«Час вбивати»

Режисер: Джоел Шумахер

Надзвичайно багато фільмів, тісно пов’язаних з жорсткими реаліями юриспруденції, подарував нам кінематограф за останніх 100 років – «12 розгніваних чоловіків», «Вбити переспівника», «Первинний страх», «Лінкольн для адвоката» та багато інших картин, що змушували нас в нетерплячому очікуванні торжества правди і справедливості не відривати очей від екрана.

Ці стрічки по-своєму особливі, у сюжеті кожної з них головний герой торує свій власний тернистий шлях до істини, на якому зустрічає і ненависть, і підступність, і відчай, що раз по раз охоплює його у миті цілковитої знемоги, та врешті-решт хто шукає, той неодмінно знайде, і саме так можна охарактеризувати один із лейтмотивів фільму Джоела Шумахера «Час вбивати».

Зіткнувшись із проблемою расової дискримінації, та ще й у штаті, де темношкірі становлять численну меншість серед населення, Джейк Бріганс, марнославний молодик, який тільки починає робити свої перші тверді кроки на теренах адвокатури, вирішує взятися за справу, що аж ніяк не личила йому з огляду на те, що він був білим. На мою думку, цим режисер надзвичайно вдало і тонко поєднав у фільмі адвокатський обов’язок – захищати невинного у пошуках правди, і звичайну людяність, адже насамперед Карл Лі – батько такої ж маленької донечки, як і сам Джейк. Саме ця деталь зринає впродовж усього фільму і виразно проявляється у майже всіх діалогах адвоката з підсудним, де той чітко усвідомлює, що за певних обставин він зробив би те ж саме.
Інтерес до цієї історії суттєво підігрівають і кілька другорядних персонажів, зокрема Еллен Рорк, з роллю якої Сандра Буллок впоралась цілком достойно, а також Руфус Барклі, граючи якого, Кевін Спейсі сповна втілив свій геній злодія-лицеміра, що так вдало та легко дається йому ледь не у кожній його стрічці.

Також слід зазначити, що Кевін, на відміну від Сандри, якось більш гармонійно вписався у визначену для нього роль, здавалось, що його персонаж аж променіє ентузіазмом та впевненістю від самої лише думки втерти носа вискочці-початківцю, в той час як Сандра, на мою думку, хоч грала й добре, втім не зовсім підходить на цю роль. Єдине, що не сподобалось у грі МакКоннахі – його персонаж якось надто спокійно сприймав увесь коловорот подій довкола нього.

Навіть попри украй напружену справу, що в майбутньому буде в його кар’єрі ледь не головним трофеєм і може прославити його мало не на весь світ, якщо вдасться її виграти, він дозволяє собі відвідувати розважальні заклади та випивати із украй звабливою помічницею, яка, нехай і здалеку, та все ж формує хибний підтекст у фільмі. Адже тоді перед глядачем постає логічне запитання: якщо хлопець так халатно віднісся до підготовки до справи, то як йому вдалось її виграти? Адже навіть при неймовірній обізнаності його помічниці, вона теж лише у деяких епізодах фільму вносить вагомі корективи до побудови захисту.

На мою думку, режисер також не зовсім логічно зобразив і головного героя в цілому, оскільки, переглядаючи стрічку, можна було дійти до висновку, що адвокат – лише лялька в руках умілого ляльковода (мова тут йде про Еллен), що здатна лише читати готові висновки з папірця. Так, судова система, коли розглядати її детальніше, далеко не ідеальна у всіх своїх аспектах, втім ця деталь фільму залишила після себе особливо неприємний осад.

Фелінський