Давня пісня про любов

Конституція жодної країни не говорить, що один народ має любити інший народ. Йдеться про права чи повагу, про свободу думки і віросповідання, але не про любов. Мене вже тривалий час цікавить, за що частина українців не любить євреїв. Особливо у містах, де ще до початку німецької окупації в Другу світову єврейська частина населення складала ледве не половину міста. Звідки всі ці жартики, сарказм, а в деяких випадках навіть злість?  Що окремому українцю зробив окремий єврей?

І ось два тижні  тому, поїхавши в Косів, я йшла по базару і зачепилася розмовляти з одним майстром по дереву. Цей дідусь був схожий на пірата якоїсь значної шхуни. Трохи різкуватий голос з хрипотою і капітанський кашкет лише додавали образу сили. Так от, цей косівський корсар, поміж історій про важку долю митця в Україні, методично допитувався — що ж там у Києві?

У потоці своїх реплік дідо раптом каже:

  • Та що буде в Україні, коли при владі такі люди!

Спочатку я не зрозуміла підступу і думала, що мова далі йтиме традиційно про погану владу і народ, який все терпить:

  • Бо при владі одні жиди! Ви думаєте, то їхні справжні прізвища? Та всі вони Бєні і «штейни», – ніби відкриваючи великий масонський секрет, сказав мені дідо.

Ще багато би гріхів впало на плечі єврейського народу з боку завзятого дідуся, але я таки не витримала і спитала, звідки у нього ця нелюбов до єврейства. Відповідь могла бути якою завгодно, я очікувала щось на кшталт «бо вони забрали наші ресурси», «бо для них гроші важливіші за душу». Але відповідь виявилася схожою на важку дореволюційну праску, якою в мене жбурнули.

  • Як чому? Бо євреї розіп’яли Христа!

І тут моя мозкова програма зависла і потребувала перезавантаження. Ця думка є достатньо поширеною і, можна навіть сказати, популярною. Не на рівні серйозних політичних концепцій, а скоріше на рівні побутових розмов.

  • Понтій Пілат, звісно, виніс рішення про страту Христа. Але Понтій жидом не був, він був італійцем. Якщо євреї святий народ, то чому ж вони свого пророка розіп’яли?

Ставлення такого роду, скоріше, є стереотипним, воно проявляється автоматично, і якщо запитати людину докладніше, чим же євреї їй не догодили, вона навряд чи аргументовано відповість. Зовсім нещодавно київська поетеса і волонтерка Міріам Драгіна поділилася своїм експериментом. Вона побачила жінку у Києві, яка скаржилась продавцеві, що «всю владу захопили жиди», на що Міріам, різко розвернувшись до цієї, пані спитала:

  • А звідки ви дізналися?
  • Я? Та все… – відповідає жінка в картатому халаті.
  • Ні, не все… Тепер треба щось робити! – переходить на шепіт Міріам, створюючи атмосферу таємничості. – Бігти треба… Ви звідки приїхали?
  • А чого відразу приїхала? Місцева я, – злякано відповідає жінка.
  • Бачу, що приїхали, треба терміново вирішити, звідки.
  • З Харкова я… Але то ще років десять тому. Чи дев’ять.
  • Погано, погано… Там всі наші. Так не залишать. Родичі в Росії є? – з награною тривожністю каже Міріам Драгіна.

Жінка ще більш злякано відповідає, що є в Ростові. Далі жарт письменниці продовжився: вона порадила жінці продавати квартиру і терміново тікати. Бо «вони так просто не залишать». Зрештою, письменниця сіла в таксі і поїхала від цієї жінки, підтверджуючи настрій «змови». Можна по-різному оцінювати цей жарт, але він, в першу чергу, показує поверховість висловлювань. Легше пояснювати власну бездіяльність «жидами» і «змовою», нарікати на владу, шукати зовнішні причини.

В історії з майстром вражало, як легко він звернувся до біблійних персонажів, ніби пив вчора з ними в пабі. Дідусь, який робить дуже тонкі прикраси та хрести з дерева, який знається на символіці, зробив висновок про етнічний фактор страти Христа. Для нього це було так само просто, як говорити про Кличка, який впав з велосипеда, про пенсію, яку він, член Спілки народних майстрів, недоотримує, про підлогу в своїй торгівельній точці, яку він поклав власноруч. Подібні жарти я чула, мандруючи до Харкова і Полтави, і навіть в Житомирі. Такі жартики не назвеш якоюсь серйозною концепцією, і навряд чи вони переростуть в рухи. Бо для рухів потрібні лідери та ідеологічна основа, проте негласне недолюблювання частиною українців єврейського населення – це історія про повсякденне життя. Є підстави вважати, що для антисемітської літератури і гасел є свої втілювачі, їх хтось фінансує, часто такі тези просочуються крізь окремі партії чи їхніх представників. Але на людей це діє.

Пригадую, на Революції гідності після одного з вертепів, який грали на сцені Майдану, в окремих середовищах виникла дискусія, чому у вертепі роль жида завжди несмішлива, негативна, навіть дещо принизлива. Він переважно хитрий і вертлявий, він скоріше негативний герой. Звісно, можна пояснювати це давньою пам’яттю про сільські корчми, які тримали переважно євреї, і про ставлення місцевих до них. Але історія змінюється, люди є різні, незалежно від національностей.

За деякий час мені пощастило познайомитися з равином, який, сидячи в синагозі, у своєму кабінеті, розповідав про історію свого народу, про традиції Франківська і про жах Голокосту та наголосив, що не можна звинувачувати весь народ у трагедіях минулого. Треба називати речі своїми іменами. Нацистів нацистами, а не німцями. Бо не всі вони підтримували політику Гітлера. Ребе на історії власної родини знає, що таке, коли тобі загрожує фізична страта лише за твою національність.

Ось так в ці звичайні літні дні косівський майстер виніс вердикт, в якому весь народ винен у страті Христа, кілька інших мешканців України нарікали на «жидівську владу», рабин згадав катів свого народу, але не осудив всю Німеччину за це, і лише Христос усміхнувся і промовив: «Бог є Любов, хоч це і не написано в жодній вашій конституції».

 

Катерина ГЛАДКА,

письменниця, гостя Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»