Де прихилитись сироті?

Олександрові Бойку – 26 років, він сирота. Власного житла у нього немає. Час від часу хлопець ночує на вокзалі в Яремче, іноді – у друзів чи працедавців. І вже три роки перебуває на квартирному обліку, чекаючи на власні квадратні метри, де зміг би відчути себе господарем.

Зараз же у хлопця немає нічого. Навіть мобільного телефона, який викинув, щоб ні з ким не спілкуватися. З останнього місця роботи він звільнився, чому – не пояснює. І взагалі говорити ні з ким не хоче – хоче померти… Кілька днів тому хлопець стояв на мості і довго думав, стрибати з нього чи ні. Але якась сила все-таки тягнула його назад…

Життєві обставини

Сконтактувати з Олександром вдалося, коли ми телефонували в службу у справах дітей Яремчанського міськвиконкому, а хлопець якраз був там. Він попросив про особисту зустріч з журналістом наступного дня на Яремчанському вокзалі, але чомусь не прийшов…

Напередодні ж по телефону розповів, що його батько помер давно, коли він був ще зовсім маленьким. Як це відбулося і де – не пам’ятає. А мами не стало, коли йому було десять років. За словами хлопця, її вбили і вона вмирала на його очах. Кров цебеніла з маминої голови, а вона запевняла, що все добре… Олександр зі старшою сестрою залишилися сиротами.

Більше світла на життєву історію Олександра проливає начальниця служби у справах дітей Марія Микитюк, яка знає родину хлопця відтоді, коли його мама ще жила. Вона дуже вболіває за нього, постійно допомагає грошима, неодноразово сприяла у виділенні матеріальної допомоги, за власні кошти купувала йому харчі та одяг.

Пані Марія розповідає, що після смерті батьків хлопець перебував в інтернаті у Микуличині. Батько Олександра – з Черкаської області, а мати жила в Яремчі, але зареєстрована там не була. Після її смерті працівники служби довго встановлювали по різних пологових будинках місце народження хлопчика – свідоцтва про народження у нього не було. Зрештою, через суд вдалося виготовити документ.

Ніхто з родичів не взяв на себе опіку над дітьми, а землю, що належала їхній матері, продали, залишивши дітей без нічого. Через кілька років бабуся з Черкащини готова була забрати дітей до себе, проте і Олександр, і його сестра відмовилися.

Пізніше хлопець навчався в Отинійському енергетичному ліцеї, де отримував стипендію, був забезпечений гуртожитком та харчуванням, але через погану поведінку навчання не закінчив. Якби ж отримав диплом, то його б направили на проживання у соціальний гуртожиток для дітей-сиріт та осіб з числа дітей-сиріт, що в Калуші. А так – не має ні диплома, ні житла… Лише є з того періоду кримінальні справи за участь у бійці та крадіжки і перебування у місці позбавлення волі.

Однак, напевно, це не лише його провина. На думку Марії Микитюк, на жаль, більшість вихованців інтернатів чекає така ж доля, адже інтернати – це пережитки радянської системи, що зарекомендували себе не найкращим чином. Хоча навіть такі інтернатні заклади завжди краще, ніж перебування дитини на вулиці, і в будь-якому випадку вони повинні функціонувати (можливо, бути компактнішими, щоб кожна дитина була в полі зору), адже не кожну дитину є охочі взяти в сім’ю.

Пані Марія відзначає, що Олександр до свого життя ставиться дуже несерйозно, що він байдужий. Разом з тим, вона вважає, що як особистість він не може утвердитися в суспільстві, і ця думка його переслідує постійно. Він не може знайти себе. Коли його попросили описати своє майбутнє, то отримали у відповідь знак запитання.

 

Сам по собі

На зріст Олександр трохи вищий за півтора метри, будова тіла неспортивна, волосся –кучеряве, очі – сіро-голубі. Він ріс без батьків, сам по собі, ніхто ним не опікувався і ніхто не слідкував за станом його здоров’я. До лікарів він не звертався, а якщо й відвідував їх, то нечасто. Бували і травми. Наприклад, у Києві на роботі хлопець травмував хребет.

В Яремче працівники служби допомогли йому влаштуватися на комунальне підприємство «Благоустрій», де він мав мінімальну зарплату. Половину платив за оренду житла, решта, півтори тисячі, залишалося на прожиття. На роботі протримався трохи більше двох місяців, далі почав шукати кращий варіант.

Одного дня Олександр знову опинився на яремчанському вокзалі. Там його знайшов підприємець з Ямни, запропонував житло й роботу. Умови для проживання були хороші, проте хлопець постійно жив зі страхом, що не сьогодні-завтра його виженуть. Пішов звідти і знову опинився на вулиці.

Він запевняє, що друзі його підтримують, з голоду померти не дадуть. Зрештою, і роботу завжди може знайти. Хоча коли Марія Микитюк запропонувала йому роботу біля її дому, хлопець відмовився. Каже, що роботу йому пропонували вже кілька разів, але він має намір поїхати з Яремче.

 Перший і останній

Водночас Олександр Бойко звернувся до депутатів Яремчанської міськради, щоб вони посприяли у виділенні йому житла. Наприкінці квітня міськвиконком перевів його із загальної черги у позачергову, де він у списку 19-й. Якщо знайдеться підходяще помешкання, то нададуть йому, але поки що вільного житла в місті немає і соціальне не будується.

До досягнення 23-річного віку, поки людина вважається особою з числа дітей-сиріт і нею ще опікуються служби у справах дітей, змоги надати хлопцеві житло не було. Як альтернативу йому пропонували помешкання в селах у Снятинському чи Надвірнянському районах, де нерухомість коштувала дешевше. Проте від такої пропозиції Олександр відмовлявся, казав, що не знає там нікого, жити там не хоче, а лише в Яремче.

Марія Микитюк каже, що цього року в міському бюджеті на придбання житла закладено 85 тис. гривень. Минулого року, за словами юриста міськради Руслани Попадюк, для придбання житла було виділено 107,6 тис. грн., ще 35 тис. грн. – учасникові АТО. А востаннє соціальне житло в Яремче купували в 2010 році: державна іпотечна установа викуповувала квартири, їх ставили на баланс міської ради і надавали малозабезпеченим, багатодітним, вчителям, інвалідам.

На загальній квартирній черзі в Яремче перебуває 55 осіб, на першочерговій – 38, на позачерговій – 19. Олександр Бойко серед позачерговиків останній. І водночас ніби перший. Адже всі розуміють, в якому скрутному становищі він опинився – без даху над головою і засобів для існування. Хлопець дуже сподівається, що житло для нього все-таки знайдуть. Щоб, як він мріє, мати куди запросити гостей чи дівчину. І головне, бути господарем, знати, що це його власне…

Ірина ФЕДОЛЯК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!