Насправді франківського ЦСМу не стало в той момент, коли місцева влада, повернута до нього зазвичай задом, повернулась боком, і затребувала від нього виробничого плану, вступивши з ним у звітно-виборні стосунки в неприродній спосіб.
Вся наступна конкурсна карусель була способом ритуально обкласти смерть за правилами якоїсь релігії, що для того й створена, аби імітувати прояви загробного життя. Подальше існування ЦСМ буде саме загробним життям сучасного мистецтва. Життя – це висловлювання, смерть – це завершене висловлювання. Повністю висловився той, хто помер. А те, що тегається як «сучасне мистецтво» – завжди знаходиться на початку свого висловлювання, яке неможливо прогнозувати. Його Центр може тільки з перинатальною чуйністю вловлювати і вилущувати, центрифугувати і відштовхувати, марити і експериментувати, дратуючи вхоплюванням ще неприжитого, якого щойно не було.
І забезпечити адміністрування всього цього здатні одиниці на мільйон, спеціально освічені та природньо поінформовані, з глибокою історією схопленого, рівнем креативності, комунікативності й естетичної зорієнтованості – чого завгодно, тільки не парт. лояльності.
А будувати на це плани – все одно що вимагати у рентгенолога прогнозованого плану дислокації чорних дір у легенях. Відтепер ЦСМ – це чорна діра, добряче відзвітована і рівненько підлегла в каталептичній готовності відчути прихід божественного єдиноначалія. Але приходу не буде. Тому що, якщо чоловік не відчуває нюансів – то Бог з ним, але Бог – поза ним, якщо чоловік нюансів і не випромінює – а лише грубу вагому “ясність”. Навіть якщо це “Чоловік божий”. Тому чекає вона марно, не буде не тільки приходу, а й прихожан. Будуь завсідини людей з обмеженими неможливостями і необмеженими потребами, у галстуках і краватках з промовами на різноманітних відкриттях. Із чіткими похвилинними планами на мистецтво у шкіряних бізнес-щоденниках. Тут вони матимуть ще одну точку опори, тюнінговану із точки опору.
Іноді ідею вдається вкрасти фізично – особливо якщо її відбирають у авторів, щоб перетворити на бізнес- ідею. Так кочівні жебраки калічать викрадених немовлят для більших зборів на виріст. Цього разу викрадено, громадо, в тебе, і в розрахунку на твої ж подачки видозміненого до невпізнаваності тобою ж твого ж нащадка. Підкидай на шапку щедріше, інстинктивніше, бюджетніше – якщо не вистачає сміливості повернути.
І ще просто цікаво: чи люди, які погодились бути членами цієї комісії від влади, і вчотирьох – при програмному недопущенні ширшого кола репрезентантів – вирішили в зародку долю зародка – хоча б відчувають – якщо не усвідомлюють – аморальність свого рішення? Їм обіцяли багаторазовість використання? Але від того, що погоджуєшся бути гумою, твої можливості не робляться гумовими, максимум – гумусовими, попри всю легкість еластичного пристосуванства. Хоча це – не аморальність, це – корпоративний імморалізм – мораль, вироблена в правилах певного кола, не зробити ганебний вчинок заради якого – ганебно.
Лукавій владі хочеться взятись за мистецтво, мистецтву братись за владу – ні, не хочеться. Якби не обставини. І країна стане нормальною тоді, коли не влада буде вирішувати долю мистецтва, а навпаки.

Ростислав Шпук