taras_prohasko_0

Відчуття присутності

У текстах «Галицького кореспондента» ніколи не було ні комплексу меншовартості, ні провінційного нарцисизму. Усі герої були громадянами світу і неперервної світової історії. Тому що люди, які писали, самі були повноцінними частинами цього єдиного світу, невідривними від загального потоку часу і часів. Докладніше >>

За намірами воздасться…

Хтось з таким перетинався, хтось ні. Хтось бачив таке зблизька, хтось, може, про таке чув або підозрював. Деяких це торкнулося безпосередньо. А ще якась певна кількість наших співгромадян пережила таке власним життям.   Як би там не було, але уявити собі таку ситуацію може майже кожен (за винятком хіба тих, у кого уява взагалі не поширюється дальше, ніж можна помацати). Докладніше >>

Ідіосинкразія

Коли цієї зими у кардіологічних відділеннях і окремих хатах помирали люди від того, що надто переймалися новинами з Києва, ще можна було заспокійливо думати, що самі винні. Бо це їх слабість. Чого вони нічого не могли зробити з собою, зіткнувшись із неочікуваними повідомленнями? У них ніхто ж не стріляв…   Докладніше >>

Новоросія

Не можу ніяк обґрунтувати і аргументувати того, що мені здається. Відразу, щоправда, згадую одного свого строгого вуйка, який примушував з’їсти ще щось після доброго обіду. Я казав: вуйку, я вже не можу. А ти зможи, – відповідав вуйко. Але я не хочу, благав я. А ти захочи – вуйко не сумнівався, що захотіти можна змогти. Докладніше >>

Далекосхідний український фронт

Добре, що мені вже досить багато років і я не підпадаю під нормальну мобілізацію. Під таку, що спочатку. Бо зрозуміло, що у багатьох війнах все затягується надовго або інтенсивність втрат буває такою великою, що до війська беруть навіть старців. Дають їм один заряд, як якимось дельфінам або обмотаним вибухівкою вченим псам, і відправляють сповнити свою місію – лупнути якийсь ворожий танк. Але наразі так ще не є. Тож добре, що мене не кличуть. Докладніше >>

Суцільний постмодернізм

Шкода, що все обернулося так по-рагульськи – якось бездарно, примітивно і тупо. Але так є. Почалася війна на наших розніжених теренах. Докладніше >>

Гра на страх

Буде шкода, якщо Росія все ж таки не нападе. Українські втрати в такому разі будуть дуже великими. Ненапад відкине нас на кільканадцять років назад, і у такому стані Україні доведеться жити багато-багато років вперед. Це буде виявом високої гри. Гри на страх, російською рулеткою із завжди одною кулею в багатозарядному револьвері. Докладніше >>

Бій із тінню

Якщо подивитися на всю теперішню ситуацію з Україною і Росією тверезо, то треба визнати, що тільки так, як є, і могло бути. Чого хотіти інакшого, якщо понад двадцять років до цього щоденно йти? І йшла всі ці двадцять років не Росія – вона якраз робила собі своє, саме те, що треба робити, – а Україна. Докладніше >>

А тим часом весна…

Тоді все було зовсім інакше, але точно так само. Щоправда, сто років тому – у 1914 – було пізнє літо і рання осінь, а не весна. Однак про війну говорили ще від червня. Хоч те, як могли тоді говорити один з одним, цілковито відрізнялося від теперішнього світу щохвилинної інформації і тотальної комунікації. Докладніше >>

Небезпечна земля

У переказах з часів останньої війни часто виникає мотив яйця на карку. У різних нічних відвідувачів, які приходили зі зброєю у мирні хати, був популярним такий трюк. Увірвавшись посеред ночі до чийогось дому, розбійники і солдати не завжди убивали і ґвалтували. Частіше вони попросту брали щось поїсти, пакували якісь корисні для себе речі, а сім’ю господарів після всього опускали на коліна. Їх примушували нахиляти голови і, оголивши від сорочок зігнуті шиї, ставили на карк щось холодне і кругле. Казали, що це граната. Докладніше >>

Над багацьким сином…

Ще давніше, ще далеко перед тим, коли щохвилинна зміна актуальної інформації ввела усіх, хто сам не був у епіцентрі того, що ставало актуальною інформацією, у гостру залежність (бо здавалося, що без цієї інформації неможливо прожити навіть годину, а від того, що ти знаєш, залежить сам перебіг подій), мені видавалося важливим переглядати українські таблоїди. Всі ці звіти про життя найвищого за статусом прошарку українського суспільства (тут хочеться вжити точніший термін, якого я не люблю у інших випадках, але тут він доречний – не українського суспільства, а суспільства в Україні). Докладніше >>

Вчора буде війна…

Звичайно, що історія, тривання не знає такого поняття, як порожнє місце, нічогість. З тривання неможливо вилучити жодного фрагмента, навіть дуже болючого чи ганебного. І врешті-решт ці паскудні фрагменти теж включаються у хроніку безперервної історії як позитивний, бо безцінний досвід. Докладніше >>

Державницька традиція

Мені в житті досить пощастило, бо до останніх місяців я майже не перетинався із тим, що називається державою. Життя, правду кажучи, взагалі мало змінилося після того, як зникла одна держава, в якій я народився, і з’явилася інша, наша. З того часу минуло вже багато років, але найвиразнішою ознакою нового життя була свобода слова, свобода церкви, свобода поглядів. Щоправда, не без застережень. І це зрозуміло, у будь-якій державі не можна публічно говорити абсолютно всього. Інша справа, що моє життя мало змінилося, бо у своєму оточенні ми і у попередній державі мали свободу слова. Докладніше >>

Яремні пута

Ось воно і вилізло, проявилося вповні. Те, про що каже базова приповідка східноєвропейської цивілізації, в якій нам судилося жити. Від тюрми і від суми – не зарікайся. На цьому все й тримається. Докладніше >>

Світло і тінь

Все приблизно так, як недільна Служба Божа. Ті, хто на ній перебувають, відчувають велич того, що тоді з ними відбувається. Моменти просвітління є реальними. Коли якісь скептики кажуть, що це лицемірство, то вони помиляються. У час богослужіння усі, хто туди приходить, є кращими від самих себе тоді, коли вони не у церкві. Докладніше >>

Кожному своє

Мій прадід, який, між іншим, брав участь у вуличних протестах, масових заворушеннях і був суджений за напад на кінного жандарма, був священиком і автором кількох томів мемуарів. В дитинстві мені найбільше подобалося читати епіграфи до численних розділів його книжки спогадів. Особливо запам’яталися два: «Без різноманітності нема приємності» і «Кожен має свій метод». Докладніше >>

Ефект свідка

В той самий час, коли у Станиславові греко-католицьким єпископом став геніальний Андрей Шептицький, поруч, у Чернівцях, кафедру кримінального права зайняв не менш геніальний Ганс Грос. Генії – окрім того, що їх щось вело у південному напрямі, до Карпат і далі – були подібними у своїх антропологічних зацікавленнях. Обом йшлося про те, щоби пізнати людину у її здатності до гріха і злочину і спробувати своїми методами не те що виправити, але надоумити грішника. Докладніше >>