«Богемна рапсодія»

Режисер: Браян Сінгер

У ролях: Рамі Малек, Джозеф Мацелло, Майк Маєрс, Ейдан Гіллен, Люсі Бойнтон

Сюжет охоплює історію групи «Queen» і їх великого фронтмена Фредді Мерк’юрі, починаючи від створення групи і закінчуючи масштабним концертом на Live Aid у 1985 році. Невелика передісторія: спочатку за байопік про Фредді Мерк’юрі хотів взятися Саша Барон Коен, а перший драфт сценарію написав Пітер Морган ( «Корона», «Фрост проти Ніксона»). У сюжеті велика увага була зосереджена на особистості Фредді, його прийнятті себе, ексцентричній поведінці, вечірках з карликами і кокаїном, а також боротьбі зі СНІДом. Але Браян Мей не хотів «похмуру» (тобто реальну) історію, він наполягав на розмашистому епосі, який виставить групу в кращому світлі. Його початковою ідеєю взагалі було поховати Фредді в середині фільму, а всю другу половину картини присвятити тому, як учасники групи справляються з трагедією.

Знаєте, чому ніхто не говорить Браяну Мею, як виконувати його гітарні соло? Тому що Браян і так знає, як це робити. Чому в такому разі Мей втручається в роботу режисера і забраковує акторів на роль Фредді – незрозуміло. У результаті вийшло, що вийшло: дорого, красиво, розмашисто і абсолютно фальшиво. Здавалося б, формат «байопік» вичерпав себе ще років 20 тому, зараз надають перевагу щирості і відвертості перед голлівудським шиком.

У «Рапсодії» немає нічого з того, що ми не могли б прочитати у Вікіпедії. До того ж через те, що історія групи довга і насичена, а хронометраж, вибачте, не гумовий, творці включили турборежим і проїхалися по головних подіях у житті музикантів зі швидкістю дорожнього бігуна. Причому час, який економили на історії створення хітів і переломних моментів у житті Фредді, розтратили на крупні плани котів (це зараз навіть не жарт) і затягнуті сцени, які не мають великої ваги в сюжеті. Спроба з’їхати з цього карнавалу життя у важку драму виходить дуже комічною. Сцена прийняття Фредді своєї гомосексуальності змушує відчувати сором за самого режисера, настільки вона стереотипна і неправдоподібна (і, знову ж таки, невиправдано затягнута). Рішення головного конфлікту, де Фредді розлучається з чоловічою версією Йоко Оно, не обійшлося без дощу і довгих поглядів. І ось так сюжет стрибає з одного кліше на інше, але ж історія про одну з найдивовижніших і неординарних груп в історії рок-н-ролу могла бути розказана куди більш радикально. А у результаті від стерильності, що відбувається на екрані, нервові смішки перебиваються позіханнями, не більше.

Ясна річ, що як тільки ти чуєш акорди улюблених пісень, то вже за інерцією серце починає битися швидше, текст пісень відразу спливає в голові, і ось ти вже співаєш «I Want to Break Free» разом з Рамі Малеком. Але ці тригери працюють і без сумнівної форми, яка абсолютно не відповідає величі групи фільму. Це розповідь не про Фредді Мерк’юрі, Роджера Тейлора, Браяна Мея і Джона Дікона, це казка про їх романтизовані образи, в яких нуль людяності і відвертості. Звичайно, той же Рамі Малек зробив титанічну роботу, вживаючись в образ легендарного фронтмена «Queen», але навіть його неймовірно талановита гра не рятує картину від неминучого провалу. Якщо ви любите «Queen» (а хто їх, власне, не любить?) і чекаєте барвистого атракціону з улюбленими хітами, то, можливо, результат вас не розчарує. Але якщо ви втомилися від фальшивих діалогів і картонних драм, то ця барвиста карикатура на відомих музикантів у кращому разі вас втомить. Замість цього тривалого шоу пародій куди приємніше просто переглянути концерт групи на Live Aid, зайвий раз обійняти подушку і прокричати «Богемну рапсодію», що є сили.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!