Захоплення Польщею в результаті польсько-української війни 1918-1919 рр. західноукраїнських земель, дискримінаційні та полонізаційні заходи проти українців у Польській державі в міжвоєнний період, пацифікація 1930 р., брутальне знищення українських церков на Холмщині в 1938 р. підготували ґрунт для опору українців агресивній польській імперській політиці.

У період перебування українців і поляків під радянськими та нацистськими окупантами українці виступали за створення Української самостійної соборної Держави разом з західноукраїнськими теренами, а поляки прагнули відновлення Польської держави в кордонах станом до вересня 1939 р. Вичікування обох сторін вигідної зовнішньополітичної ситуації переросло в збройне протистояння ще наприкінці 1941 р. на Холмщині, де поляки розпочали репресії проти українців, яких звинувачували у співпраці з німцями, та проти українських православних священиків.

Поява на Волині радянських партизанів наприкінці 1942 р., які опиралися на польські поселення, а також використання німцями польсько-українського протистояння для утримання влади у своїх руках, існування в регіоні значної кількості неконтрольованих збройних формувань спровокували гостру фазу збройного польсько-українського конфлікту в краї в 1942-1943 рр. Одночасно рейд загонів С.Ковпака і наближення радянських військ активізували і польське підпілля в Галичині, що повірило в крах нацизму та відновлення в Західній Україні польської державності. Крім того, розуміння близького завершення німецької окупації західноукраїнських земель актуалізувало питання етнічної складової населення Західної України як фактора в майбутньому визначенні державних кордонів.

Втрати у польсько-українському протистоянні на етапі 1942-1944 р. не були чітко визначені українськими дослідниками. У довідці архіву СБУ від 8 липня 2003 р. називаються такі цифри загиблих у конфлікті на теренах всієї Західної України: поляків – 30327, українців – 16523; знищено населених пунктів: польських – 240, українських – 115. Згідно з даними І.Патриляка, під час польсько-української війни, що тривала на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр., загинуло 13-16 тисяч українців (з них близько 4 тисячі припадає на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя) і 38-39 тисяч поляків.

Уродженець с. Тюдів Кутського району Василь Лук’янович Луканюк, 1921 р.н., теж став фігурантом українсько-польського конфлікту. Він був ув’язнений радянською владою на 25 років позбавлення волі з обмеженням у правах на три роки та з конфіскацією майна, а 19 лютого 1954 р. помер.

Карально-репресивні органи інкримінували хлопцеві, що той збирав зброю (10 гранат, 1000 патронів і т.д.) і обмундирування для УПА, постійно носив повстанцям їжу, а також 15 разів штафети, 30 червня 1946 р. розклеїв 4 листівки і за вказівкою Урхана (Фирчук Петро Дмитрович, комендант боївки, уродженець с. Тюдів) і Моха повісив прапори, вінок і килим з тризубом на могилі і на школі. Ув’язненому навіть згадали, що той під час німецької окупації співав антирадянські пісні.

Старе фото Тюдова. Зображення з сайту http://www.kosivart.com/

Але найбільшою провиною підпільника було те, що 19 квітня 1944 р., на Великдень, Луканюк разом з підрозділом УПА взяв участь у підпалі будинку польського священика в с. Тюдів, де було вбито 5 осіб разом зі священиком.

За версією Василя Луканюка, підрозділ під командуванням Недобитого (Матвіїв Юліан Миколайович) переходив через село, а священик Славінський з синами зі свого будинку стріляв і кидав гранати, щоб упівці не зробили засідки Червоній армії, яка підходила.

Михайло Андрусяк «В братах вогню» так описав початок конфлікту: «Великдень сорок четвертого в Тюдові, як завжди на Гуцульщині, збиралися святкувати врочисто й величаво. Навіть недалекий фронт, який обзивався гулом гармат, не міг християнам зашкодити гідно відсвяткувати Воскресіння Сина Божого. Люди одягалися по-святковому й повагом ішли з великодніми кошиками до церкви. Та Божий храм зустрів парафіян не благодатним урочистим дзвоном, а лютими чергами автоматичної зброї з дзвіничних бійниць. Почалася страшна паніка. На щастя, поруч квартирувала сотня Недобитого, що перед самим ранком безгучно ввійшла до села. За наказом командира стрільці охопили дзвіницю щільним кільцем».

Як стверджує краєзнавець Омелян Німець, з будинку священика діяла польська боївка. Був вбитий повстанець Сич (похований на цвинтарі в с. Тюдів), і Луканюк за вказівкою Недобитого виліз на дах будинку і підпалив бензином житло. Священик спробував втекти, але був вбитий, невістку розстріляли в стодолі, син і дружина згоріли заживо в будинку.

Натомість Недобитий, який був засуджений у 1953 р. до вищої міри покарання, подав у своїх свідченнях таку картину подій:  «Повертаючись до Кутів через с. Тюдів, я згадав, що в селі живуть два сини польського священика, і послав, щоб їх захопити. Будинок ми оточили, обстріляли і підпалили. З палаючого будинку вискочили Славінський, його служниця і дочка, які були вбиті, а решта згоріли в вогні».

Натомість, за даними Омеляна Німця, польська боївка відступила в Кути. Але події 19 квітня у Тюдові загострили й прискорили українсько-польське протистояння в Кутах. УПА вдалася до відплатних дій. Служба безпеки УПА (Крук – Костянтин Геник) викрила резидента Армії Крайової (АК) – якусь Корольову, яка наводила на українське підпілля спочатку гестапо, а потім – НКВС. Вона розповіла про діяльність АК на Косівщині, в тому числі в Кутах. 20 квітня 1944 р. підрозділ УПА ліквідував частину польської боївки, спалив понад 20 польських та вірменських будинків, загинуло 25-35 осіб – членів боївок та їхніх родин. Як буває у таких ситуаціях, могло й не обійтися без корисливих дій окремих осіб з обох сторін. На місці злочину їх було розстріляно.

Наказ на цю акцію віддав повітовий провідник ОУН Василь Федюк (Курява). Окружний провідник Борис (Григорій Легкий) звинуватив Куряву в перевищенні повноважень і доповів про кутську збройну операцію Недобитого провідникові Робертові (Ярослав Мельник – провідник ОУН Карпатського краю). Однак обласний провід з’ясував ситуацію і Куряву не покарав.

Більшість поляків та вірмен після цієї акції відійшли в зони контролю радянської армії, зокрема у м. Снятин, де були потужні загони польської самооборони та військові частини. Інші поляки увійшли в загони радянських партизанів М.Шукаєва. Красномовним є свідчення кутянина Романа Донігевича, бойовика польської боївки, який уникнув відплати від УПА, дістався до Снятина, увійшов у змову з партизанами М.Шукаєва, озброїв групу своїх прихильників та намагався здійснити акт «відплати» українським повстанцям. Оскільки його групі це не вдалося, він забрав свою родину і прихильників та виїхав у Снятин. Через короткий час він разом із братом добровільно вступив до війська Польського. Подібні свідчення дає Станіслав Цьолко та інші польські активісти – тодішні жителі селища Кути.

Однак 28 квітня 1944 р., за даними Омеляна Німця, невелика озброєна польська боївка (5-7 осіб), одягнена в угорську військову форму, напала на жителів вул. Шевської, заселеної переважно українцями, і вбила понад тридцять ні в чому не винних мирних людей і сімох поранила. У 1950 р. похованих нашвидкуруч ексгумували й перепоховали у братській могилі на кутському цвинтарі.

Події більш як сімдесятирічної давності мали би вже давно залишитися цікавими для розгляду історикам і не заважати розвитку українсько-польських стосунків. Але у світлі антиукраїнської істерії польських урядових кіл ми змушені відкривати для громадськості епізоди тієї вже давньої війни.

 

Сергій АДАМОВИЧ

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.