Богом подарована дитина: Хлопчик із Коломийщини мріє про ще одне диво

Лікарі давали йому два дні, а він відтоді живе уже сім років. 15-річний Михайлик Клапчук ніколи в житті не грав у футбол і не ходив до школи. Йому страшенно хочеться, але – не може.

П’ять років тому цей хлопчик здолав дуже важкий рак – лімфому Беркітта. А тепер знову потребує допомоги: гепатити В+С, цироз печінки, імунітет майже на нулі, вроджена вада серця…

Турецька клініка погодилася допомогти дитині, але спершу він має пройти там комплексне обстеження, яке коштує майже 12 тисяч доларів. Життя Михайлика вже не раз рятували благодійники, цього разу сім’я хлопчика вкотре сподівається на підтримку людей.

Трохи зарано

Його назвали Михайликом, бо народився 19 листопада – напередодні Дня архистратига Михаїла, покровителя всіх воїнів. І цей хлопчик справді став бійцем. З перших днів від народження він бореться за своє життя.

Михайлик народився трохи зарано – восьмимісячним. У медичній картці написали, що в немовлятка проблеми з серцем, але на це ніхто не звернув уваги. Майже одразу після виписки додому дитина почала часто хворіти на застуду, ба більше, регулярно втрачати свідомість. По кілька разів на тиждень приїжджала «швидка». Але медики нічого не могли ні вдіяти, ні пояснити. «Лікували бронхіти, ларингіти… – зітхає бабуся Ольга Кобринович. – Що лише не лікували… Тільки не те, що треба було».

Вдома хлопчика оберігали, як могли – найменше хвилювання призводило до втрати свідомості. Малий просто падав, і все – ним теліпало, губи синіли. Саме тому він не пішов у школу. Його мама, Світлана Клапчук, на роботу вже не змогла повернутися – син не вилазив із болячок. Та й досі хлопця не наважуються залишати самого.

Аж у вісім років під час обстеження у львівській клініці в Михайлика діагностували вроджену ваду серця. Причому таку, що не підлягає операції. Дитина мусить до кінця життя вживати підтримувальні пігулки.

«Ми беремося за той один відсоток!»

А далі був рак. Один із найстрашніших – лімфома Беркітта. 5 січня 2012 року Михайликові дали групу інвалідності через ваду серця, а 16 січня його повезли в реанімацію через онкологію. «Він у нас такий, що не скаже, коли щось болить. Навіть якщо дуже сильно, – розповідає бабуся. – Лише за мімікою можна зауважити. То якраз було Василія, ми пішли до церкви. Я дивлюся, а дитина почала стікати потами. Надворі січнева студінь, у храмі не особливо тепло, а з Михайлика аж тече. На другий день Світлана відвела його в коломийську лікарню, малого одразу на каталку – і в реанімацію. Сказали, що нема часу чекати, бо в черевній порожнині почала набиратися вода. Пробили животик, пустили повітря… А потім як обухом по голові – четверта стадія раку. Як пізніше нам пояснили медики у франківській лікарні, в жодному разі не можна було пробивати живіт, саме це і спровокувало прогресування хвороби».

Метастази були у всьому організмі. «Скільки внукові лишилося мучитися?» – запитала Ольга Петрівна. «Два дні…» – вердикт медиків був страшний. Мама мало не збожеволіла. «Може, є хоч якась надія?» – Світлана не могла змиритися з чорною бідою. «Один відсоток…». Раптом втрутилася родичка: «Ну, то ми беремося за той один відсоток!».

Дитина пройшла шість «хімій» і курс з семи не менш важких протиракових препаратів. «Хімію» в лікарні видали безкоштовно, а препарати треба було купувати. Кожен коштував 16 тисяч гривень. Добрі люди підтримали сім’ю грошима: допомагали односельчани, благодійні фонди підключилися, і священники на парафіях оголошували про біду Клапчуків…

Із проходженням хіміотерапії в Михайлика почалися кровотечі. Але хлопчик ніколи не скаржився, терпів. Якби бабця з мамою не зауважили, то могли б і не дізнатися. Михайликові страшенно не подобалося, коли хтось називав його хворим, він одразу виправляв: «Я не хворий, я здоровий!».

Після чергової страшної ночі мама запитала у сина: «Тобі нині щось снилося?». – «Був на небі». – «І що там бачив?» – «Ангелів… Вони скрізь мене водили… Там було так гарно, такі прекрасні сади навколо… А потім ангели привели мене до Ісусика». – «І що Ісусик тобі казав?» – «Питався, чи хочу я залишитися на небі». – «А ти що відповів?» – «Я говорив, що не хочу, бо мене мама чекає».

«Я вас запевняю, це Богом подарована дитина», – плаче Ольга Петрівна.

Після складного лікування настала ремісія, але імунітет і досі не відновився. Хлопчик щомісяця в лікарні. Вітер сильніше подує – одразу застуда, нежить, кашель. «Новонароджене маля має сильніший імунітет. Що ми тільки не робили, які лише вітаміни та сиропи не давали – імунітет не піднімається, – каже бабуся. – А гемоглобін узагалі на позначці 70, і теж нічого не можемо вдіяти».

Одне тримає друге

Під час огляду в угорській клініці медики виявили в Михайлика гепатити В+С. Довго лікувалися в Івано-Франківську. П’ять разів починали лікувати, але терапія не давала результату – мусили припиняти і міняти схему.

А далі дізналися ще й про цироз печінки. Пересадку печінки лікарі відмовляються робити, бо через слабкий імунітет організм може відторгнути новий орган. Якщо почнуть активно піднімати імунітет, є ймовірність рецидиву раку. А ще ж вада серця. «Одне тримає друге», – зітхає бабуся.

У турецькій клініці, де практикують відновлення печінки, погодилися взяти на лікування Михайлика, але спершу він має там пройти комплексне обстеження організму. Всі процедури і аналізи коштуватимуть аж 11 705 доларів. А ще витрати на переліт, проживання, харчування, підтримувальні препарати.

Коли планують вирушити до Туреччини? Щойно гроші зберуть. Наразі є 8500 доларів.

Що далі чекає

Тепер бабуся Михайлика, де б не була, всюди шукає церкву і пише ім’я свого внука – аби помолилися під час літургії за дитину. А також складає подяку за тих доброчинців, які не дали внукові померти. Часто Ольга Петрівна сама йде питати про можливу допомогу – до підприємців, депутатів… Люди різні бувають, хтось співчував, а деколи таке казали, що мало не падала від болю, мовляв, нащо вже витрачати гроші на таку хвору дитину… Бабуся ніколи на таке не ображалася, бо усвідомлює – людина, яка в житті ніколи не знала схожої біди, просто не здатна зрозуміти її. «І дай Боже, аби ніколи й не знала», – додає жінка.

«Але і ми не склали руки», – сумно всміхається Ольга Кобринович. Бабуся і мама хлопчика крутяться, як можуть. Основний дохід мають від того, що вишивають на замовлення – здебільшого бісером образи, а також сорочки. Але це не приносить багато грошей. Більше виручає город – трохи овочів для себе вирощують, трохи – на продаж. Також грішми допомагає брат Світлани – їздить на заробітки.

Михайлик здавна колекціонує м’яких ведмедиків, має їх у своїй колекції не один десяток – дві шафи забиті. «Вже ніде то складати, – не раз казала бабуся. – Давай комусь віддамо?» – «Ні, бабцю… Я ж їх так люблю».

Хлопчик має надзвичайно добре серце, всіх любить, не вміє гніватися. Іноді мама за щось починає його трохи сварити, то Михайлик одразу обіймає її: «Мамусю, не злися». «А я тоді на Світлану починаю сварити, – усміхається бабуся. – Бо нема за що злоститися. То все дурниці. Михайлик – дійсно золота дитина».

Через слабкий імунітет хлопчина здебільшого сидить у хаті. Він так ніколи і не відвідував школу, вчителі приходять додому. Михайлик буває лише на першому і на останньому дзвонику, хоча торік і на лінійку не пішов – знову захворів. Більшість його друзів – ті, з ким разом лежав у лікарні. Хлопчик обожнює географію та історію, а ще – футбол, однак може грати в нього лише онлайн. Активні рухи йому протипоказані – серце може не витримати. Та й ноги болять – таку побічну реакцію дав гепатит. Якщо десь треба трохи довше постояти, бере з собою розкладне кріселко.

Відколи хлопець почав дорослішати, час від часу впадає в депресію – переживає, що його далі чекає. Відволікається вишиванням, але нечасто, бо «хімія» вплинула на зір, тож тепер Михайлик мусить вдягати окуляри. А недавно навчився ліпити ікони за допомогою декоративних камінчиків.

«Про що він мріє? – усміхається бабуся. – Внукові мрії часто змінюються. Спершу хотів бути священником. Потім лікарем. Тепер думає про професію, пов’язану з ручною творчою роботою».

Ольга Петрівна каже, що дух сім’ї тримається лише на міцній вірі в Бога. Звісно, всілякі думки приходять, але в такі моменти бабуся розгортає Святе Письмо – там усі відповіді. Вона згадує притчу про сліпонародженого юнака, який попросив Ісуса оздоровити його, і той зцілив недугу. Люди питали Ісуса, за що бідному хлопцеві така кара була, чи, може, він просто розплачується за гріхи своїх родичів. «На що Ісус пояснив: ніхто в тому не винен, хлопчина не відбував ніякої кари ні за себе, ні за будь-кого іншого, – продовжує бабуся. – Юнак мав виконати дуже високу місію. Таким чином сповнилася прослава Божа, саме через приклад цього хлопця люди побачили, наскільки Господь всемогутній і милосердний».

Іноді й бабусі стає так важко, що хочеться запхатися, як мишка, кудись далеко-далеко в нірку і бодай трохи перепочити. Вона теж переживає – що буде далі. І йдеться не про хвороби Михайлика: «Він виросте, і доведеться йти в люди. А ви знаєте, який тепер світ буває жорстокий. А Михайлик – такий довірливий… Та на все Божа воля».

Наталя МОСТОВА

P.S. Охочим допомогти Михайлику –  картка Приват Банку 5168757324010166. Одержувач – мама Світлана Клапчук.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!