Ще зовсім недавно я відстоював таку думку, що жити варто так, щоби не мати зайвих таємниць. Таємниці, думав я, затягують катування. Ти тримаєшся, доки можеш, бо знаєш, що таємниці здавати не варто, вони ж - знаючи, що мусять перебороти твою впертість - бо таємниці слід не тільки знати, але й уміти здобути - вдаються до ще вишуканіших методів. Дуже болісних, непопулярних, мучівних для самих виконавців, але необхідних для великої справи.

Оскільки сни є бездоганним доказом того, що не існує реального і нереального, лише різні форми реальності, цілком можливо, що саме вони є важливішою формою нашого реального існування. Сни заперечують однозначність. Висновки, які ми можемо робити із снів, настільки ж вагомі, як і висновки, які робляться уві сні. Ніколи не відомо, чого можна чекати від світу, бо не знаєш, чого сподіватися від самого себе.

Є такий апокрифічний вислів: «Ісус Христос дуже любив сир. І їв багато сиру». За аналогією (не стосовно Христа, а щодо сиру) можу сказати - я люблю мандрувати і багато мандрував.

Бесаги якогось вічного блукальця, втікача, мандрованого, який все своє носить зі собою, а по дорозі визбирує ще й те, що трапиться, вкидаючи у ті ж бесаги.

Книжки, як люди, - повторюю за кимось стотисячний раз. І навіть банальщина каже правду. Зрештою, якщо багато разів повторити, то конче мусиш повірити.

Головною характеристикою стресу є те, що він не може тривати довго. Максимальне напруження мобілізованої психіки мусить вилитися у якусь попускну реакцію. Їх, на щастя, небагато - або збайдужіння, або воївничість, або - це щось посередині - втеча. Закони біосу однакові для всіх.

В поминальні дні на початку листопада подорож через Польщу нагадує казку або сон. У темряві світяться вогні. На схилах, за межами міст, на чорних пустках. Завислі в безодні ночі наче літаючі килими, наче полум'яні марева. Як несправжні видива, виткані із золотих, червоних і зелених вогників, оживають цвинтарі. Над найбільшими з них піднімаються заграви і чорні парафінові дими. Міста насичуються запахом запалених священних вогнів. Це дивне, позачасове світло. Зовсім не відповідне нашому часові. Воно відволікає увагу від прагматичної щоденності.

На тему патріотизму і життя в інших країнах різні люди говорять одне і те саме. На нашому сайті пролунала якось фраза: там, за кордоном, мовляв, можна тільки існувати, а в нас, відповідно, жити. Тобто у них там є всі умови до життя, але вони не вміють відриватись. А в нас тут умов жодних, зате ми вміємо дихати навіть таким-от лайном на повні груди. Хоча, ясно, найбільше йдеться не про лайно. А про гори, море, природу в усіх сенсах і виявах. Пиятику на лавочках, буйні святкування Днів міста і молоді і навіть про лузання насіння.

Я ненавиджу брати автографи у письменників. Не розумію, навіщо ця ілюзія причетності. Ну підпишуть вам книгу словами «комусь-там, щиро». І що? Хіба зміст книги від цього зміниться? Хіба вирізнить вас цим «успіхів» або «з любов'ю» з усієї тьми спраглих отримати те саме? Хіба принесе вам успіхи або любов поспіхом написана фраза?

О, ця моя молодь, яку я обожнюю! Ці маленькі беззахисні діти з очима, в яких болю і туги більше, ніж у впольованих ланей. Ця тонка кістка, тендітні зап'ястя, але очі, очі - їх ніде не сховати. Ані за брендовим одягом, ані за клубними тусовками, ані за літературними зібраннями, ані за елітарними поглядами на світ. Ці худорляві тонкі хлопчики, в яких серце б'ється в усьому тілі. Коли я з ним - мені здається, що тримаю в руках найкрихкіший кришталь, який, однак, може бути міцнішим за усі метали світу.