«Безкарні вбивства»

Режисер: Ларс фон Трієр

У ролях: Метт Діллон, Віллем Дефо, Ума Турман

Джек з тієї породи людей, про яких так точно співали Девід Бірн і його «Talking Heads», – від яких краще бігти, бігти, бігти і ніколи не озиратися. Усе його життя – низка безкарних і безглуздих вбивств, в яких він бачить свій власний спосіб назавжди залишитися в мистецтві. Паралельно Джек будує будинок мрії, який, напевно, йому ніколи не судилося довершити, адже він не згоден ні на що, крім ідеалу. Про все це та багато іншого він розповість Верджі, дивному старому з європейським акцентом, поки вони разом будуть йти туди, куди 700 років тому інший Верджі вів іншого великого творця.

Починаючи обговорювати «Будинок, який побудував Джек», ніяк не вдасться обійти стороною гучну, крикливу історію його показу в Каннах. Історію про те, як люди, розлючені жорстокістю і нігілізмом Ларса фон Трієра, йшли з сеансу, грізно трясли рукою в бік екрана і тут же строчили у Твіттер свої їдкі 280-символьні памфлети. Про це зараз, здається, чули навіть ті, кому сам фон Трієр глибоко до лампочки, і така геростратова слава фільму, на відміну від умовного «Пекла канібалів», може тільки зашкодити. Тому давайте поставимо крапку на цьому питанні відразу: нічого аж такого жахливого в «Домі» немає. Вбивають дітей, калічать тварин бідних, але це навіть близько не рівень яких-небудь експлуатаційних жахів. Скажу більше, «Антихрист» того ж Трієра у плані екранної жорстокості куди відвертіший і мерзотніший. Глядачі, які прийшли на «Дім» за кров’якою та іншим беззаконням, ризикують сильно розчаруватися – не для них цвіла садистська трояндочка режисера. Трієр свій удар направляє якраз у бік людей, які знають, чого чекати. Ну, або принаймні думають, що знають. Він абсолютно не намагається приховувати свої наміри: навпаки, скрупульозно готується до кожного кровопролиття, болісно довго тягне перед вбивствами, яких у будь-якому разі не уникнути.

Фільм постійно відволікається на розлогі розмови, дотепні жарти (він взагалі дуже смішний). Очікування жахливих розправ режисер присмачує такою злою іронією, ніби різати збирається не якихось безіменних дівчат на екрані, а кожного глядача особисто. Джек не може просто вбивати: він безперестанку заглядає в екран (іноді буквально), ясно даючи зрозуміти, що все це гра, і для Трієра ми те ж саме, що жертви для його героя. Розуміючи, що садизмом на екрані нікого не здивуєш, режисер починає відкрито знущатися з тих, хто сидить перед екраном. Він бере все, за що його коли-небудь лаяли, і вивертає навиворіт, гіперболізує майже до рівня кітчу. Вам подобалося, що героїні минулих фільмів незаслужено страждали від абсолютного, багатоликого зла? А тепер це саме зло (яке, природно, уособлює режисера) – ваш головний герой, вже з цілком конкретним обличчям прекрасного Метта Діллона. І його насильство таке ж незаслужене, що заперечує саме поняття катарсису як очищення від болю. Вважали Трієра претензійним? У «Джека» він без сорому експлуатує античні мотиви, будує пафосні монтажні фрази з самоцитатами та іншими нескінченними ремінісценціями. Критикували за неоднозначні висловлювання про Гітлера? Готуйтеся, адже тут герой відкрито називає Адольфа великим творцем, який поряд з іншими деспотами писав кров’ю і трупами позачасові шедеври.

Трієр веде з глядачем уїдливий діалог, в якому не дає другій стороні вставити ні слова – тільки жартує і підморгує. Якби щось подібне зробив хтось інший, його б точно звинуватили в несмаку (власне, і Ларса багато хто у цьому звинувачував), але сміливість божевільного датчанина абсолютно нівелює будь-яку вульгарність. Але не треба думати, що Трієр весь фільм тільки насміхається над злостивцями – це було б для нього занадто нудно. Найцікавіше в «Будинку, який побудував Джек» те, що пекуча іронія фільму анітрохи не применшує предмет цієї ж іронії. Ті ж античні мотиви, як би нарочито претензійно вони не були оформлені, цікаві самі по собі. Образ Вергілія тут – не просто відсилання до Данте Аліг’єрі або шанс пожартувати з того, як римський поет робив працю всього життя на політичне замовлення, та так її й не доробив. Паралель з «Енеїдою» і постановка Джека як сучасного Енея, який перебуває у вічних пошуках нової Трої, – це спосіб Трієра осмислити творчість, його холодний розрахунок і штучну емпатію. Поряд з іншими відсилання це спроба режисера (і досить вдала) вставити себе в глобальний інтертекст, чергова самотерапія, яку він так любить останніми роками. Нехай цього разу не дуже тонко, але як же витончено!

І, звичайно, Трієр не був би Трієром, якби не його зворушлива нездатність вчасно зупинитися. Де інший обов’язково б зупинився і подумав: «Якого біса я взагалі роблю?», Ларс продовжує гнати напролом. Йому взагалі все одно, що чийсь смак ображений, а чиїсь погляди на мистецтво назавжди спаплюжені – по-перше, він в іншому місті, по-друге, що ти йому зробиш. І навіть в кінці, коли земна історія Джека завершена, він не зупиняє фільм і йде далі, туди, за межу, яка фільму, може, особливо й не потрібна. Точніше, це ми так думаємо, але Трієру видніше – та й ким би він був, якби не залишив за собою шанс посміятися останнім? Hit the road, Jack, and do not you come back no more.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!