Режисер: Жак Одіар

У ролях: Джесутасан Антонітасан

Здавалося б, чого можна сподіватися від фільму з назвою, що нагадує чи то населений пункт у Франції, чи то супермаркет у Франеку, й акторами-дебютантами зі схожими на скоромовку прізвищами (Джесутасан Антонітасан, Каліеасварі Срінівасан, Клодін Вінасітамбу)? Та й режисер Жак Одіар, будучи найважливішим сучасним французьким постановником, не законодавець моди, а радше маститий прижиттєвий класик. Знімає собі раз на три роки чудове кіно, а згадаєш його у світській бесіді – співрозмовники ввічливо покивають головою та й переведуть розмову на іншу тему. І Канський кінофестиваль-2015 «Діпан» виграв так само тихо, не викликавши ні фурору, ні скандалу. Зате тепер, коли луна від моторошних паризьких терактів досі б’є по вухах, фільм про акліматизацію колишнього «тамільської тигра» у мирному соціумі став актуальним. Вигадане ім’я Діпан бере собі бойовик-сепаратист зі Шрі-Ланки Сівадхасан, переїжджаючи жити в Ле Пре-Сен-Жерве, північно-східне передмістя Парижа, разом з несправжніми дружиною і дев’ятирічною донькою. Адже навіть у такої ерзац-сім’ї більше шансів отримати тимчасовий притулок, ніж у одинака. Заривши сокиру війни в толерантний європейський ґрунт, він підробляє сторожем, прибиральником. Псевдодонька йде у школу, де тут же стає ізгоєм, а псевдодружина, ні слова не розуміючи французькою, влаштовується доглядальницею немічного батька одного з місцевих кримінальних авторитетів. Про родинні почуття доводиться тільки мріяти, та й хулігани з району не особливо раді черговим «приїжджим», що підкреслено навіть на рівні лінгвістики – фільм майже повністю знятий тамільською мовою. Час від часу в повітрі лунають постріли, комусь ламають коліна бейсбольною битою, а колишні колеги по партизанській боротьбі намагаються втягнути Діпана у міжнародну торгівлю зброєю – і він поступово розуміє, що просто поміняв одну війну на іншу. Тільки на цій новій війні він вже не вбивця, а мішень.

З усіх стрічок Одіара «Діпан» стилістично і тематично найближчий до «Пророка» – памфлету про корсиканські мусульманські тюремні розборки. Той же документальний флер, злободенна соціальна проблематика і безсторонній портрет сучасної Франції очима іноземця. Брудне гетто, похмурі обличчя, сміття, піт, кров, депресія і висококонцентрована ненависть. Одіар ні в якому разі не естетизує насильство – великий художник собі цього б не дозволив, але з убивчою і навіть ліричною граціозністю підводить до думки про його неминучість. Розмірений опис буднів нелегальних іммігрантів переростає в криваву лазню так логічно і невимушено, ніби це було заздалегідь визначено. Ніби не залишилося на планеті жодного куточка, де не потрібно готуватися до війни, якщо хочеш миру. Ніби самі ці категорії, розплившись, зникли в сюрреалістичному серпанку, шлях крізь який у потужних фінальних сценах прогризає Діпан – людина, яка просто хотіла жити по-своєму. Останній на даний момент фільм Одіара, позбавлений безкомпромісного сказу «Пророка», не електризує глядача, а радше вводить у транс; йому важко симпатизувати, але не пройнятися до нього повагою зможе хіба що камінь. Так само, як і до головного героя, виконавець ролі якого сам служив у лавах Тигрів звільнення Таміл-Ілама і довго поневірявся Південно-Східною Азією, поки в 1993-му не отримав політичний притулок у Франції. Хмари на горизонті новітньої європейської історії згущуються, і Одіар, зберігаючи в прийдешньому конфлікті нейтралітет, вважає своїм обов’язком обережно нагадати про таку річ, як гуманізм. І про те, що темрява не може розігнати темряву – тільки світлу це під силу. Залишилося лише відрізнити одне від іншого.

ФЕЛІНСЬКИЙ