Чого мовчиш, Сергію?

Спокійний і добрий хлопчина, який дуже мріяв про сімейне щастя. Із запахом щойно спеченого хліба удома та ніжними обіймами люблячої жінки, яка понад усе цінує родинний затишок. Й за 31 рік він так і не встиг відшукати омріяної ідилії. Івано-франківського бійця Сергія Харенка поховали на мамин день народження. Два місяці не дочекав до демобілізації. І не допомогли ті порцелянові слоники, які йому колись подарували на удачу.

Жінко, чого ви плачете? Ваш син – герой.

Ви що – не бачите? Ще цей хлопчина і он той.

Героєм був мені завжди… З тих пір, коли почав іти.

З тих пір, коли сказав він: «Мама». Я так раділа… Так ридала…

Від щастя сльози проливала. Так ніби знала, ніби відчувала.

Я так його тримала, так оберігала. Та все ж пішов за іншу битись маму.

Мені ж залишив вічну рану. А я дзвонила, кажу:

«Сину, йди додому, бо там гинуть!» А він: «Неправда! Тут все мирно».

Мені від того було дивно. І я його чекала, так чекала.

Він вернеться. Я вірила, я знала. І він приїхав не колись, а нині.

Виходжу я, дивлюсь – моє дитя у домовині.

Як справи, синку? Ну кажи, як справи? Чого мовчиш?

Не хочеш подивитися на маму? Відкрий же очі.

Вставай! Ти хочеш так лежати? Втомився певно. Вирішив поспати.

Боже… Я тебе укрию. Ти ж такий холодний.

Живіт запав. Напевно, ще й голодний.

Ходи! Я вже на стіл накрила. Ходи, тебе чекає вся родина.

А люди кажуть, що здуріла, що мертву так трясу дитину.

Та що ті люди… Що вони там знають.

Мій син – герой! Герої не вмирають!

Такий вірш зачитали під час нещодавнього відкриття меморіальної дошки Сергію Харенку на фасаді Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. Потім грав духовий оркестр, слова співчуття і вдячності говорили представники влади, викладачі… А тоді до мікрофона підійшла мама: «… Син був дуже добрим і дуже відповідальним. Був на передовій довгих і важких десять місяців, пізнавши голод, холод і війни страх. Сергій мріяв про краще майбутнє, мав багато планів, але ворожа куля обірвала його життя саме сьогодні рівно два роки тому… Бажаю вам всім спокою, миру, тепла, щоб більше ніколи не було цієї війни і смертей…» І заплакала…

У березні 2015 року він був мобілізований на службу в зону АТО. Коли він пройшов підготовку у навчальному центрі «Десна», вояка відрядили в Херсон у 56-ту мотопіхотну бригаду. Сергій завжди був на передовій. Боєць був зв`язківцем військової частини В-2604. У ніч на 15 січня 2016 року під селищем Мирне Донецької області разом зі своїм підрозділом потрапив під обстріл диверсійної групи сепаратистів, де отримав вогнепальне поранення, несумісне з життям.

Похований в с. Рошнів у Тисменицькому районі. Удома залишились батьки і молодший брат.

Умів слухати

Сергій із самого малечку просив у батьків братика або сестричку: «Всі мають, а я наче сирота…» Мама з татом трохи дратувалися через це, бо хотіли, щоб син мав усього вдосталь, а грошей було обмаль. «Купіть мені братика або сестричку», – не вгавав малий. Батьки все-таки назбирали грошей і «купили» омріяного братика. Хоч Тарасик був молодшим від Сергія аж на 11 років, але від того їхні стосунки лише зміцніли. Старший ніяк не міг натішитися малюком, бавив його, забирав із дитсадка, коли батьки були на роботі…

«Сергій поважав старших, – плаче мама Надія Харенко. – Умів кожного вислухати, але завжди мав свою думку і робив так, як йому підказувало серце».

Чемний хлопчина часто допомагав мамі на кухні, вмів ліпити і вареники, і пельмені, і суп міг зварити.

Сергій змалку із захватом спостерігав за музикантами. Батько Мар’ян Харенко пригадує, що син не раз під час різних святкувань вмощувався десь позаду музикантів і звідтіля ні кроку. Тож рішення, куди вступати, було очевидним.

Справедливий добряк

«Він швидко розучував твори, мав хорошу техніку читання, – каже викладачка Ольга Новікова. – Я пам’ятаю, коли він уперше прийшов до мене на урок. Під час знайомства я завжди прошу першокурсників заграти свою програму. І ніколи не забуду «Менует» Баха, який Сергійко виконав на баяні. Це було прекрасно».

Хлопця згадують як приклад ввічливості й культури. Класний керівник загиблого Ольга Ящишин зазначає, що він завжди замислювався над якимись глибокими речами. «Сергій ніколи не списував контрольні, – всміхається педагог. – Тобто юнак у 16 років уже мав сформовані такі риси, як правдивість, честь і совість».

Колишня одногрупниця Наталя Луців згадує, що Сергій був дуже охайним. Коли заходив в училище, перше, що робив – чистив собі взуття. Після занять, як правило, поспішав додому, бо хотів братика забрати з дитсадка.

А одного разу, десь на четвертому курсі, Сергій запросив усіх одногрупників до себе в гості – святкувати день народження. Друзі тоді подарували йому крихітних порцелянових слоненят – на удачу.

Харенко усе життя мріяв зустріти люблячу жінку і створити сімейний затишок. Все ніяк не складалося. «Тепер дівчата не дуже хочуть заміж виходити…» – сумно всміхаючись, якось сказав Сергій своїй мамі. Все говорив їй: «Де знайти таку жінку, як ви, мамо? Аби була така ж домашня. І щоб супчик уміла смачний приготувати…»

Батько каже, що син був надзвичайно справедливим. І добряком – мухи не образив би. Якраз перед тим, як прийшла повістка, Сергій уже здав документи для візи – планував вирушити на заробітки. А отримавши повістку, не вагаючись сказав: «Як я буду їхати заробляти гроші тоді, коли мої земляки в окопах?»

Приїхав

Сергій двічі приходив у відпустку додому. Ніколи не жалівся рідним: «Нащо я вам буду про фронт розповідати? Аби ви переживали? Все гаразд». Запевняв, що воює на другій лінії оборони, а насправді воював на передку. Мама каже, що не помітила, аби війна якось змінила сина: «Він у нас завжди такий був – стриманий, малослівний, говорив лише по суті».

У переддень загибелі, 14 січня, якраз на Василя, боєць довго розмовляв із мамою по телефону. Хвалився, що вже встиг привітати з іменинами трьох своїх вуйків. «Дуже уважний хлопчик був, – не стримує сліз Надія Харенко. – Пам’ятав дні народження всіх родичів, та й узагалі не забував про жодну важливу дату в сім’ї».

Про страшну біду першим дізнався тато. «Того дня я була на роботі, – розповідає мати бійця. – Чоловік зателефонував, аби я терміново прийшла додому. Я йому відповіла, що не маю коли, купа справ ще треба поробити. Запитую, що сталося». «Прийди негайно. Мені дуже зле», – так мовив батько і поклав слухавку. Надія помчала стрімголов додому. Зайшла до хати, а там люди у формі, лікарі… І все одно жінка не могла зрозуміти, в чім річ. Про те, що, можливо, щось із сином, навіть у голову не стрілило.

«Нашого сина не стало…» – ледве протягнув блідий від горя тато. До жінки одразу підбігли медики міряти артеріальний тиск – 220 на 120. Вкололи ліки. Трохи відлягло, була ніби затуманена.

Сергія ховали на день народження мами. Коли вони розмовляли востаннє, боєць обіцяв відпроситися і приїхати, аби привітати її. Приїхав.

Поза зоною досяжності

Коли молодшому братові Тарасу повідомили страшну звістку, він якраз служив на строчці в Миколаєві. У той момент хлопець вибіг із військової частини і почав багато разів поспіль набирати номер Сергія – не міг повірити. Але так і не почув рідного голосу – «абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Відтоді Тарас зненавидів поїзди. Коли Сергій їхав на строкову службу до армії, його проводжали на пероні. Коли їхав на війну, теж сідав у поїзд. Коли він загинув, Тарас першим же поїздом вирушив додому. То була найдовша і найстрашніша ніч у його житті.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!