Дяк

Верховинський говір, бездонна душа і сталева рука феноменального воїна – таким Василь Шлімкевич із позивним Дяк запам’ятався своїм побратимам. Він мав багато енергії, блокпост був не для нього. Мисливець, снайпер, розвідник. Цей боєць був воїном-одинаком і завжди знав трохи більше за інших – мав величезний бойовий досвід і тонку інтуїцію. А ще мав неймовірно добре серце – казав, що воює на Донбасі, аби молодих хлопців туди не брали, бо їм ще треба пожити. На фронті Дяк намагався ні з ким особливо не ставати близькими друзями – аби потім не було боляче від втрати. Він просто вже знав, як то буває на клятій війні, адже не одну пройшов за своє життя.

Ще той гуцул

«У нашій снайперській групі Василь був найкращим стрільцем, – розповідає Тарас Кузь. – І йдеться навіть не так про точність потрапляння в ціль, як про сталеву витримку, зосередженість і вміння приймати нестандартні рішення. Легко міг залягти і 30-40 хвилин не рухатися – лише пильно спостерігати. Справжній слідопит. Вільно володів будь-якою зброєю. Ми мали в чому на нього рівнятися. Всі інструктори відзначали його феноменальні задатки снайпера».

Василь дійсно добре стріляв, адже він купу років захоплювався мисливством. Бувало, вранці піде в гори «винюхувати» звірину – і аж до пізнього вечора. І навіть узимку. В лісі знав кожну стежину. Не так любив на зайців полювати, як саму атмосферу висліджування чи просто постріляти в повітря. Мав удома колекцію рушниць.

Василь хоч і був низького зросту, але дуже витривалий. Міг навантажити себе сумками, мішками і спритно посунути вперед на гору. «Справжній горянин, – сумно всміхається побратим Андрій Демиденков. – Ще той гуцул».

Василь Шлімкевич народився в селі Хороцеве Верховинського району. Навчався в місцевій початковій школі. Після закінчення 9-ти класів навчався в деревообробному училищі Івано-Франківська, здобув спеціальність столяра. Строкову військову службу пройшов в Узбекистані. Брав участь у кількох війнах. У цивільному житті працював на різних роботах, займався домашнім господарством.

З початку створення 4-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії «Крук» служив у ньому, був снайпером на блокпостах поблизу міста Попасна. 14 лютого 2015-го перейшов у 80-ту десантну бригаду як старший сержант, розвідник.

5 липня 2015 року загинув під час виконання службових обов’язків на одному з блокпостів у Луганській області на кордоні з Росією.

Восени Василеві Шлімкевичу мало виповнитися 45 років. Без нього лишились дружина та дві доньки.

Похований 9 липня 2015-го в селі Хороцеве.

Воїн-одинак

«Вася мені розказував, що мотивувало його піти на війну, – ділиться побратим Андрій Гнип’юк. – Загибель племінника. Дяк дуже важко пережив ту смерть».

Василь навідріз відмовлявся працювати в парі з Андрієм Гнип’юком, пояснював, що той ще геть молодий хлопчина і якщо з ним трапиться біда, то він не простить собі. «Хочеш – виходи сам, – казав Василь, – але з собою я тебе не візьму. Тобі ще жити і жити. Я вже втратив племінника. Не знаю, чи зможу пережити таке вдруге».

Андрій Гнип’юк зізнається, що Дяк був його наставником, учителем, старшим товаришем… Стільки мудрих порад дав хлопцю: як воювати, як жити… «Часто мені радив стосовно вибору дружини, – усміхається Андрій. – Казав, найголовніше – аби жінка підходила по душі. На матеріальні статки ніколи не треба дивитися, бо воно згорає, як сірник».

Василь не раз виливав душу і своєму молодому побратиму. «Він теж був не залізний, – продовжує Андрій. – Вбивати нелегко. Коли бачиш приціл, а потім голову розриває… І ти розумієш, що це робиш ти. Оце важко. Воно ж потім сниться ночами. Вася завжди повторював, що не треба шукати розради в горілці, трунок і так не поможе».

Верховинському бійцю було дуже легко обрати собі позивний – у рідному селі його завжди кликали Дяком, бо в родині був дідусь, який свого часу служив при церкві. Так і прив’язалося – Дяк.

Побратими, згадуючи загиблого товариша, найперше з сумною усмішкою кажуть про його верховинський акцент. Там, у зоні АТО серед хлопців з усієї України та говірка була дійсно унікальна, подекуди кумедна. Василь ще не договорив, а всі вже за животи хапалися. Дяк мав свої коронні слова, якими навмисне веселив побратимів.

«А ще Дяк був добряком, – додає Тарас Кузь. – Ну справді – таких людей рідко зустрінеш у житті. До нього можна було прийти погомоніти про те, що на душі накипіло. По нині пам’ятаю: прийдеш до Василя, він бачить, що людині важко на серці, одразу починає крутити папіроски і слухає…»

Юрій Плитчук, односельчанин і бойовий побратим, згадує, як уперше побачив Дяка: «Маленький мужичок. Говорун. Розповідав, що воював в Афгані, потім майже рік пиячив – ніяк не міг відійти від пережитого там. Далі знайомі покликали воювати в Чечні. Там був снайпером. Багато він воював. І ніколи не боявся загинути. Вася намагався ні з ким особливо не зближуватися – аби потім не було боляче від втрати. Він просто вже знав, як то буває на клятій війні».

Як розповідає побратим Володимир Прокоп’юк, Дяк був справжнім воїном: «Я бачив це на власні очі. Він дуже переживав за Україну. У бойовій справі володів унікальною різкістю та сильним духом. Усього, що вмів, навчав молодших хлопців. У батальйоні з Василем усі рахувалися. Деякі офіцери були від цього не в захваті, але все ж розуміли, з ким мають справу».

Василь був воїном-одинаком. У виконанні завдання нікого не потребував. Сам оцінював ситуацію навколо, сам розвідував лісопосадку… Багато офіцерів навіть гадки не мали, куди Дяк пішов і що там робить, але при цьому цілковито йому довіряли. «Якщо би Василь зараз був живий, – каже Володимир Прокоп’юк, – я впевнений, що він би вже очолював щонайменше взвод».

«Людмилко, я більше не вернуся»

Старша донька, 19-річна Іванка має про тата лише хороші спогади. Взагалі, у нього з обома доньками був особливий духовний зв’язок. Дівчина починає говорити про батька, і вже через кілька секунд сльози котяться горохом. Чекаємо трохи, аби заспокоїлась, що Іванці дається нелегко. Вона так любила татуся.

«Коли я була маленька, тато часто був за кордоном. Не вистачало його дуже, – продовжує, схлипуючи, Іванка. – Тато був веселий, умів пожартувати. Він любив зброю, ми разом ходили до лісу стріляти».

Василь часто допомагав своїй доньці робити якісь шкільні проекти. Одного разу вони разом спроектували картоновий будиночок її мрії. «Двоповерховий дім… Поруч ставок… Басейн невеличкий… А замість огорожі – живий пліт…» – дівчина знову не стримується і плаче.

Вони разом обожнювали купувати техніку, возитися з нею, налагоджувати. Стіл разом складали, інші меблі…

Зараз Іванка навчається на юриста, хоча тато дуже хотів, аби донька стала поліціантом, уявляв її тільки в формі. «Тато завжди дуже вірив у мене, – сміється заплакана Іванка. – Бачив у мені навіть президента».

Після Іловайського котла доньки помітили на татковій голові купу сивого волосся. А коли Дяк востаннє приходив додому у відпустку (це було незадовго до загибелі), то якось сказав своїй дружині Людмилі, що вже не хоче назад на війну. А потім додав: «Ти знаєш, Людмилко, я більше не вернуся додому». – «Що ти таке кажеш? Схаменись!» – «Будеш бачити, не вернуся».

Приїхав у домовині

У день, коли сім’ї повідомили страшну звістку, дружина ще зранку мала якесь погане передчуття. Пам’ятає, що прокинулася, й перше, що спало на думку, – вдягнути чорну сукню, яку вона дуже рідко вбирала.

«Люда, твого Василя вбили…» – пролунало в слухавці. Далі жінка мало що пам’ятає.

Потім чоловік їй часто снився. Перший раз майже одразу після похорону. Бачила, наче зайшов до хати і здивовано сказав: «Гляди – я живий! Чого ти мене поховала?»

А якось уві сні жінка побачила себе у вишитій сорочці. Вона схилилася і гірко плакала. А поруч Василь: «Нащо плачеш? Аби ти мені більше не плакала? Чуєш?» Після того Людмила намагається не плакати.

Іванці за три роки тато наснився лише раз. Дівчина йшла вулицею, побачила рідне обличчя: «Тату, зупиніться! Зупиніться, прошу вас!» А він не зупинився. І на тому все.

Якраз незадовго до його загибелі Іванка з батьком обговорювали випускний у школі. В тата якраз у серпні мав бути «дембель». Дівчина мала вдягнути синє плаття, а батько – синю сорочку. Іванка купила собі омріяну синю сукенку, а тато так і не встиг. Приїхав у домовині.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!