«Девід Боуї: Останніх п’ять років»

У Lazarus, одному з найважливіших номерів зі свого прощального диску Blackstar, Девід Боуї співав: «Подивіться вгору – я на небесах». Кліп на Lazarus побачив світ 7 січня 2016 року, а реліз платівки відбувся наступного ​​дня, коли Боуї виповнилося 69. Ще через два дні його не стало. І поки одні фанати оплакували кумира, що їх покинув, інші змагалися в домислах на основі гіпотези, що Боуї не тільки знав, що скоро піде з життя, але й свідомо готував до нього світову громадськість.

Відео Blackstar, яке вийшло в листопаді 2015-го, рясніло всілякими ритуальними символами з макабричними натяками, як-от пов’язка мученика на очах музиканта чи інкрустований коштовностями череп астронавта – мабуть, Майора Тома. Безліч людей дійсно вважали, що Боуї, остаточно загравшись у хамелеона, навіть зі своєї смерті влаштував арт-перформанс. Режисер Френсіс Уотлі, який зняв документальну стрічку «Девід Боуї: Останніх п’ять років» як логічне продовження «П’яти років Боуї», ці конспірологічні теорії не підтримує, тому якщо ви чекаєте від його роботи спірічуальних одкровень, то, ймовірно, будете розчаровані. Цей фільм не здіймається до висот міфології і не опускається до рівня пліток – він твердо стоїть на ногах і чесно розповідає, як все було. І вдруге поспіль Уотлі вдається створити об’ємний, барвистий і на диво людяний портрет великого шоумена і музиканта, який зараз, правда, проникнутий не бунтарством, а скорботою.

Знімати епітафії завжди важко. Не менш важко їх дивитися. Хронологічні рамки картини Уотлі набагато ширші від заявлених у назві. Її вступна частина присвячена найдовшому в кар’єрі Боуї турне 2003 року, після виходу Reality, перерваного раптовим серцевим нападом. На повсякденних відеозамальовках між виступами (багато з них глядач бачить вперше) Боуї постає максимально відкритою людиною з чудовим почуттям гумору. Ніби він остаточно відкинув вбік всю загадковість і містицизм і тепер може просто діставати м’які іграшки з автомата. На сцені він почуває себе вкрай спокійно, але його шоу, як і раніше, нагадують священнодійство, в першу чергу, завдяки фантастичному контакту з аудиторією. А ще він навідріз відмовляється старіти. Чи це дар богів, чи, можливо, бісів – невідомо. Але під час німецького Hurricane Festival Боуї прямо на сцені ледь не непритомніє, його забирає швидка, і йому роблять операцію в Гамбурзі. Боги теж бувають смертні. Більше Боуї ніколи не виступав. Продюсер Тоні Вісконті, який згадує Девіда разом з кількома десятками музикантів, що з ним грали, каже, що Боуї втомився. Можливо, він уже реалізував всі мрії і задуми. «Одного разу зазнавши слави і всього, що з неї випливає, він вирішив зав’язати з цим, – вважає піаніст зі Spiders from Mars Майк Гарсон. – Мені здається, він зрозумів, що уклав угоду з дияволом, і потім все життя намагався цю угоду розірвати».

Після інциденту на Hurricane Боуї йде в підпілля до 2011 року, до запуску у виробництво секретного альбому The Next Day. У цей момент, власне, і починається центральна частина картини, присвячена фінішній прямій кар’єри Боуї і його двом заключним пластинках. Але навіть під час розповіді про них Уотлі постійно повертається то в кінець 60-х, коли з’явився перший альтер-его Боуї Майор Том, то в 70-ті, час епохального турне Ziggy Stardust and the Spiders from Mars і революційних експериментів зі звуком на пару з Брайаном Іно… Як і в «П’ять років Девіда Боуї», Уотлі будує оповідь за принципом колажу, чергуючи короткі інтерв’ю з музикантами-колегами і друзями Боуї з сьогодення із вітаннями з минулого, фрагментами кліпів, концертів і фільмів на кшталт «Людина, яка впала на Землю». І така побудова виглядає єдино правильною для розповіді про настільки складного і багатогранного персонажа, хоча деколи виникає враження, що режисерові так і не вдалося до кінця осягнути таємницю останніх п’яти років Боуї, в зв’язку з чим він заповнив дірки матеріалом, який ввійшов у його попередню роботу. Матеріалом, без сумніву, цікавим і історично важливим, але який розходиться з концепцією цього проекту.

Втім, бажання вийти за рамки визначеної хронології і спроба по максимуму висвітлити віхи життєвого і музичного шляху Боуї обумовлені також не розкритим раніше зв’язком його пізнього творчості саме з минулим. Невипадково першим синглом із The Next Day, що вийшов, до речі, теж у день народження Боуї, стала пронизлива балада Where Are We Now, у якій Девід намагається осмислити своє місце в цьому світі, боязко озираючись через плече і розуміючи, що назад вороття немає. Тільки таким і міг стати вихід із самітництва людини, яка приходить у студію в домашніх тапочках і відчуває, що вона заблукала в часі, немов герой роману Воннегута «Бійня №5». Привид XX століття сідає в поїзд на Потсдамер Плац, заглядає в нічний клуб на Нюрнбергер штрассе і гуляє серед мерців біля магазину «Ка-Де-Ве»… І ностальгічна листівка Берліна 70-х, де Боуї вперше відчув повноцінний дух свободи, на наших очах розростається у величну медитацію, а її автор з високо піднятою головою поринає у вічність.

За словами Вісконті, Боуї вірив, що у нього в запасі є ще кілька місяців. Він відчайдушно хотів творити далі, планував запис наступного альбому і брав участь у створенні мюзиклу Lazarus – цьому присвячена окрема глава стрічки Уотлі. Причому вже в листопаді 2015-го і Боуї, і його найближчі соратники знали, що хіміотерапія не допомогла і тепер рак не відступить. Хоча, переконаний Вісконті, Боуї не боявся. До кінця зберігав дивовижну працездатність і бадьорість духу і не дозволяв впадати у відчай нікому навколо себе. Але тексти пісень з Blackstar відверто говорили те, про що сам Боуї волів мовчати. Звичайно, брехати людям, як він часто повторював, було невід’ємною частиною його фабрики розваг, але цього разу він дійсно прощався. Прощається з ним і Френсіс Уотлі. І якими б безнадійно гіркими не були останні хвилини «Останніх п’яти років», на них, як і на Боуї в кліпі Blackstar, звідкись зверху проливається неземне сліпуче і яскраве світло. Майор Том тепер вдома. Людина йде. Легенда живе.

ФЕЛІНСЬКИЙ