Чи добре там, де нас нема

У Киргизстані викрадають жінок, а в Македонії їм неохоче дають можливість робити кар’єру, в Узбекистані громадян примушують працювати на бавовняних полях, а в Польщі посилюються радикальні антиукраїнські рухи. Які ще права і свободи у різних країнах порушують найчастіше, розповіла «ГК» київська правозахисниця.

Олександра Романцова – заступниця голови правління Центру громадянських свобод (правозахисна організація, що працює з 2007 року). Протягом Революції Гідності Олександра була волонтеркою гарячої лінії «Євромайдан SOS», яку координував Центр громадянських свобод. З травня 2014-го вона професійно займається різними напрямками захисту прав і свобод. Два роки документувала порушення прав людини і воєнні злочини на Донбасі та в Криму і тепер займається міжнародною адвокацією, тобто взаємодією стосовно цих даних з Радою Європи, агенціями ООН та ОБСЄ.

Олександрі часто доводиться зустрічатися з правозахисниками з різних країн –  від Центральної Азії до Європи. І, як виявилося, всюди існують свої наболілі проблеми щодо дотримання прав людини. Олександра Романцова погодилася розповісти про деякі з них.

В Узбекистані після смерті останнього президента активізувався курс на відкритість країни. Тут навіть відпустили курс долара і намагаються створити туристичний імідж. Тепер очікується звільнення із в’язниць правозахисників. Найчастіше за ґрати запроторювали за «прояви мусульманського радикалізму». Однак ревізія об’єктивності розслідувань і звинувачень, очевидно, триватиме ще довго.

В Узбекистані досі існує примусова праця на бавовняних полях. Кожен житель країни повинен виконувати певну норму виробітку за рік. Через високий рівень корупції мало хто це робить насправді, але за це мусить дати хабар. Раніше така примусова праця стосувалася усіх осіб віком від 14 до 50 років. Міжнародна спільнота неодноразово звертала увагу на це ганебне явище, зрештою віковий ценз підняли до 17 років. Правозахисники, які фіксують таку примусову працю, зазнають нападів. Наприклад, два роки тому одному з них спалили хату, ймовірно, через написану з цього приводу доповідь в ООН.

Ще одна проблема – стерилізація жінок після народження другої дитини. За статистикою, майже всі місцеві 20-річні дівчата вже стерилізовані.

Також в Узбекистані зазнають переслідувань особи з нетрадиційною сексуальною орієнтацією і трансгендери. Існують також певні утиски лікарів, які надають гормональну терапію особам, що змінили стать.

Придністров’я – маленька неофеодальна держава. Кілька олігархів контролюють всю її територію. Приїжджим тут марно сподіватися на допомогу місцевої міліції. Конфлікт у Придністров’ї мав чіткі мовні ознаки. Усіх, хто розмовляв румунською, називали фашистами. Ті, хто послуговувався російською, тепер становлять основну частину півмільйонного населення Придністров’я, яке скорочується через еміграцію молоді.

Для Молдови актуальною є та ж проблема, що й для більшості пострадянських країн – корупція та недосконалість судової системи. Водночас, за дослідженнями ПРООН, населення Молдови активніше включається в державні процеси, ніж українці й білоруси.

Туркменістан – цілковито закрита країна. У сфері захисту прав і свобод людини там просто ніхто нічого не може вдіяти.

У Киргизстані досі викрадають жінок, аби одружитися. Здебільшого всупереч бажанню самих панянок. Як правило, ця традиція поширена в поселеннях у віддалених регіонах, а не у великих містах.

Цей варварський звичай пояснюють тим, що офіційне сватання дуже дорого обходиться. Значно легше і дешевше викрасти дівчину і довезти її до себе додому, тоді майже стовідсотково жінка там і залишиться. Якщо дівчину вже одного разу викрали (а батько і брати не встигли повернути її до того моменту, коли вона переступила поріг чужого дому), то більше жоден чоловік її не візьме заміж.

З дому нареченого викраденій дівчині вийти важко: його сім’я робить усе можливе, аби цього не сталося. Наприклад, перед вхідними дверима кладуть Коран (за релігійними нормами, його не можна переступати), або ж хтось зі старших членів родини лягає на поріг – переступити через старця так само забороняють моральні устої.

Після того, як викраденій дівчині вдягнули хустину і вона провела ніч у домі нареченого, дороги назад у неї немає. За статистикою, третина дітей у подружніх парах у Киргизстані народжується внаслідок зґвалтування.

Правозахисники намагаються впливати на ситуацію, але проблема коріниться в народних традиціях. Навіть якщо суд скасовує такий шлюб, ця жінка приречена на самотність, з нею ніхто більше не одружиться.

У Польщі стає все гіршою ситуація з судочинством. Теперішнє керівництво держави намагається змінити Конституцію так, аби суди стали більш залежними від виконавчої влади.

Останнім часом тут відбувалося багато жіночих демонстрацій через заборону абортів. Переривати вагітність у Польщі дозволяють лише у випадку зґвалтування або ж якщо вагітність несе загрозу для здоров’я жінки. Тому полячки їдуть робити аборти або в Україну, або в Чехію.

Також у Польщі активізувалися антиукраїнські настрої, які часом виливаються у фізичні розправи.

Балкани – регіон молодих і дуже нестабільних держав, в яких свого часу серйозно загострилися міжнаціональні та релігійні конфлікти. Розпад Югославії призвів до сербсько-хорватської війни та конфлікту, який закінчився проголошенням незалежності Косово. Свого часу сербський Будинок прав людини, що в Белграді, запросив українських правозахисників на окремий захід, на якому порівнювалася ситуація з відокремленням Косово і анексією Криму.

Сербія зберегла давні контакти з Росією, як економічні, так і політичні. На сербських правозахисників постійно чиниться тиск, оскільки вони перебувають в опозиції до чинної влади, яка офіційно декларує проєвропейський курс, а фактично є прихильницею Москви. Окрім цього, місцеві правозахисники відстоюють незалежність Косово. А коли вони зустрічалися з українськими колегами, місцева преса рясніла повідомленнями на кшталт: «Українці експортують Майдан у Сербію».

Македонія має дуже слабку державну систему. Основна проблема в країні – корупція, символом якої місцеві жителі називають гігантські архітектурні об’єкти в центральній частині столиці Скоп’є. На їх спорудженні чиновники відмили величезні суми коштів.

Ще одна проблема – спекуляція на розділенні македонців і албанців. Хоча на останніх виборах більшість македонців проголосували саме за албанського кандидата. Очевидно, протистояння штучно підтримуються зацікавленими особами.

Українських правозахисників здивувало, що македонці не вчать албанської мови, а албанці – македонської, хоча ці два народи споконвіків проживають тут разом. При цьому держава ніяк не внормовує паралельне використання цих мов.

Також у Македонії гостро стоїть проблема гендерної рівності. Культурально за жінками зафіксовані лише функції матері і ведення домашнього господарства. Традиції спонукають жінок сидіти вдома і навіть не пхатися на роботу, не кажучи вже про кар’єрне просування.

За економічним і соціальним розвитком найбільш печальна ситуація – з

Боснією і Герцеговиною. Маючи аж трьох президентів, країна перебуває на межі розпаду. Вона ніби заморожена у розвитку, значною мірою через сильну внутрішню роз’єднаність. Український посол розповідав, що навіть звичайну угоду про співробітництво у туристичній сфері з цієї країною було дуже важко підписати – бюрократична система надзвичайно заплутана.

Політичний устрій Боснії і Герцеговини яскраво демонструє, чому нам нізащо не можна погоджуватися на те, щоб ДНР/ЛНР увійшли до України за тими ж умовами, що й Республіка Сербська до Боснії і Герцеговини.

Боснія і Герцеговина є федеративною державою, що складається з двох утворень: Федерації Боснії (тут здебільшого проживають мусульмани-боснійці) і Герцеговини (заселена переважно хорватами) та Республіки Сербської, де живуть боснійські серби. Всі ці території мають своє окреме управління.

Наприклад, представники українського посольства, аби про щось домовитися, змушені контактувати з репрезентантами кожної з трьох територій.

Згідно з Дейтонськими угодами 1995 року, Федерація Боснія і Герцеговина була визначена як один із двох засновників держави та включає 51% території, а інший суб’єкт, Республіка Сербська, має 49%.

Голова держави – президент. Посада переходить до одного з трьох членів президії за принципом ротації на строк 8 місяців. Таку схему запропонувала міжнародна спільнота, щоб заморозити конфлікт, надавши можливість всім сторонам за етнічним принципом брати участь в управлінні державою. Щоправда, це призвело до того, що президенти блокують виконання рішень один одного, перешкоджаючи державі розвиватися.

Представники етнічних меншин не мають права балотуватися ні на посаду президента, ні до парламенту. Така можливість надається лише представникам однієї з трьох основних етнічних груп: мусульман-боснійців, хорватів і сербів, які почергово змінюють одне одного на посаді через кожних вісім місяців.

При цьому кожному політику зручно, коли його група відсепарована від решти населення. Очевидно, що така структура управління більше розділяє, ніж об’єднує.

Фактично в державі діють клани, які ділять між собою контроль за ресурсами (електроенергією, водою тощо), використовуючи це в політичних цілях. Наприклад, у Сараєво є мікрорайони, де воду або світло вмикають лише у певні години упродовж доби. При цьому ця країна – одна з найбільш забезпечених водою в Європі, а каскад гідроелектростанцій дає енергії понаднормово. Причина в тому, що вода надходить із Республіки Сербської.

Вперше після 1990-х люди знову почали виходити на мирні протести, аби ситуація змінилася.

Представництва ООН та ОБСЄ відіграють немалу політичну роль у Боснії і Герцеговині. Генеральний представник ООН має право ветувати будь-яке політичне рішення. Фактично, цією країною керують міжнародні політичні структури. Відповідно, в країні активізується рух проти іноземного впливу: мовляв, ми тут самі собі дамо раду.

Наталя МОСТОВА

Коли українські правозахисники зустрічалися в Сербії з місцевими колегами, тамтешня преса просто рясніла повідомленнями на кшталт «українці експортують Майдан в Сербію

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!