Деокупація душ

Ну нарешті! Після двох років тимчасової окупації частини Донбасу у верхах офіційно обговорили план деокупації, реалізація якого має за три роки повернути захоплені території під українську юрисдикцію. При цьому треба буде спрямувати 1,2 млрд. доларів на відновлення втраченої інфраструктури та 135,5 млн. доларів на підтримку економіки. І ще 126 млн. доларів – на пропаганду і психологічну допомогу. Так би мовити, на деокупацію душ тамтешніх мешканців.

Щиро бажаючи успіху цьому проекту, варто зауважити, що, зокрема, озвучені 126 млн. – занадто малі кошти для такої справи. Бо за час війни під ідеологічним впливом Москви світосприйняття людей настільки викривилось і постраждало, що проведення проукраїнської реабілітації – це робота значно об’ємніша і глибша, ніж здається. До такої думки спонукає вже аналіз антиукраїнських впливів на свідомість школярів у так званій «ДНР».

1-1Злочинна підміна понять

Хіба настрій цих підлітків (на світлинах) видає, що вони живуть і навчаються в окупованому місті Макіївці, окраїни якого час від часу страждають від обстрілів, а центром регулярно пересувається російська військова техніка? Дивно, але дитячі обличчя справляють враження, що все добре. І не випадково: блискавично спрацювала підміна понять. Школярів переконали, що їх рідне місто не окуповано, а звільнено від ворога, який за особливу позицію їхніх батьків бомбить за приказом Києва мирні міста та села східного регіону. А справжні герої Донбасу – це, мовляв ті, які зі зброєю в руках, при підтримці братнього російського народу, відбивають «навалу хунти».

Ось такий результат дворічної відсутності українського впливу на освітянське життя в окупації. А як відомо, святе місце пустим не буває. Скажімо, цього року всі школярі «ДНР» стовідсотково, причому безкоштовно, забезпечені підручниками з Білокам’яної. Тобто навчання здійснюється за програмою РФ. Щоправда, «міністр освіти на науки «ДНР» Лариса Полякова вбачає у цьому не данину Росії, а «повернення до корисного досвіду радянської освітньої системи, яка вважалася однією з найкращих у світі». У цьому контексті повернулася у шкільне життя окупованих територій і п’ятибальна система оцінювання знань. Тож для сусідньої держави все складається «отлично».

Протидіяти ж цьому нікому. Українські патріоти, яких на Донбасі набагато більше, ніж може здаватися (чимало таких працює і в школах), затаїлися у своїй шкаралупі. Бо висловити власну думку серед більш-менш широкого загалу вельми ризиковано. Так само небезпечно бути відвертим у соціальних мережах: щонайменше легко можна потрапити до підвалів тамтешнього «МДБ» (міністерство державної безпеки), а дочекатись визволення – чимдалі важче.

До речі, щільно блокована така впливова комунікація, як українська педагогічна періодика, соціально-політичні українські газети та журнали. Вони не ходять на Донбас ще з травня 2014 року і були першими, кому окупаційна влада перекрила сюди всі шляхи. До речі, з посиланням на форс-мажор жодне видання не повернуло своїм читачам кошти за передплачені, але не отримані за півроку екземпляри. Натомість місцеві ЗМІ не полишають своїх читачів, але, звичайно ж, працюють не в проукраїнському ключі, оскільки головна умова їхнього існування – підтримка «ДНР».

Щодо телебачення, то воно відверто проросійське. Українським контентом, як кажуть, і не пахне. Обіцянки, навіть президентські, про відновлення телевежі на горі Карачун під Слов’янськом, яка б забезпечила телевізійне покриття непідконтрольних територій, залишаються нездійсненими. «Останнє слово» Петра Порошенка – ввести телевежу в експлуатацію в серпні, вже перенесено на жовтень. Тобто і дорослі, і діти в окупованому Донбасі продовжують живитися тими постулатами, які вигідні Кремлю.

Також листівки, які кілька разів скидали на Донецьк із неба, своїм змістом та накладами не похитнули погляди заклятих противників України. Помірковані ж мешканці залишилися поміркованими. І це є той прошарок населення, на який можна сподіватися як на майбутніх учасників активного руху за повернення України на Донбас.

До речі, тих, хто бажає цього вже сьогодні, найбільше серед робочих металургійної, вугільної, коксохімічної промисловості, оскільки вони давно переконалися, що Росії ці галузі не потрібні (має свої), а працюючи в умовах невизнаної республіки, неможливо налагодити збут продукції, щоб мати зарплату.

Звичайно, така прозорливість батьків має свій добрий вплив і на дітей. Чого не скажеш про юних нащадків сепаратистських чиновників. Отримуючи зарплатню щонайменше вдвічі вищу, ніж в Україні, займаючи пости, яким фахово не відповідають, новоспечені управлінці задоволені життям і своїм дітям вселяють думку, що кращого, ніж при «ДНР», не треба. Тим паче, що з падінням «молодої республіки» впадуть зі своїх стільців і її службовці.

 Свої під чужим прапором

Щодо вчителів, то значна їх частина перебуває у стані, так би мовити, самоаналізу і навіть «самопоїдання». Майбутнє багатьох лякає, бо може запитати про сучасне. Хоча те, що навіть заслужені вчителі України залишились працювати в школах «ДНР», ще не означає, що вони будують на освітянській ниві «молоду республіку». Просто наша держава так оцінювала й оцінює працю педагогів, що покинути єдину «хрущовку» в окупації і розпочати життя за її межами вчитель не спроможний. А в 40-50 років поневірятися по чужих кутах, та ще й не маючи доброї роботи, тільки теоретично легко.

До речі, з окупованої Макіївки виїхала на постійно до Одеси тільки одна директорка школи. Робили подібну спробу ще кілька учительських родин, але  повернулися з болем у серці через відчуття, що патріоти з Донбасу Україні не потрібні. З такими ж переживаннями поприїздили назад і ті, хто шукав спокою в Росії.

Варто зазначити, що цього року, порівняно з попереднім, чисельність школярів у частині окупованих міст «ДНР» навіть зросла. Це якраз означає, що їхні батьки не знайшли себе за межами Донбасу. Нам байдуже, чи переживає з цього приводу Московія. «Та не однаково мені», що Україна завдала їм болю, не підтримавши на мирних теренах і, по суті, змусила повернутися в зону війни, під чужі прапори. Тож цим людям і їхнім дітям потрібна буде якась особлива психологічна допомога, особливий пропагандистський вплив у рамках Плану деокупації Донбасу.

Як свідчать донецькі журналісти, які так і не змусили себе працювати на «ДНР», але ситуацію пильно відслідковують, на даний час сепаратистський ідеологічний вплив на освіту дещо вщухає. Складається враження, що чинна влада втрачає надію ще довго бути під крилом Москви, тому починає діяти на випадок повернення України. Стало менше антиукраїнської риторики, проросійських патріотичних гасел. Навіть так звані «бойові герої Новоросії», зустрічаючись з учнями, замість оповідей про незламність «русского духа и братской взаимопомощи» почали розповідати гарні казки.

Зокрема, у День знань представник «народної поліції» Марочко, поставши у комуфляжній формі перед учнями школи №55 на Луганщині, розповідав, що знання з таких предметів, як математика та трудове виховання, неоціненно допомогли «ополченцям «ЛНР». Мовляв, «наши луганские умельцы восстанавливали старое оружие, которое было в краеведческом музее, они смогли восстановить его так, что это помогло нам остановить фашистов». І жодного слова про те, яка насправді використовується зброя і через який пролом в українсько-російському кордоні вона понад два роки безперешкодно потрапляє на окуповані території.

До слова, якщо 1 вересня минулого року в школах ОРДЛО пройшли пропагандистськи гарячі Уроки мужності (зрозуміло, з яким нахилом), то цього року перші заняття відбувалися під знаком оголошеного Року книги.

2Під ударом мова і здоровий глузд

На жаль, останніми днями різко змінилася ситуація щодо викладання української мови та літератури в школах. Ще перед Днем знань чиновники від освіти твердили, що ці предмети залишаються в попередніх обсягах, аж раптом передумали. На суд «глави республіки» представили посібник української мови для учнів 1-5 класів, підготовлений фахівцями «ДНР». І заявили, що українська мова та література залишаються в шкільній програмі обов’язковими предметами, але значно скорочується кількість годин викладання. Якщо точніше, то залишається на ці предмети по годинці на тиждень. При цьому в «міносвіти» наголошують, що з підручників «полностью исключена украинская символика и составляющая национализма. Осталась украинская литература, культура, лишенная всяких надстроек политической направленности».

І все це попри те, що останнім часом вже практично не було заперечень з боку російськомовних батьків, щоб їхні діти продовжували вивчати українську. До речі, багато випускників 2016 року, успішно склавши ЗНО в режимі онлайн, вступили до вузів Харкова, Києва, Дніпропетровська і навіть Львова.

Окрім того, у безпосередній близькості до тимчасово окупованих територій, а саме у Слов’янську, Краматорську, Бахмуті, Покровському та Маріуполі, створено 5 базових шкіл, у яких діти з непідконтрольних Україні населених пунктів мають змогу дистанційно отримати середню освіту за українською програмою. Навчання безкоштовне і гарантує отримання атестату державного зразка. Це тим важливіше, що документи про освіту, які видає невизнана «ДНР», не сприймають ні виші України, ні вузи Росії.

Не все втрачено

Принагідно слід згадати, що попри непристойний галас окремих вітчизняних політиків, які до війни називали донбасівців телятами, неспосібними вивчити Шевченкову мову, насправді на Донеччині вже був суттєвий поступ в опануванні української. Скажімо, серед 68-ми ЗОШ Макіївки 40 мали статус шкіл з державною мовою викладання, і вона дійсно викладалася за всіма канонами, розписаними Міністерством освіти України. До слова, перша у Макіївці гімназія, заснована у 1992 р., була і зараз залишається українським навчальним закладом. Так що, як кажуть, не все втрачено.

А там, де майже втрачено, наприклад, у Горлівці – оплоті терористів, крізь бетон забуття недавнього минулого пробиваються паростки, здавалося б, неможливого: 1 вересня у школі №84 під час виступу сепаратистського мера Івана Приходька кілька старшокласників вигукнули: «Горлівка – це Україна!». Озброєні охоронці градоначальника миттєво кинулися до сміливців, на щастя, жорстких дій не чинили. Щоправда, змусили прибрати «провокаційні» кадри з телефонних світлин, які встигли зробити деякі учасники святкової лінійки.

Та є на тимчасово не підконтрольних Україні територіях величезний прошарок, зокрема й серед школярів, переконаних прибічників «русского мира» і «Новоросії». І тут, здається, не вистачить жодних зусиль та коштів, щоб змінити їхнє бачення дійсності і майбутнього. Бо, насамперед, ці люди, як правило, етнічні росіяни, які не втратили родинних зв’язків з історичною батьківщиною, а Україна, як виявилося, була для них тільки територією проживання. І так само, як, скажімо, донбасівця за походженням зі Львова завжди тягне до міста Лева, так і самарського дончанина – до «эх, Самара-городок». Тим паче, що визвольна місія ЗСУ в їхній уяві – каральне  вторгнення на Донбас. І не вистачає здорового глузду, щоб зрозуміти: драма на сході України – це частина путінського плану дестабілізації в нашій державі.

Особливий пласт неблагонадійних для Києва жителів тимчасово окупованих міст та сіл складають школярі, чиї близькі та рідні воювали або ще воюють у складі незаконних військових формувань «молодої республіки». Для них батько чи брат зі зброєю – відважний воїн, що на смерть стоїть за рідну землю, за її гордий народ. А якщо в родині за час проведення АТО ще й хтось загинув, то в юних душах нащадків визріває жага кровної помсти, а не бажання переосмислити все, що відбувається.

Можливо, саме цей прошарок є втраченою для України частиною покоління. В цілому ж з людьми доведеться працювати, якщо мова йде про відновлення спільного життя. І лише валютного кошторису буде замало. Потрібні роки, а може, й десятиліття, щоб затягнулися душевні рани від того, що сталося.

Марія ПАЛЮГА