Останнім часом я все частіше звертаюся до Бога. Не йдучи в церкву, не вголос, а подумки. Проїжджаючи повз різні релігійні об’єкти, яких раніше не помічав, нерідко зупиняюся, щоб роздивитись, залюбки читаю статті про Бога.

Хоча ще донедавна називав себе атеїстом, ставився агресивно до людей, які намагалися розповісти про релігію, церкву чи Бога. Тепер не насмілююся себе називати атеїстом, і не тому, що начебто буду за це горіти в пеклі. А тому, що соромно.

Я виріс на Кіровоградщині. Змалку намагався познайомитися з тим всесильним Богом, про якого іноді чув. Однак натрапляв на самі розчарування. Коли з допитливості йшов у церкву, мене змушували цілувати руку батюшці. Або ікони. Це дратувало і відвертало від церкви.

Потім я ходив до якоїсь іншої церкви, там не цілували ні рук, ні ікон. Натомість обов’язково треба було віддати десяту частину грошей, які мав. А ще – співати пісні, ставати на  коліна… Я не розумів: нащо? Ще більше дратувало, коли після «релігійних процедур» усі заходили в іншу кімнату й накидалися на безкоштовний поношений одяг, а сам пастор палив цигарки. Остаточно відвернуло те, що батюшка відкрив магазин і продавав одяг, який надсилали, аби безкоштовно роздавати бідним людям.

Потім я мало не потрапив у ще одну церкву, яку організували… в квартирі, але попередили: треба приходити з сексуальним партнером, бо там проводять якісь ритуали.

Пам’ятаю, як у 17 років мене хрестили. Вдруге за життя! А все заради того, аби були ще одні хресні батьки. Я тоді жахливо лютував, тому що розумів – це робиться для того, щоб мати з ким випити горілки на свята. Безглуздя, чи не так?

А ще в мене був знайомий дідок, який удома виготовляв свічки для церкви. Він відверто розповідав, що таким чином батюшка економить. Також я знав одного «святого», який правив у церкві. Він мав удома пилораму, на якій за горілку і їжу працювали бідняки. Той священик був художником і намалював копії дорогих ікон, які висіли в церкві, а оригінали вивіз за кордон і там продав. Незабаром він помер від цирозу печінки. Спився.

Так я і став атеїстом. Після повернення з війни я переїхав до Івано-Франківська. Мав багато часу, аби міркувати про життя. І одного дня щось клацнуло у свідомості. Тепер усе частіше ловлю себе на думці про Бога. Іноді навіть картаю: чому не звертався до Нього, коли було важко? Коли навколо розривалися снаряди і міни. Я думав лише, як згаяти той пекельний час, не звертаючись до Бога. Чому не увірував, коли бачив смерті товаришів на війні? Чому не молився, коли йшов у свій останній бій, з якого не повернувся? Чому не благав допомоги, коли стікав кров’ю в холодному підвалі Донецького аеропорту, за 15 метрів від терористів, розуміючи, що настав кінець? Чому за 197 днів полону жодного разу не звернувся до Бога? Чому після повернення з лап терористів не дякував Йому? А може, якби я на якомусь етапі це зробив, стало би краще? Знаю одне: Бог завжди був поруч.

Тепер мені соромно – не страшно, а саме соромно – що називав себе атеїстом. Навряд чи зараз можу назвати себе практикуючим християнином, але однозначно я більше не атеїст. Нерідко підходжу до церкви, проте всередину не заходжу – не знаю, як там поводитися…

Не називайте себе атеїстами. Навіть якщо не вірите в Бога. Адже Він щосекунди вірить у вас.

Станіслав ПАПЛІНСЬКИЙ