У шкільні роки на уроках фізкультури я найбільше боявся бігу. У той час підтягнутися чотири-п’ять разів ще сяк-так міг. А от коли доводилось бігти на довгу дистанцію, ставав об’єктом насмішок не лише з боку вчителя, але й однокласників і, що найприкріше для мого чоловічого его, однокласниць. Я уникав кросів: хворів, не приходив на заняття. Стометрівка – от моя максимальна дистанція-мрія в той час. Докладніше >>

Для того, щоби щось змінити, щось справді важливе в нашому житті, необхідна віра. Вона дає силу навіть тим, хто фізично є безсилим. А тим, хто сильний тілом, слугує зброєю. За віру в друзів, родину, Батьківщину люди здатні покласти голови свої, бо така смерть є святою. Докладніше >>

Уже спаковано наплічник. Через кілька годин автобус до Києва. Треба підтримувати й змінювати тих, хто на Майдані столиці вже кілька днів. Увімкнений телевізор демонструє інтерв’ю вгодовано-усміхненого ще президента. Він уже звично бреше. Докладніше >>

Це слово в хорватській мові означає «батьківщина». Для нас домовина – це останній притулок людини в цьому світі. Зміна лише одної букви, звуку – і такі різні змісти. Хорвати охоче вживають це слово. Одна з найвідоміших пісень популярного хорватського співака Мирослава Шкоро має таку назву, і її часто можна почути в цій балканській країні. І, повірте, це далеко не фольклорна попса, бо для нас традиційно нинішні пісні про Батьківщину – щось на зразок Поплавського, себто все, що аж смердить кітчем і цинізмом. Докладніше >>

Цього тижня я залишуся без роботи, якою займався останніх п’ять років. Знаю, що зміниться моє життя. Мені не треба буде більше вставати зранку й рухатися до центру міста. Розпорядок днів буде іншим. Як можу, готуюся до цього. Докладніше >>

За увесь минулий тиждень – лише дві події, себто подій багато, але розказати хочеться лише про дві. У п’ятницю я сидів у залі обласної держадміністрації і роздумував, чи щось зміниться в сценарії відходу недавнього господаря області. Напередодні ввечері мені несподівано зателефонували з «білого будинку» й запросили на цю оказію. До того дзвінків на приватний, а не робочий номер з владного будинку я не мав десь із півроку. Докладніше >>

Мовчіть, умріяні сторінки! – Я справжнім болем догорів! Докладніше >>

У мене ця історія розпочалася ще в дитинстві. Не пам’ятаю, скільки мені було років, коли я вперше побачив «Чотирьох танкістів і пса». Однак враження від цього фільму не минає й донині. Я навіть після того розшукав в українському перекладі роман Януша Пшимановського, за яким зняли фільм. Це була потерта, пошарпана книга із вирваним шматком обкладинки. Але, що прикметно, не менш цікава, аніж її екранізація. Докладніше >>

  «Не грай варіята», – так часто любив казати мій дід, мамин тато. Його, старого інваліда, в’язня німецького концтабору, який переніс п’ятнадцять операцій, дратувала найменша брехня чи вдавання людини із себе того, ким вона не є, або ж попросту називання білого чорним. Докладніше >>

У п’ятницю їздив до Львова. Такого густого туману я вже давненько не пам’ятаю. Він не лише не давав бачити більш як на кілька метрів уперед, але й старанно маскував усі пастки на дорозі. Докладніше >>

Коли температура опускається вночі до нуля, найперше опадає листя на горіхах. Так сталося й цього разу. Удень воно ще жовтіло, а на ранок листяна злива завмерло лежала біля голих горіхових крон.  Докладніше >>

Усе начебто так само, але якось не так. Кілька днів тому, вийшовши зранку з дому, зустрів двірничку: «Один син – в Іспанії, другий – у Москві. Вивчила обох, думала біля них віку доживати. Була завскладом на «Позитроні», а зараз самота». Докладніше >>