Богдан БРИНСЬКИЙ: «Я хочу жити в доброму світі»

Богдан Бринський – знаний франківський художник і непересічна особистість. Днями виповнилося 10 років його арт-галереї «Цмок». Про живопис, життя, мистецтво і реакцію на нього – у розмові «Галицького кореспондента» з художником.

 – Ти своє проживання бачиш як? Як ріст, як дорогу, як дорослішання… Чи якось інакше?

Моє мистецьке життя починалося з того, що треба було ставати дорослим, такий був час. Так сталося тому, що цей час припав на період становлення незалежності України. Ходив я і на збори Руху, був керівником осередку. Треба було спілкуватися з серйозними людьми на серйозні теми. Тоді було найкраще проживання. Воно і зараз дуже цікаво живеться, але тоді було найбільш цікаво для мене.

Як художник бачить світ? Як він для себе пояснює, наприклад, кольори?

Художник взагалі емоційно переживає світ. В першу чергу, через кольори. З часом творчі періоди міняються, міняються кольорові гами. Не розумію, як можуть люди малювати в одних тонах все життя. У мене живопис експресивний, без емоцій обійтися неможливо. Ви подивіться на сонце протягом дня: сходить воно по-одному, а сідає – зовсім інші кольори. І так кожного дня.

– Що тебе мотивує на процес?

В першу чергу, мотивує сам процес. Можу по майстерні суватися з одного кута в інший цілий день (це може тривати навіть декілька тижнів), а потім поставлю якийсь мазок, який започаткує битву на полотні до пізньої ночі. Зрештою, найкращі речі я намалював саме так і на одному подиху. В цьому випадку доречний вислів відомого німецького філософа: «Логіка – найбільший ворог творчості».

Згадую початок 90-х, коли працював художником-реставратором в музеї, коли не вистачало часу на власну творчу роботу. Тоді сюжети просто перли з мене і головна мрія була – багато фарби і вільного часу. А на пленерах – праця інша. Туди на 12-14 днів треба їхати вже «зарядженою батереєю», яку маєш розрядити щоденною роботою, в емоційному колі друзів-митців.

– Що є табу в живописі для тебе?

Стараюся працювати не в одному напрямі, а однаково у нефігуративному живописі та реалізмі.

– Як переживаєш натхнення фізично: в тебе мурашки починають бігати по спині чи ще якось?

Натхнення – це миттєвості, як і щастя. Поети можуть запам’ятати рядок, від якого будується структура вірша, а потім в кабінеті відшліфовувати вірш, як коштовний камінь. Носити з собою велике полотно по місту і ящики фарб, то в майстерні часто доводиться брати пензлі до рук без цього чарівного слова «натхнення». Найприємніше, коли сідаєш за полотно, не знаєш, яка композиція буде на полотні – абстрактна чи фігуративна річ, але ти переповнений енергією і мусиш вилити її на полотно. Це підсвідомі речі, які не завжди можуть мати адекватне пояснення.

– Що ти в людях запам’ятовуєш?

В цьому періоді життя намагаюся знаходити і запам’ятовувати в людях тільки добро.

– Що тебе навчило і навчає в цьому житті: книги, люди, власні емоції?

Дитинство моє пройшло в мальовничому селі на березі Дністра, яке відзначається гумористично-філософським ставленням до життя. Тоді я був закоханим у творчість Гоголя, його сюжети перегукувалися з подіями і святами у рідному селі, до нестями був захоплений тим, що відбувалося у цих творах у великій Україні. Статуетка Гоголя, виліплена у школярському віці, дотепер є у батьківській хаті. Спочатку я мріяв бути скульптором, як дідів брат Михайло Бринський. Потім було навчання в будівельному технікумі, армія, і, зрештою, наполеглива мрія стати художником перемогла.

Ще коли я був студентом худграфу, мою персональну виставку відвідав Денис-Лев Іванців, «академік», як називав його Опанас Заливаха. Іванців згодом і привів мене у майстерню Заливахи, щоб «вивести» мене з реалістичного живопису. Зрештою, ці відвідини і перевернули мою творчість. Через два роки, в 1990-му, я вже мав персональну виставку до Дня окупації – 17 вересня. Під час відкриття Опанас взяв мене за руку і вивів з Художнього музею, мовчки ми викурили по цигарці – це був найкращий відгук.

Тоді у мою музейну майстерню приходив і Михайло Зорій, чия життєва позиція мала великий вплив на мене. З моїх вчителів це і Михайло Фіголь.

Також це всі, хто мав відношення до «Імпрези» в той час. І не тільки художники, виставки яких мали вплив на мою творчість і розвиток, а й друзі: письменники, музиканти, інші митці – прізвищ дуже багато, не вистачить місця.

Щодо емоцій, то, ясна річ, їх вплив неможливо применшити, бо мистецтво – це і є емоції, що б це не було: театр, кіно, поезія.

– Як почався «Цмок»? Які труднощі були і є дотепер? Розкажи про цей шлях.

Тиждень тому я відкрив щорічну виставку в галереї, і це вже десята. Власна справа – це завжди цікавий шлях. А труднощі можна подолати, аби була мотивація.

Галерейний бізнес у Франківську: наскільки варто цим займатись? 

Варто займатися тим, що приносить задоволення.

– У тебе є гуру в мистецтві, вчителі. Можеш назвати їх?

Гуру як таких немає, але є багато художників різних періодів, творчість яких дуже подобається, починаючи з раннього Відродження (стажувався у Венеції і вивчав ці твори з музейних оригіналів 1994 року). А рушійною силою для мого експресивного живопису стало знайомство з творами німецьких експресіоністів. Українські шістдесятники стали для мене духовними гуру.

– Як вважаєш, де має бути межа між щирістю в мистецтві і професійністю? Часто ж буває, що довершений професіоналізм вбиває сплеск наївної щирості. 

Цієї межі може й не бути, твір може бути і довершеним, і щирим. Не можу завжди сидіти на одній темі. Коли в абстрактному живописі відчув, що пройшли елементи повторення, я почав шукати інші форми вираження. Так само було і з історичною тематикою козацтва. Хоча про твори, якими я повністю задоволений, можна сказати, як про вірші: вони не пишуться, а трапляються.

– Франківськ і сучасне мистецтво – ці поняття корелюють?

Вважають, якщо ти малюєш, є художником і живеш в цей час, то ти – сучасний художник. Абстракція існує більше ста років, і хто в цій темі – досі вважається сучасним митцем. Не беручи до уваги відео-арт, ленд-арт, стріт-арт. Великі міста, в яких є художні школи з традицією, тяглістю поколінь, мають набагато вищий рівень сучасного мистецтва, ніж у Франківську. Талановиті вихідці звідси залишаються або у Львові, або в Києві…

– З твоїх картин відчувається, що ти людина позитивна. Як гадаєш, чому тобі так таланить у житті?

Головне – бути щирим. Не будеш щирим – не буде доля зводити з такими вчителями і друзями. І в мене є побажання своїм друзям зеленого світла в творчості. А зелене світло має багато складників. Туди входять і відкритість, і щирість, і працьовитість, і добра страва для гостей в майстерні.

– Тобі сняться сни? Вони якось відображаються у твоїх картинах?

Коли я жив у старій майстерні в підвалі, на мене валилася маса сюжетів, я не встигав їх втілювати. Серед ночі вставав і мусив задокументувати послану (або зіслану) кольорову візію зі сну. Коли з сімейством перебрався на квартиру, дві ночі поспіль являлися візії, і з тих пір сни стали іншими, набули інших позитивних впливів на творчість.

Зараз, коли в країні війна, наскільки важлива роль художника в цей період?

У другій половині січня 2014 року мала бути моя виставка в музеї Шевченка в Києві. Виставки там сплановані на рік наперед, ніхто не знав, що відбуватиметься в столиці, та й в Україні. Виставка не відбулася, але з тих страшних часів є твори «Шевченко із Небесною сотнею» , «Борітеся – поборете», «Шевченко на варті» і «Ми не лукавили з тобою… (Шевченкові 200, Гурикові 20)».

– Знаю, що ти багато допомагаєш людям через аукціони благочинності і тому подібне. Чому робити добро людям потрібно і чому це не всі розуміють?

Я хочу жити в доброму світі. І, думаю, якщо моя творчість і твори сприяють цьому і можуть комусь допомогти – це чудово!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!