначає, що вони стали переможцем конкурсу ініціатив місцевих карпатських громад. На створення музею з обласного бюджету виділять 250 тис., а з місцевого – 65 тис. гривень. Тому потрібно активно збирати артефакти.

 Стіна опору

Однак історик Сергій Адамович зауважує, що під час досліджень фахівці зіткнулися зі стіною опору від поліції. Для того, щоб створити музей, їм необхідно опрацювати матеріали, які містяться в архіві ГУНП в Івано-Франківській області. Проте поліція не дає дозволу.

«Зі спілкування з науковцями ми вже знали, що доступ до цього архіву надзвичайно утруднений, хоча матеріали там менш важливі, ніж в галузевому архіві СБУ, де, наприклад,  створені умови для роботи науковців та родин репресованих», – каже Адамович. Тож «Поступовий гурт франківців» звернувся до поліції з відповідним запитом.

У відповідь поліція подякувала за увагу та довіру до неї, зауваживши, що це основний критерій оцінки ефективності її діяльності. Також т.в.о. начальника, полковник поліції Ігор Максимів навіть пригадав, що, беручи за основу принцип «Людина – понад усе!» та на підставі різноманітних законів України, територіальні підрозділи поліції безперешкодно надають людям інформацію. Однак, за результатами перевірки в архівних фондах ГУНП не знайдено жодних документів про арешти, ув’язнення, відправку до таборів, а також пересильні пункти у Коломиї та Брошневі.

Щоб пояснити важливість цих матеріалів, Сергій Адамович пішов на прийом до тодішнього начальника обласної поліції Віктора Шкутова. Хоч той і підтримав ініціативу істориків, але відповідальні за архів продовжували говорити про неможливість доступу до нього. Мовляв, він начебто не переданий з балансу МВС на утримання Нацполіції. Через два місяці бюрократичної тяганини у поліції пояснили, що треба просити дозволу особисто у міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.

«Унеможливлюється доступ до архівів НКВС, оскільки керівництво МВС відчуває непереборну причетність до карально-репресивних органів СРСР та їх спадщини? Чи у МВС зібралися порушники національного законодавства на чолі з Аваковим?» – запитує Адамович.

Наприкінці травня прийшла відповідь з департаменту з питань режиму та службової діяльності Міністерства внутрішніх справ. У ній повідомлялося, що лист перенаправили на розгляд галузевому державному архіву МВС. Також там мовилося про те, що відповідно до закону «Про доступ до архівів  репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»,  представники ГО «Поступовий гурт франківців» мають право на ознайомлення з цими архівними матеріалами. Однак зазначалося, що у документах облікових справ примусово виселених осіб можуть міститися відомості, які становлять державну таємницю. Тому остаточне рішення щодо надання доступу до архіву буде прийняте тільки після роз’яснення СБУ.

«Яка державна таємниця може міститися у справах селян, яких прикладами гнали в Сибір? І таємниця якої держави – СРСР?» – дивується історик.

 

З років терору

Оскільки пройшло вже два місяці, а відповіді так і немає, то Сергій Адамович пішов на прийом до нового керівника обласної поліції Володимира Голубоша. Той пообіцяв вивчити це питання, але віз і далі там.

«Якщо закон передбачає вільний доступ до архівів карально-репресивних органів і його не виконує МВС, то про який порядок в країні можна говорити? Цей репресивний табір був на балансі міліцейський структур, – наголошує Адамович. – Відповідно, вся документація має зберігатися у відомчому архіві поліції. Ми не можемо ґрунтовно підійти до створення музею, якщо не будемо знати, скільки конкретно там було бараків, скільки людей перейшли через них, куди їх відправляли, яка їхня подальша доля».

Історик зауважує, що львівські колеги можуть вільно користуватися архівом поліції і справи такого характеру там є. Тому він дивується, чого в Івано-Франківську нікого не допускають в поліцейський архів і стверджують, що таких справ немає. Дослідник припускає, що або там безлад, або завідувач архіву і сам не знає, що в нього є.

«Нам потрібні справи вивезених людей. Вони не мають права заборонити мені вивчати матеріали. Для мене це кричуща ситуація. Я собі уявляю, як вони здійснюють порушення в інших напрямках, якщо не пускають нікого в архів. Люди також не можуть дізнатися нічого про своїх родичів. Їм відписують, що така людина є, але ви про неї нічого не дізнаєтеся. Це ще гірше, ніж би сказали, що вони нічого не мають», – зауважує історик.

Тож на найближчій сесії обласної ради Сергій Адамович має намір звернутися з депутатським запитом у прокуратуру. Каже, що вона мала б відкрити кримінальне провадження, адже поліція порушує закон і за це передбачена відповідальність.

До речі, коли історик виходив з кабінету очільника поліції, то побачив стенд з фотографіями всіх керівників обласної міліції, починаючи з 1941 року. Це його вкрай обурило.

«Тобто енкаведисти, які знищували українців, веселенько висять собі на почесній дошці на 27-му році незалежності?! Якщо на стенд повісили фотографії цих людей, які розстрілювали українців, то, певно, треба і портрет шефа гестапо Крюгера повісити?!» – не стримує сарказму Адамович. Він додає, що Український інститут національної пам’яті вже готує відповідне звернення про порушення закону про декомунізацію.

 Без команди – ніяк

Завідувач архіву обласної поліції Володимир Русин пояснює, що в архівах немає жодних документів щодо пересильного пункту у Брошнів-Осаді, але зберігається багато справ КДБ, тому й потрібне роз’яснення СБУ. Однак зізнається, що в архіві все-таки є справи родин засуджених, яких виселяли.

«Справи тих, кого арештовували і засуджували, залишилися в СБУ. А справи родин тих, яких за це виселяли, – у мене. Відповідно до закону, ці справи протягом двох років мали бути передані в архів Українського інституту національної пам’яті. Пройшло вже більше часу, але ще чекаємо. Ці справи – не мої, тому я їх із задоволенням передам і буду мати спокій», – обурюється Русин.

Він стверджує, що не є розпорядником цих документів, тому без дозволу МВС нічого не може робити. Мовляв, скаже міністерство показати справи – покаже, скаже передати – передасть. Однак наразі відповіді від СБУ, як діяти в цій ситуації, ще немає.

«Ми люди військові і виконуємо команди. Дослідники пишуть книжки під замовлення і переписують історію. Якщо їм дати ці справи, вони перекрутять факти, а вийду винним я. Тому без дозволу міністерства не можу нічого робити. Як мінімум, мене виженуть з роботи», – наголошує Володимир Русин.

 Причина – в іншому

Створення музею депортації підтримує Український інститут національної пам’яті. На думку головного спеціаліста відділу музейної справи Наталі Іванченко, він допоможе суспільству осмислити його історію та стане інтерактивним майданчиком для важливих суспільних обговорень і презентацій. Вона вважає, що зараз музеї мають бути корисними для громадськості, вони повинні порушувати незручні теми і творчо з ними працювати. Головне їх завдання – не тільки викликати у відвідувачів емоції і почуття, але й дати поштовх для подальших внутрішніх пошуків людини.

Однак все впирається в доступ до архіву поліції. Начальник управління інституційного розвитку політики національної пам’яті УІНП Ігор Кулик, який колись очолював галузевий державний архів СБУ, переконаний, що архіви поліції мають бути відкриті. Адже, згідно з законом, всі архіви репресивних органів, де зберігаються документи до 1991 р., мають створити умови для вивчення матеріалів справ. Тому в цьому випадку МВС і ГУНП в Івано-Франківській області мали би все узгодити між собою.

Справжнє небажання відкрити архіви Кулик пояснює тим, що там мало працівників, але дуже багато документів. Однак це аж ніяк не повинно бути причиною, щоб не допускати туди людей. Мовляв, в архівній справі ніхто не любить говорити про проблеми і виносити сміття з хати. Працівники архівів знають, що в іншому разі їм доведеться відповідати на запитання і шукати шляхи виходу з ситуації. Відтак набагато зручніше замовчувати проблему.

«На мою думку, це порушення прав громадян в ознайомленні з інформацією. Я намагаюся також допомогти якось вирішити цю проблему на загальнодержавному рівні. Ідеальний вихід з ситуації – просто дотримуватися закону. Як бачимо, відкритий доступ до архівів – це добре, але на практиці виходить зовсім інакше», – міркує пан Ігор.

Тому ще одним виходом з ситуації він бачить створення окремої цивільної архівної установи галузевого державного архіву Інституту національної пам’яті, що зібрав би усі ці архівні документи і надав вільний доступ до них. Проте коли це буде – невідомо.

Ігор Кулик каже, що коли архів СБУ відкритий, а архів ГУНП закритий, то це трохи дивно. І додає, що така проблема є в усій Україні. Вона була і до прийняття закону, потім трохи зменшилась, але не вирішилась. «Щодо державної таємниці, на яку посилається поліція, то це просто перекладання відповідальності на інші органи», – підкреслює він.

Наталя ДЕРКЕВИЧ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!