«Друзі»

  • Режисер: Луї Гаррель

    У віці, коли Луї Гаррель (йому на той час було 32) дебютував у режисурі («Друзі»), вже непросто визначити, чи це занадто рано, чи занадто пізно. Так, Ксав’є Долан зняв «Я вбив свою маму» у 18, але Том Форд поставив «Самотнього чоловіка» в 48, а Ларрі Кларк «Діток» – взагалі в 52. Якби фільм «Друзі» був знятий на десятиліття раніше, у ньому було б, напевно, більше різнокольорових шарфів, гульбищ, безтурботних загулів по Парижу і пустотливих куплетів під гітару. А якби на десятиліття пізніше – було би більше філософського самозаглиблення.

    Коли тобі двадцять, ти мрієш бути героєм фільму Крістофа Оноре. А коли раптом прокидаєшся сорокарічним у порожній квартирі в холодному ліжку, розумієш, що життя – це, скоріше, Філіп Гаррель. У свого батька Луї знявся п’ять разів, у Оноре – шість, і не дивно, що саме останній став співавтором сценарію «Друзів», вносячи у нього легкий еротичний флер і м’яку іронію. Але батьківські гени все ж взяли своє, і комічне в «Друзях» лише загострює драматизм типової для французів ситуації менаж-а-труа, коли всі учасники любовного трикутника начебто закохані, але не в того, хто закоханий у них.

    Венсан – лисуватий бородатий кіностатист. Сохне за продавчинею Моною, наглухо замурований у френдзоні. Абель (Луї Гаррель) – паркувальник з амбіціями літератора. Сімейний стан – випадкові зв’язки. По-приятельськи він намагається відмовити Венсана від безпідставних зітхань, але, познайомившись з Моною, і сам починає за нею зітхати.

    Сором’язливий товстун зі смішним голосом проти стрункого кучерявого бонвівана; одного гризуть ревнощі, іншого – муки сумління. Гарненька дівчина з вологими оленячими очима, готова за клацанням пальців залізти до тебе під ковдру, чи друг-невдаха з купою проблем і комплексів? Дуже актуальна дилема з часу хітів французької нової хвилі «Жюль і Джим» і «Жінка є жінка». Полюбивши когось, ти відразу стаєш від нього залежний, а якщо він ще й гарний, то ти залежний подвійно. Ти розгублений, ти жертва, тебе рве на шматки. Ті, хто схожий на Венсана, будуть ридати в подушку і стрибати з вікна; ті, хто схожий на Абеля, будуть похмуро (і до біса красиво!) курити в кадрі і супитись над кухлем пива. Кожному своє.

    Невідомо, скільки часу міг би зайняти шлях Луї Гарреля до «Друзів», якби не продюсери, які наполягли на перетворенні короткого метра «Правила трьох» (2011) на повний. Щоб впевненіше почувати себе по обидва боки камери, Гаррель завербував оператора Клер Матон, з якою здружився на зйомках і в чиєму товаристві відчував себе максимально комфортно.

    Фільм Гарреля – це фільм людини, яка прожила своїх тридцять насичено і яскраво, людини, яка відчула непідробне, некіношне щастя і непідробний біль. Луї переклав свій досвід – не важливо, реальний чи уявний – на кіномову досить вміло, щоб зачепити нутро кожного, хто хоч раз відчув таке. І заодно розкланявся перед метром Бертолуччі і його «Мрійниками», які відкрили йому шлях у великий кінематограф: в одній з найкращих сцен у «Друзях» Абель з товаришами з’ясовують стосунки на знімальному майданчику картини про травень 1968 року. «Будьте реалістами: вимагайте неможливого», – це один з його культових слоганів. І поганий той француз, який в молодості не мріяв виколупувати бруківку і розмахувати триколором на барикадах. Але після революції, як і після любові, залишається лише порожнеча, а замість бажання померти за щось з’являється бажання заради чогось жити. І в палаючому погляді Гарреля пульсує нове, зріле кредо. Я хочу жити, щоб мислити і страждати.

    ФЕЛІНСЬКИЙ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!