Дмитро АНТОНЮК: Туристична Франківщина – як дідусева скриня із запиленого горища з купою цікавинок

Людина-мандрівка, для якої дорога стала стилем. Азарт першопроходця і першовідкривача надихає Дмитра Антонюка на приручення простору, каталогізування українських туристичних цікавинок, часто нам незнаних, які, однак, мають всі шанси стати принадами європейського туризму. Вільний журналіст, мандрівник й тур-гід, перекладач й екс-музикант, киянин- космополіт розповів про особливості українського туризму, приватний рейтинг прикарпатських пам’яток та власну  філософію оптимізму.

  • Дмитре, з часу виходу популярної серії твоїх туристичних путівників минуло п’ять років. Що за цей період змінилося в справі відродження українських пам’яток?

Зміни відбулися і в кращий, і в гірший бік. Пам’ятки живуть своїм життям, як і люди. Деякі помирають, деякі відроджуються. Це така нормальна життєва динаміка. Просто в Україні, на жаль, в більшості вони все ж таки помирають.

Хоча, порівняно з минулими роками, ситуація вже не виглядає аж настільки плачевно. І я взагалі-то оптиміст у цих питаннях.

  • То ти без надії, але все-таки сподіваєшся?

Так, бо, з одного боку, у тому, що чиновники будуть щось змінювати, запускати комплексну програму з принаймні збереження того, що ми маємо зараз, я дуже сумніваюся. Але бачу багато ентузіастів, шанувальників історії, архітектури, які об’єднуються в інтернеті, знайомляться і в кожному регіоні роблять щось дуже цікаве.

В Одеській області, наприклад, знову відкривають палац-садибу  Курісів, який є зменшеною копією палацу Воронцових в Алупці в псевдомавританському стилі. Його поволі відроджують, планують там зробити готель, ресторан.

На Франківщині поки що тиша… Хіба що пробують трохи відбудовувати Пнівський замок. Повністю відродили монастир кармелітів у Більшівцях. Є плани перенести з капуцинського кляштору в Маріамполі жіночу колонію.

Тобто є позитивні зрушення, і це дуже тішить.

 Але ти говориш про ті випадки, коли ініціатива йде знизу. Але чи не держава згори повинна запускати комплексну програму зі збереження пам’яток?

Оптимально, звісно, ініціатива повинна йти згори. Але я не бачу якоїсь великої трагедії в цьому. У нас є колізії з владою, хоч і ми й по Майдані. І взагалі це дуже глобальне питання, яке стосується не тільки пам’яток, а й всієї гуманітарної сфери. Не тільки культури, а й економіки, освіти, виховання.

Ми собі вистояли наш Майдан і перемогли. А далі є така штука, яка була після Помаранчевого Майдану: от ми собі перемогли, а далі вже ви робіть усе, що повинні. А вони, влада, цього не роблять. І нам залишається просто їх штовхати до того, що вони, можновладці, мають діяти.

Громадський тиск не повинен послаблюватися ні на хвилину, і тоді ми насправді маємо шанс змінити країну на краще. Це буде стосуватися і пам’яток, і доріг, і туристики, і всього решту.

  • Навіть на прикладі Прикарпаття часто можна на локальному рівні побачити відсутність культури й елементарного розуміння значення давніх пам’яток, особливо тих, що збереглися в віддалених селах. Як правило, це руїни замків чи кількасотлітні костели, як-от Домініканський у Чернелиці. Щоб розчистити їх від рослинності, яка доруйновує те, що чудом вціліло, щоб прибрати їх від сміття, гроші не потрібні.

Думаю, ця культура йде від тата з мамою: як вони виховали людину, так і буде. Просто треба покращувати культурний рівень всієї країни. Як це робити? Хороше питання. Поменше дивитися телевізор, залипати на серіалах, більше читати книжок і якось розвиватися, подорожувати. Бо від кого і залежить усе, що ми бачимо навколо – сміття зовні і всередині пам’яток, які насправді є  великими туристичними атракціями і куди можливо возити і українців, і іноземців, то це від нас. Усе починається з елементарної культури виховання в родині. Потім додається школа і т.д. Це комплексне питання.

  • Які емоції в тебе домінують, коли ти відкриваєш для себе чергову пам’ятку? «Вау, яке класне нове місце» чи «жах, в якому воно стані»?

Якщо я ніколи не бачив цієї пам’ятки, то перша емоція позитивна, тому що я її знайшов для себе, і це круто. А друга емоція – я вже дивлюся, в якому вона стані, чи хтось за нею доглядає.

Просто я вже призвичаївся, і в мене всередині виробився антидот – сприймати все це без надриву. Бо якщо кожну таку пам’ятку вважати за особисте горе, то тебе вистачить на якихось 100 таких палаців – і можна лягати в психушку (сміється).

Виробляється імунітет, бо треба давати собі з цим раду. Переважно, звісно, ситуація з пам’ятками плачевна і драматична. Але немає таких ситуацій, із яких би не було виходу. Треба просто цим займатися.

  • Як виглядає ситуація з давніми прикарпатськими пам’ятками на тлі інших областей?

Якщо йдеться про палаци і замки, то на Франківщині їх лишилося відносно небагато. Але слід зауважити, що їх багато і не було, бо регіон вкритий Карпатами, лісом. Тому тут треба бути об’єктивним – на такій відносно рівнинній частині Франківщини, як Покуття, то так – там дещо було знищене комуністами як, наприклад, прекрасний Домініканський кляштор у Тисмениці. А щось залишилося, як, наприклад, маєток Збіґнєва Цибульського в Долішнім Залуччі над Прутом неподалік Кут. Насправді, багато цікавих місцевостей і атракцій.

Івано-Франківська область сама по собі не така вже й велика, порівняно з іншими, і половина її території вкрита горами і лісами, тому тут можна віднайти більше природних атракцій: Дністровський каньйон, та ж Дземброня, глухі місця поблизу Перкалаби неподалік румунського кордону.

А взагалі, туристична Франківщина – як дідусева скриня із запиленого горища із купою цікавинок

  • За твоїм приватним рейтингом, які місцини Івано-Франківщини най-най?

Після Карпат? (Сміється.) У мене на такі питання в голові завжди виринає мапа і на ній світлові плями – мені скрізь цікаво. Це як із моїм рідним Києвом. Коли мене питають, куди можна поїхати з Києва, щоб було цікаво, я кажу: скрізь – в будь-який бік від Києва їдете, і я там вам можу дати топ-10.

Те саме стосується і Прикарпаття: туристична Франківщина багата на все. Я особисто дуже люблю Більшівці і сусіднє село Кукільники, в якому залишився надзвичайно цікавий, правда, закинутий, бароковий костел 18-го століття із чудовими внутрішніми розписами. Дуже люблю Городенку за прекрасний кляштор отців місіонерів із пінзелівськими скульптурами; Раковецький замок, його одиноку башту; село Шевченкове біля Галича за прекрасний храм святого Пантелеймона з чудовими графіті на стінах, які сягають ще 12-го століття і де є сцени зоологічного сексу.

І Рогатин мені дуже до вподоби. А довкола Рогатина купа дерев’яних церков і чудовий палац Рея в Приозерному, яке до комуністів називалося Псари, а зараз викуплено, перебуває в руках невідомих людей і стоїть пусткою вже кілька років. Там намагалися зробити монастир у 90-х роках, але не вистачило грошей, і справу закинули.

Люблю Франківщину, мені тут скрізь цікаво.

  • Найчисельнішими туристами-іноземцями є поляки. Зазвичай їх цікавить так званий «сентиментальний туризм» на колишні землі Речі Посполитої. Але чи цікава їм Україна як туристична атракція поза польською історичною складовою?

Зараз вона стає цікава все більше і більше. Поляки бачать, що в Україну їздити безпечно попри те, що деякі їхні медіа говорять інакше. Але поляки все більш активно починають їздити не тільки на Західну Україну, а й у Київ і далі в Харків чи й до Чернігова.

А сентиментальна туристика дуже популярна серед людей старших, як це було всі пострадянські роки, – вони їздять на колишні т. зв. Креси Всходні.

Подібну ситуацію можна спостерігати в Польщі, зокрема в Ґданську і Вроцлаві, куди приїжджають німці, ходять, розглядаються, і пригадують – ось тут жив я в дитинстві чи мій батько або дідусь, ось цей будинок є в нашому родинному альбомі. І це відбувається дуже цивілізовано. Люди приїжджають подивитися, як виглядають сьогодні їхні родинні місця.

У мене в Києві теж є приватний будинок, в якому я народився і жив, а потім його продали. І зараз мені цікаво час від часу приходити і подивитися на нього. Це не означає, що я собі хочу його повернути. І не вважаю його своїм. Так само і поляки, які в переважній більшості цивілізовані. Що не виключає якихось маргіналів, які інколи приїжджають до Львова випити дешевої горілки і погорланити, що Львув то єст польскє място. Але в кожній нації є свої придурки.

  • З поляками зрозуміло. А туристів із яких іще країн приваблює Україна найбільше?

Це залежить від регіону. У Львів зараз найбільше приїжджає поляків і німців. У Києві багато американців, британців, австралійців, новозеландців і поляків, звісно.

Львів дуже класно себе представляє туристично. Коли б я туди не потрапив, навіть у сезон, який вважається низьким, наприклад, у лютому, все одно в серці міста натовпи туристів. Причім більшість – українських туристів.

Німці їдуть у Лємберґ, знаючи, що у Львові була велика німецька діаспора. У Київ німці їдуть не так активно, бо в Німеччині деякі медіа кажуть, що у нас небезпечно. І останнім часом справді так можна подумати, якщо подивитись новини лише по столиці… Проте американців доволі багато.

  • Останнім часом розвинувся туризм сталкерськими місцями, зокрема в Чорнобиль. Які міфи про Чорнобиль як турпункт ти б розвіяв?

Серед українців, на відміну від іноземців, побутують стереотипи, що у Чорнобилі доволі небезпечно, що це радіоактивна зона і, мовляв, я ще маю за це платити? Та це мені мають платити, щоб я туди поїхав. Це ж небезпечно. І взагалі, на що я там буду дивитися? На ці руїни? Для мандрівників (а я є одним із дуже активних мандрівників) це смішно звучить, бо ж Чорнобильська зона була однією з дуже небагатьох у світі, де колись розгорталася дуже стрімка гомогенна діяльність, залишилися людські сліди, але зараз людини офіційно там немає. І це дуже цікаво.

Минулого року в Чорнобиль з’їздило приблизно понад 80 тисяч туристів. У самому Чорнобилі є більш-менш зручний готель, в якому є вай-фай і т.д.

  • Що саме пропонують туристам до оглядин у Чорнобилі і за яку суму?

Приблизна сума туру – від 40 доларів для українців, від 80 доларів для іноземців за день.

У зоні цікаво побачити залишені будинки в селах і Прип’яті, подивитися, наскільки природа щороку відвойовує все більше свого. У зоні ледь не щодня можна зустріти диких звірів. Наприклад, живе там чудовий лис Семен, який у Фейсбуці навіть має свою сторінку, свій Ютуб-канал і відомий тим, що якщо йому дати хліб, ковбасу і сир, він їх акуратно складе один на один і зробить канапку. Він дуже популярний серед іноземців. Я знаю, де він буває, і завжди маю для нього якийсь смаколик.

А ще у зоні є соми по 2,5-3 м, які не мутанти – вони просто все своє довге життя ростуть. У 90-х в зону завезли близько 30 коней Пржевальського, і зараз їх понад 100. Вони абсолютно дикі, їх підгодовують працівники. Іноді вдається їх сфотографувати.

  • Остання перекладена тобою в лютому книга про непересічну актрису й журналістку Інґу Арвад очолила рейтинг книг, «які допоможуть дожити до весни». Як гадаєш, чому?

О, дякую тим, хто склав цей рейтинг – я й не знав про це. Думаю, це завдяки автору Скоту Феррісу, який роздобув таку чудову історію. Саме життя Інґи було настільки бурхливим, насиченим епохальними фігурами, з якими вона мала особисті й часто інтимні стосунки, що завдяки Феррісу ми дуже добре знаємо практично кожен її крок. Хоча ця героїня багато в чому контроверсійна. І  з огляду на це книга є чудовим чтивом, а крім усього, це пам’ятник Америки часів Другої світової і після її закінчення. А почасти й біографії самого Джона Кеннеді. Тобто американофілам книжка буде до вподоби, а тим, хто цікавиться історією загалом та життям вродливих жінок зокрема, вона теж дуже сподобається (сміється).

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК