Без позивного

Загиблий не мав при собі ні бронежилета, ні каски – все віддали солдатами. І навіть позивного не встиг собі узяти. Побув лише три дні на фронті. Тиждень не дожив до 46-ліття. Більшість побратимів згадують – майор із Делятина, заступник командира Юрій Баран був наче батьком для своїх вояків, витягнув їх майже з того світу. У фатальний липневий день 2014-го вся сотня бійців 5-го батальйону територіальної оборони Прикарпаття вижила, а він єдиний – ні.

40 бронежилетів на 123 вояки. За документами – було і зенітне відділення, і мінометне відділення, і багато всього іншого. А насправді – лише шкільні автобуси «Еталон» і автомати Калашникова 74-го року.

О другій ночі вояків привезли на лінію фронту, біля Амвросіївки, кинули одразу на «висотку». Першого ж дня ворог почав гатити з потужної зброї. Перед бійцями стояло єдине завдання – вижити. Тобто треба було здійснити неможливе.

«Всім бракувало досвіду, тому часто траплялися дуже глупі накази», – пригадує Дмитро Никифорчин, боєць 5-го батальйону територіальної оборони Прикарпаття, який після трьох діб пекельних обстрілів зважився повернутися в ту геєну по тіло майора Юрія Барана. Напередодні заступник командира приїхав до Амвросіївки підтримати дві роти своїх бійців, але вже незабаром зрозумів: це смертельна приреченість, треба забирати хлопців, бо переб’ють їх, як мух. Усіх порятував, лиш себе не вберіг.

Він був із тих командирів, яким немає потреби віддавати накази, бо таких розуміють з півслова. Просто по-людськи. Без командного тону і гострого казарменого слівця. Юрій Баран любив своїх вояків, як рідних дітей. Знав не лише прізвища, але й імена всіх 423 бійців. І вони відчували ту турботу. Солдати його слухали, йому завжди вірили.

18835234_1391351360920494_1233530804_n

Поцілили в скроню

8 липня 2014 року. «Загинув перший заступник командира, начальник штабу Юрій Баран з Делятина. Таким чином 5-й батальйон територіальної оборони Прикарпаття зазнав перших втрат. Загиблий не мав на собі ні бронежилета, ні каски. Підрозділ за наказом командування АТО кинули на трасі біля Амвросіївки Донецької області», – повідомляли в місцевих новинах.

«Загибель начальника штабу 5-го батальйону територіальної оборони Прикарпаття Юрія Барана – повністю на відповідальності командування АТО, – коментував у сюжеті депутат Івано-Франківської обласної ради Юрій Романюк.  –  Роту кинули на так званий блокпост, який не обладнаний інженерними і фортифікаційними спорудами, в якому немає ні мішків з піском, ні бетонних плит – немає нічого. Лише поле, навколо «зеленка», що кишить терористами з важкою технікою: міномети, крупнокаліберні кулемети, снайперські гвинтівки, з яких вони обстрілювали наш підрозділ три доби. Наші солдати сидять у шкільних жовтих автобусах, своєї бронетехніки немає. Поруч, за 300 м, розміщена база важкого озброєння з танками, БМП та БТРами. Жодної допомоги сусіди та командування АТО не надало! Мало того, військове командування сусідньої частини обурене тим, що туди прислали підрозділ з Прикарпаття, називає їх бандерівцями і лютує, мовляв, поки бандерівці не приїхали, все було спокійно, без стрілянини. Кажуть: «Ми вам помагати не будемо! Забирайтеся звідси!» Отаке зараз злагодження в частинах АТО на сході України».

«Юра мав каску, але дуже стару, – згадували побратими. – Бронежилет теж був. Правда, не знаємо, якого класу. Перед тим, як його вбили, ми якраз швидко збиралися, щоб на автобусах переїхати на інший блокпост. То він і зняв з себе бронежилет… Саме почався обстріл, йому поцілили у скроню».

18835037_1391351384253825_635378384_n

Юрій Баран закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Пізніше − офіцер Збройних Сил України. Службу проходив в Івано-Франківську, Чернівцях, Делятині, Тячеві. У 2014 році уже був військовим пенсіонером. Коли на сході країни розпочалась війна, одним із перших записався добровольцем у районному військовому комісаріаті. При формуванні 5-го батальйону «Прикарпаття» виявив бажання очолити його. Загинув начальник штабу 8 липня 2014 року у районі міста Амвросіївка Донецької області при виконанні службових обов’язків. Під час перевірки блокпоста розпочався мінометний обстріл. Снайпер влучив майору прямо в скроню. Офіцер не мав на собі ні бронежилета, ані шолома. У загиблого залишилось двоє дітей, дружина та батьки.

Похований у Меморіальному сквері в Івано-Франківську.

Указом президента України від 26 лютого 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Як дідусь

«Толерантний, вихований, спокійний, домашній…» – так про Юрія кажуть усі: і рідні, і побратими. «В такого чоловіка неможливо було не закохатися. Дуже добра людина була», – додає дружина Марія.  Юрко якраз тоді приїхав із Німеччини, де служив, багато розповідав про те, як добре живеться у Західній Європі. Але при цьому наголошував, що вдома – найкраще. Заробляти можна і за кордоном, але жити – тільки на Батьківщині.

Мирослав Шувар, стрілець другої роти 5-го батальйону територіальної оборони Прикарпаття, пригадує, що майор був із тих людей, з якими приємно побалакати і які завжди вирішують будь-яку проблему. Намагався чути кожного. «З нашого батальйону про Юру ніхто нічого поганого не скаже не тому, що він загинув, а тому, що він дійсно був гідним воїном і гідною людиною», – додає побратим.

18870737_1391351387587158_1981798723_n

Юрій Баран мріяв бути футболістом, а став військовим. Батько надихнув, який все життя присвятив цій справі. Коли хлопець вчився в сьомому класі, сім’я переїхала в Угорщину, де прожила п’ять років. Саме там, у воєнному містечку, де вони мешкали, Юра й вирішив для себе: «Буду, як тато». А одного разу в шкільному творі написав: «Буду наслідувати приклад дідуся і захищати Батьківщину». Дідусь Барана був героєм Другої світової війни, загинув на фронті 9 липня 1944 року. До речі, за дивним збігом майор Баран поліг у зоні АТО рівно через 70 років після загибелі свого дідуся – теж у бою.

Юра пізно одружився. Обожнював своїх синочка і донечку. Безтямно обожнював. «Був дуже люблячий татусь», – не може стримати сліз мати Віра Баран.

Все буде добре

У грудні 2013-го матері Юрія зробили складну операцію. Син забрав її з лікарні і не дозволяв мамі нічого робити по господарству – все сам. А ще зробив ремонт у домі, придбав пральну машинку, вікна поміняв… «Він ніби спішив кудись», – замислено каже Віра Баран.

Він би й на Майдан поїхав, але дружина якраз на той час працювала за кордоном, тож Юрій глядів дітей. Але Марія приїхала на Різдво. Через кілька місяців чоловік уже був у військкоматі: «Не можу спокійно сидіти на пенсії, коли таке коїться в країні».

Мама дізналася лише в останній день перед від’їздом: «Сину, чого ж ти нічого не сказав?» – «Мамо, а хто ж піде?» – «Але ж ти бачиш, яка я немічна…» – «Все буде добре».

18870949_1391351390920491_1128133189_n

Юрій виїжджав із Делятина у фронтову зону пізно ввечері. Мама не мала чим доїхати, аби провести сина, обійняти. «Так картаю себе, що тоді не благословила його», – каже Віра Баран.

Коли виходив із хати, восьмилітня донечка Настуня так жалісно кричала: «Таточку, не йди туди, будь ласочка!» – «Настуне, ти що, дівчинко моя! У мене буде в липні день народження. Я обов’язково приїду – відсвяткуємо. На море поїдемо. Обіцяю, дитинко».

18834664_1391351380920492_2087675279_n

Рана не гоїться

На першу річницю загибелі до могили приїхали 150 побратимів.

Час біжить, але рана не гоїться. Мама загиблого й досі майже щодня приходить на могилу сина, щоб запалити свічку. «Мене вже й знайомі не раз сварили, аби перестала так часто сюди навідуватися, – плаче Віра Баран. – А я не можу – тягне».

Мама розповідає, що син ще жодного разу їй не приснився, а вона би так хотіла побачити рідненького Юрчика бодай раз, хоч уві сні. Священики казали жінці, що син бачить згори, як вона сильно мордується, і тому не хоче її турбувати.

А дружині часто снився. Ще не встигала заплющити очі, а Юра вже є. Постійно був утомлений. А сон на 40-ий день після похорону Марії особливо запам’ятався. Тоді чоловік нарешті заговорив до неї: «Так не мало статися! Якби були лікарі, все повернулося б по-іншому».

Наталя МОСТОВА