«Будинок дивних дітей міс Перегрин»

Режисер: Тім Бертон

Великі музиканти часто випускають збірки найкращих хітів, то чому б цього не зробити видатному голлівудському режисерові, якого за життя багато разів ставили на обкладинки, обговорювали у світських колонках його романи, а також, зрозуміло, час від часу називали генієм? Тім Бертон вирішив нагадати, чому все склалося саме так. У його новій картині є романтика, сцени стрілянини, незвичайні сюжетні повороти, красива актриса в готичному гримі і багато епізодів, які після перегляду просто так з голови не викинеш. Наприклад, діти у протигазах стоять, закинувши голови, і спостерігають за німецькими бомбардувальниками. Деренчить вінілова платівка з джазом, періщить дощ, віддалені вибухи звучать, як феєрверки, а бомби з літака  над дитячим будинком спрямовуються прямо на дітей. І раптом все застигає, змовкає джаз, краплі дощу зависають у повітрі, час повертається назад, і вкотре починається вчорашній день.

Однак для демонстрації таких епізодів потрібен ще й відповідний сюжет. На острові, далеко від цікавих очей, у тимчасовій петлі живе ціла компанія дітлахів з незвичайними здібностями. Емма Блум (Елла Пернелл) легша за повітря і, щоб не полетіти, вона носить ефектні свинцеві черевики, що нагадують взуття з осінньої колекції Марка Джейкобса; Міллард (Кемерон Кінг) – невидимий, рудоволоса Олівія (Лорен МакКрості) управляє вогнем, а її друг Енох (Фінлі Макміллан) може на деякий час воскрешати з мертвих і створювати гомункулів. Не сюжет, а цілий плацдарм для демонстрації своїх здібностей візіонера.

Звичайно, Бертону хочеться в цьому плані утерти ніс і більш молодим конкурентам-ремісникам і, скажімо, такому майстру, як Уес Андерсон. Зав’язка фільму викликає чітке дежавю: мрійливий і сором’язливий хлопчик перебуває в явному конфлікті з навколишнім світом. Друзів у нього немає, цікавих занять теж, батьки його не розуміють, і, до того всього, трагічно гине близька для нього людина. Це вже не Бертон, а молодіжні мелодрами на ранг нижче: «Добре бути тихонею», «Паперові міста», «Пало-Альто», «Міст в Терабітію» – перераховувати можна вічно.

Словом, неприкаяного підлітка з типовими проблемами ми десь вже бачили. І головний герой, який настраждався вдосталь, посидить у кабінеті психіатра і вирушить на забутий богом острів десь поблизу Уельсу. Фільм має літературне першоджерело – жваво написаний роман Ренсома Ріггза, ілюстрований старовинними фотографіями. Книга немов створена для Бертона. Вона чарівна: у ній є речі, які б’ються поза ритмом серця, вигадливо підстрижені дерева (явний реверанс у бік «Едварда руки-ножиці»), зруйнований дитячий будинок і свій власний День бабака. Жахіття з казкою тут йдуть рука об руку, добро традиційно перемагає зло, а аутсайдер стає супергероєм, втім, без супергеройського пафосу. Улюблена ж і головна тема у творчості Бертона – чого вартує бути дивним – розкривається на повну. Багато персонажів фільму типово бертонівські: танцюючі скелети немов втекли з потойбічного світу «Трупа нареченої», запаморочлива Міс Перегрін здається далекою родичкою відьми з «Великої риби». А ось сцена з напіврозваленим кораблем, що виривається з морської безодні, виглядає як вставка з «Піратів Карибського моря». Загалом, в «Міс» Бертон сам потрапив під тимчасову петлю – його наздогнало якраз те минуле, від якого він старанно втікав у таких фільмах, як «Великі очі». Тепер він знову король танцюючих скелетів, який апелює до депресивних підлітків. Чи потрібен дітям Карабас Барабас з таким значним резюме – питання відкрите. Мода змінюється, а класик Бертон з усіма його здібностями у сфері винаходу нових образотворчих засобів здається персонажем із застиглої фотографії зі старого кінодовідника.

ФЕЛІНСЬКИЙ