Друг Ломик

Кажуть, снаряд не потрапляє двічі в ту саму вирву. Потрапляє. Саме так загинув боєць ДУК ПС із Надвірнянщини Дмитро Ломей. Йому вкотре за життя не пощастило. Того разу востаннє. Дивакуватий воїн із безстрашним серцем і дитячою душею, якому так бракувало бодай крихти талану.

Нема на що дивитися

«Донецькі сепаратисти, ніби кепкуючи з Мінських домовленостей, почали використовувати надпотужні артилерійські системи, яких у них раніше не було. Від таких снарядів практично неможливо заховатися. Двоє бійців «Правого сектору» загинули, ще п’ятеро отримали поранення», – повідомляли журналісти «ТСН» наприкінці лютого 2015-го.

Серед тих загиблих у с.Піски був доброволець із Надвірнянщини – 33-річний Дмитро Ломей із позивним Лом. Прикарпатець із побратимами були у засідці в будинку, їх накрили «Градами». Після першого удару його контузило, за другим – винесло разом зі стіною і поховало під уламками.

На тіло чекали вісім діб. Потрібно було зробити експертизу, аби точно встановити особу. На похороні одразу сказали труну не відкривати, бо нема на що дивитися – тіло понівечене, від голови – тільки шмат…

Героя поховали на Алеї слави на міському кладовищі в с. Чукалівка. У рідній школі Дмитра Ломея, в Тлумацькій спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті, загиблому воїну відкрили меморіальну дошку. Удома залишилися дружина і двійко малих синів.

лом 1

Не щастило

Цьому прикарпатському вояку патологічно не щастило. Навіть після загибелі. У трагічний день, після того, як влучив перший снаряд, у Діми пішла кров із вух, дихання пришвидшилося, і воїн чомусь помінявся місцями з побратимом. Миттєво прилетів другий снаряд. Втрапив у ту саму вирву. Дмитрові знесло голову. Побратим вижив.

Коли бойові товариші пішли купувати вишиванку і військову форму, аби одягнути тіло для похорону, виявилося, що ніде нема вишиванки. Такого ще жодного разу не траплялося. Рукавиць потрібного розміру теж не відшукали. Придбали те, що було.

Просто народився таким

Лом був вояком, який щиро вірив в Україну і навіть мав детальний план розбудови держави. Щоправда, трохи ідеалістичний, але ж яке це мало значення, якщо давало наснагу боронити землю?

Коли прийшов на полігон, неохоче проходив навчання, бо казав, що вже все вміє, адже свого часу служив у спецпідрозділі «Альфа» СБУ. Постійно рвався в бій. Ще під час стрілецьких боїв у Пісках жодного разу не дозволив страху заволодіти ним. Хоча Лом так і не зміг повністю реалізувати свій талант відважного воїна. Не встиг. А він так мріяв стати героєм. Дуже прагнув визнання.

Боєць батальйону «Донбас», згодом ДУК «Правий сектор», а нині вже ветеран АТО Світлана Куціна з позивним Афіна познайомилася з прикарпатцем у грудні 2014-го на полігоні в смт. Десна й одразу стала добрим бойовим товаришем та почала кликати його Ломиком.

«Він тоді був одягнений у стареньку «альфівську» чорну форму, яку мав ще зі служби спецпризначенцем, – пригадує «Афіна». – Перше, що подумала: «Який живчик!» Діма десь знайшов дві апельсинки й поділився зі мною. У нас якраз тоді з харчуванням було геть скрутно».

лом 3

Взагалі Дмитро мав небагато близьких друзів. Зовсім не тому, що був замкнутим чи некомунікабельним. Навпаки, боєць був веселим балакуном. Річ у тім, що він застряг в інфантильному та максималістському ставленні до життя, яке далеко не всі сприймали. Після 30 років майже кожен встигає вибудувати якусь власну матрицю філософського бачення тих чи інших життєвих обставин, що дозволяє легше переносити удари, чи то пак уроки долі. Але не вразливий дивак Дмитро Ломей.

«Добрий, відкритий Ломик дивився на світ по-дитячому, – каже «Афіна». – Був готовий чи не кожному віддати останню сорочку і цього ж щиро очікував від інших. Проте не завжди так виходило, й Діма через те дуже ображався – як дитина».

Як правило, після бойового досвіду на передовій для більшості вояків світ стає чорно-білим, вони гостро реагують на найдрібнішу несправедливість, навіть крихту правди готові відстоювати до останнього. А Ломей уже таким прийшов у зону АТО. Він просто народився таким.

З Дімою не страшно!

Солдат виріс в Івано-Франківську. Молодший на два роки брат Андрій Ломей згадує, що з Дмитром не доводилося нудьгувати. Тож обоє хлопчаків постійно встрявали в якісь веселі халепи. Але з Дімою ніколи не було страшно: якщо треба – захистить, викрутиться і дасть відсіч. Якось улітку хлопці, аби підзаробити на морозиво, вирішили мити автівки. Але зайшли на чужу територію, адже на той час ділянки були поділені між різними хлопцями. Розпалилася розбірка. Підійшли троє старших амбалів і почали вимагати у братів зароблені гроші. Дмитро лиш шепнув молодшому брату: «Хутко відійди подалі». А тоді всіх трьох одним махом «поклав».

Батько Віктор Ломей пригадує, що син добре тямив у техніці, міг розібрати велосипед на дрібні деталі, а потім так само легко знову скласти докупи.

Як розповідає Андрій, через те, що брат був дуже непосидючий і часто бешкетував у школі, у початкових класах батьки вирішили перевести його до

школи-інтернату, що в Тлумачі, де хлопець провчився до дев’ятого класу. Мама Наталя Середюк пояснює, що там син мав можливість посилено займатися спортом, таким чином акумулюючи свою гіперактивність. Дмитро досконало опанував бойові мистецтва.

KhQDsRHfa-4

«Більше не вернуся»

Мало хто знає, що відважний Лом був романтичною натурою. Та й нащо то знати кожному? Головне, що кохана знала.

Зі своєю майбутньою дружиною Надією чоловік познайомився в кафе й уже через кілька годин заявив, що вони одружаться. Дівчина посміялася з балакучого дивака. А дарма. Через рік пара узаконила свої стосунки. Дмитро залицявся красиво. Одного разу, коли поїхав на заробітки до Києва і не мав змоги особисто привітати кохану зі святом, замовив доставку величезного розкішного букета квітів просто додому до Надії. Причому вгадав її улюблені – фіолетові гербери.

Жінка каже, що Дмитро обожнював зброю, колекціонував ножі, навіть купив собі пістолет – любив постріляти в тирі. Та коли народився син, усі ті «забавки» мусив забрати з дому.

Надія не знала, що чоловік пішов добровольцем на війну. Думала, поїхав на заробітки. Та якось, розмовляючи з Дмитром по телефону, почула вибухи і все зрозуміла. Тоді боєць зізнався. Він і на Майдан їздив потайки. Лом тільки батькові розповів правду. Коли їхав на війну, саме тато проводжав його на вокзалі.

Війна змінила Ломея. Коли приїжджав додому, то скаржився дружині, що йому до болю нестерпно бачити, як у кафе хлопці пиячать, тоді як на фронті герої відважно боронять Батьківщину. Всіх друзів з Росії (адже до Майдану їздив туди на заробітки), з якими підтримував зв’язок у соцмережах, заблокував.

Якраз перед другим виїздом на передову Дмитро з Надією пішли на цвинтар до могили її батька. Ломей тоді сказав: «Поховаєш мене біля свого тата». – «Нащо ти такі дурниці говориш?» – «Мені здається, якщо я знову поїду на війну, то вже більше не вернуся».

Під час похорону 55-літній батько Лома, у минулому військовий, поклав руку на труну і сказав: «Синку, я помщуся». Зібрався та й подався в зону АТО, де перебував протягом року.

дружина з дітьми

«Викопай тата!»

Після загибелі Дмитра його сім’я залишилася без єдиного годувальника. Поки він був живий, їздив на заробітки, вони знімали житло в с. Цуцилів і якось жили. Коли пішов добровольцем на схід, грошей на оренду вже не було, тож Надія з двома дітьми вернулася в батьківську хату на Надвірнянщині. В одній кімнатці мешкало їх троє, мати і сестра з дочкою. Але вже через два місяці, у травні, Ломеї отримали ключі від двокімнатної квартири в Надвірній, кошти на яку зібрала прикарпатська громада.

Старший син, 7-літній Святославчик, дуже схожий на батька і зв’язок мав із ним дуже потужний. Навіть після загибелі. Татко часто приходить до малого уві сні. Хлопчина зривається посеред ночі і кричить: «Тато!»

А яка була істерика, коли Святик пішов до школи і побачив, як тати приводять на уроки своїх дітей. Бідолашне маля зі сльозами на очах казало мамі: «Ти його закопала, а тепер іди викопуй!»

Жінка постійно повторює Святославчику і Артурчику, що батько на небі й став їхнім ангелом-охоронцем. Хлопці між собою часто сперечаються: «То не твій тато! То мій тато!»

«Вже два роки його нема, – замислено каже Надія, – а я все одно не вірю». Каже, часом побачить якогось чоловіка з наплічником – і враз щось заскрегоче в серці, адже Діма завжди ходив із наплічником. І майже постійно в спортивному одязі.

«А ще тато мене возив «на каркошах», – перебиває маму маленький Святик. – І він мене возив у візочку…»

Одного разу під Новий рік, коли Лом ще був живий, на бойову позицію приїхали журналісти. Питали вояків, що ті планують робити після завершення війни. Прикарпатець відповів: «Я буду щасливо жити у вільній Україні!»

Наталя МОСТОВА