Режисер: Джордж Міллер

Перший же трейлер фільму вводив глядача в шок: під бадьору музичку нам не тільки цитували оригінальну трилогію, не лише хвалилися комп’ютерною піщаною бурею та демонстрували різні чудеса еквілібристики на багатотонних іржавих коритах, але, в першу чергу, нарешті показали саме дно безумства, поруч з яким поведінка байкерів з першого фільму здається легким божевіллям, з приводу якого не варто турбуватися. З кожного кадру трейлера перла така гострота пристрастей, що було зрозуміло – режисер або з’їхав з глузду, або дійсно отримує від зйомок справжнє задоволення і поспішає з нами поділитися. Кіно обіцяло бути неймовірним. Сорокахвилинна божевільна монохромна гонитва всіх за всіма, що переходить в ту саму бурю, за час якої публіка тільки й встигала приходити до тями. Потужний монтаж, який, на відміну від останнього «Форсажу», ні на секунду не випускає з уваги жодного з десятка персонажів і не змушує глядача кричати про себе: «Що взагалі відбувається?!». Неймовірні прольоти камери, так що тільки встигай ухилятися від шматків, що летять на всі боки. Якщо ж додати до цього ретельно проанонсовані Міллером, виконані наживо, а не намальовані на комп’ютері трюки і вибухи (не кажучи вже про справжні кастомні тачки і байки), і ту саму, хоч вже й намальовану, бурю, то загальна картина стає зрозумілою: фільм не тільки не показав і десятої частини всіх красот в тому самому трейлері, але він ще й якісно кращий від будь-якого ютубівського відео, нехай і в новомодному 4К. Ми немовби забули і тільки зараз згадали, навіщо взагалі ходимо в кіно. Міллер нам нагадав. Причому нагадав так хвацько, що деякі епізоди, які б відчайдушно підсилили рапідом в будь-якому першорядному бойовику, тут часто проскакують повз зі швидкістю літерного потяга, абсолютно гублячись на тлі загального буйства уяви постановника, у нас такого добра ще навалом, заряджай! Коли ж пилюка першої погоні розсіялася і нам почали розповідати власне історію, то раптово з’ясовується, що і підозри щодо зміни Гібсона були зайвими. Ну, в тому сенсі, що Харді, з одного боку, впевненою рукою «дає Гібсона», лише іноді звалюючись в особисту манеру зображати мовчазного дога, а з іншого – в новому фільмі про Божевільного Макса сам Макс виявляється назагал такою собі фігурою замовчування. Та й варто сказати, випереджуючи запитання знавців оригіналу, що проміжкам між божевільними погонями тут приділено такий скромний час, що довго просторікувати про кожного з доброго десятка персонажів тут Міллеру просто не з руки, він швидко розставляє акценти, пару секунд жіночої істерики, черговий етюд божевільного фаната – і погнали далі! В цілому фільм складається з трьох довжелезних погонь, від яких, тим не менше, ні на секунду не відволікаєшся і абсолютно не втомлюєшся, проте в невеликих проміжках режисер встигає і процитувати себе, коханого, і погратися в антиутопію, і побавитися з соціальним підтекстом, є тут місце і для лірики, і для трешу, і для всяких властивих постапокаліпсису мутантів, і для персональної тяги Міллера до своєрідного макіяжу, навіть такий собі внутрішній Ван Гог режисера висловився. «Дорога люті» не втомлюється демонструвати нам, наскільки сімдесятирічний Міллер внутрішньо молодий і сповнений ідей і як йому насправді тісно в рамках одного нещасного фільму, і річ не так у відкритому фіналі, як у масштабах того, про що ще хотів би поговорити з глядачем автор. О так, Джорджу Міллеру є що вам сказати. І тепер головне, щоб це виявилося потрібним самому глядачеві, тобто залишилося дочекатися цифр зборів. Нам дають шанс «проголосувати ногами», хочемо ми бачити цей захват на екранах ще, чи кінематограф остаточно став долею нескінченних комп’ютерних супергероїв.

ФЕЛІНСЬКИЙ