«Чужий: Заповіт»

Режисер: Рідлі Скотт

Гігантський колонізаційний корабель «Заповіт» прямує на далеку планету, де планується заснувати нове поселення. В ході польоту «Заповіт» пошкоджує ударна хвиля від зоряного спалаху, і, вийшовши з анабіозу, екіпаж приймає рішення приземлитися на знайдену неподалік планету, начебто також придатну для колонізації. Однак саме тут, в оточенні ксеноморфів, живе небезпечний андроїд Девід (Майкл Фассбендер).

У Голлівуді не так вже й багато постановників, творчий шлях яких розтягується на сорок з гаком років – для Рідлі Скотта це велика частина життя, і логічно припустити, що з якогось моменту він перестав ставитися до того, що робить, надто серйозно. Що важливо, це аж ніяк не «старечий маразм», а якийсь злегка маніакальний творчий пошук: Скотт шукає себе в дещо несподіваних стилях і жанрах, що особливо помітно у його продюсерських проектах, серед яких химерні телевізійні «Табу» і «Безмозкі», а також комедійний трилер «Майндхорн». «Прометей», приквел Скотта до його другого повнометражного фільму «Чужий» вже був фільмом дивним. Начебто фантастика, начебто ксеноморфи, але при цьому головне не монстри, а екзистенційні теми життя, смерті і тієї межі, за якою штучний розум стає повноцінною істотою. При цьому «Прометей» був трохи нерівний за ритмом і містив масу образливих ляпів і припущень, які насилу поєднувалися з «високим стилем» фільму в цілому.

«Чужий: Заповіт» не намагається виправити дивацтва попередника, а навпаки, підкреслює їх і гордо додає в мікс здорову жменю фантастичного трешу, що приводить на світ один з найбільш химерних і незвичних проектів франшизи, та й великого Голлівуду в цілому. По суті, це плід любові хорора і гуманістичного фантастичного блокбастера – такий собі «Той, що біжить по лезу» з відірваними головами, кривавими нутрощами і голими дівчатами в душі. У плані стилістики «Заповіт» тримається чітко між «Прометеєм» і «Чужим».

Від першого в картині візуальний стиль і стрижнева тема, яку Рідлі Скотт розвиває за допомогою відразу двох Майклів Фассбендерів: один грає нашого старого знайомого Девіда, другий – його «проапгрейджену» версію Уолтера, який контролює політ «Заповіту». В Уолтері виробники переглянули функції, що відповідають за «людяність» і здатність творити, так що питання існування, які терзають Девіда, йому не зовсім зрозумілі, і «братам» належить багато в чому розібратися в приватних розмовах віч-на-віч.

Від «Чужого» ж у «Заповіті», власне, все інше. Починаючи з сюжетного каркаса (екіпаж з десятка чоловік опиняється сам на сам з ворожою істотою) і закінчуючи окремими типажами: важко не побачити в героїні Кетрін Уотерстон відгомону Ріплі, а в спритному пілоті у виконанні Денні МакБрайда – обрисів персонажа Яфета Котто. Більшість інших героїв не мають ніяких особливих відмінностей, але заради справедливості зазначу, що в першому «Чужому» персонажі були прописані не набагато глибше.

Головне ж, що з’явилося в «Заповіті», порівняно з «Прометеєм», – це брутальний і лютий екшн і власне Чужий в тому вигляді, до якого ми так звикли. У ході фільму монстри зазнають кількох мутацій, щоб у фіналі нарешті постати перед нами в своєму оригінальному вигляді – правда, виглядають вони дещо сухорлявішими, ніж у класичних фільмах циклу, і, безумовно, страшнішими. У сценах атак камера трясеться трохи сильніше, ніж варто було б, але це впливає на загальне відчуття паніки, хоча і працює гірше, ніж вкрадливий саспенс першого «Чужого» (від якого тут, до речі, ще й геніальна музична тема Джеррі Голдсміта).

Не можна, втім, не сказати і про проблеми фільму, яких в «Заповіті» все ж достатньо. По-перше, це успадкована від «Прометея» незрозуміла тяга героїв всюди пхати свій ніс і все помацати. Є чужа планета, яка до цього чомусь випала з уваги дослідників і яка за своїми умовами навіть дуже придатна для життя, але екіпаж поводиться так, немов знає її вздовж і впоперек – герої не замислюються над важливими питаннями, поки не стає занадто пізно. Епізод «заглянь у кокон, там красиво», судячи з усього, приречений стати таким же інтернет-мемом, як і «погладь членозмію» з «Прометея». Втім, фільм впевнено працює і як сайфай-притча, і як криваво-бездумний треш-хорор, і в ньому досить цікавого, яскравого і незвичайного, щоб не зіпсувати перше враження і, на майбутнє, не обійтися одним-єдиним переглядом.

ФЕЛІНСЬКИЙ