Аркадій Прокопченко

93-літній івано-франківський ветеран Другої світової війни має аж 36 нагород, відзнак і медалей, а ще – міцне здоров’я і купу правнуків.

На його піджаку красуються медалі «За відвагу», «За звільнення Бєлграда», «За взяття Будапешта» й «За перемогу над Німеччиною», двічі кавалер ордена «Червоної зірки», колишній зв’язківець легендарного четвертого гвардійського Червонознаменного орденів Суворова та Кутузова механізованого корпусу.

Аркадію Микитовичу було 17, коли розпочалася війна. Рідна Миколаївщина жила загальним закликом: «Все для фронту, все для перемоги!» Як і інші випускники школи фабрично-заводського навчання, які працювали на заводі з виробництва літаків-винищувачів, він бачив себе лише на фронті.

Юнацька мрія здійснилася у 19 років, коли хлопця зарахували добровольцем в армію. Воював у 36-й танковій бригаді, звільняв від ворога Краснодарський край, Миколаївську, Донецьку, Дніпропетровську, Херсонську та Одеську області, Молдавію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину і Чехословаччину. Лише з військових хронік тоді стало відомо, що четвертий механізований корпус разом з іншими силами розбив 6-ту фашистську армію під Сталінградом, за його ж участю у результаті Ясько-Кишиневської операції повністю розгромили повторно створену Гітлером шосту армію. Під час звільнення Орджонікідзе від німецько-фашистських загарбників молодий танкіст Аркадій Прокопченко здійснив неможливе: в страшному бездоріжжі, під зливою куль, першим прорвався до селища – стратегічно важливого об’єкта Нікопольсько-Криворізької наступальної операції. Тоді потрібно було у найкоротші терміни заволодіти марганцевими копальнями, в нелюдських умовах прорвати вороже кільце.

Аркадій Прокопченко

Нині ветеран дуже категорично реагує, коли на нього приміряють погони героя, весь час делікатно виправляє: «Так вийшло, що я увійшов на танку першим. Насправді ми всі рівні, однаково рвалися в бій проти ворога».

Аркадій Микитович був двічі поранений, отримав контузію. Перемогу зустрів у Чехословаччині. Чоловік не забув ті запеклі бої, але згадує не так перебіг доленосних операцій, як товаришів, про яких каже: «Вони з тієї, з солдатської двожилавої породи».

Після війни переїхав до брата в Івано-Франківськ, одружився, працював і досягав немалих успіхів. Спершу на спиртзаводі, де Аркадія Прокопченка обрали головою профкому. Потім чоловік багато років поспіль працював в обласній лікарні в патанатомічному відділі. Про пенсію і не думав, енергійний іванофранківець ходив на роботу аж до 91-ліття. І каже, що й надалі продовжував би працювати. Якби не та страшна аварія. Водій об’їжджав ями на дорозі і не впорався з керуванням – наїхав на Аркадія Микитовича, який якраз проходив поруч. Складна травма хребта назавжди прикувала чоловіка до милиць. Це при тому, що організм Прокопченка повністю здоровий. До того ж, він ніколи в житті не хворів на жодну недугу. І навіть на війні чоловіка ніяка пошесть не могла вчепити: вояки знемагали від малярії, запалення легень, а Прокопченко завжди тримався.

Ще колись, одразу після народження Аркадія Микитовича, лікар, який оглядав маля, сказав його мамі: «Я ще такої здорової дитини не бачив». Медик таки не помилився. Щоправда, ветеран і шкідливих звичок не мав: не курив і не вживав алкоголю.

Вдома Аркадію Микитовичу сидіти нестерпно, але що поробиш… Тепер він багато читає. Якщо надворі гарна погода, виходить у двір прогулятися. А ще двічі на тиждень відвідує репетиції хору ветеранів «Фронтові друзі», який частенько виступає на різноманітних заходах.

А найдужче чоловік любить сімейні посиденьки з дітьми, внуками і правнуками. До речі, внучка Аркадія Микитовича нещодавно повернулася із зони АТО, де була зв’язковою. Мабуть, то все гени…

Наталя МОСТОВА