Цього разу розповімо про видатну постать в українській історії, громадсько-політичного і державного діяча Євгена Петрушевича. Йому довелося жити та працювати в непростий час здобуття українцями свого місця серед європейських народів, активної боротьби в несприятливій міжнародній ситуації та пошуку візії майбутнього рідного народу. Також поговоримо і про малознані факти біографії цієї людини в контексті нашої непростої української історії по обох берегах Збруча.

Перша світова війна призвела до розпаду Австро-Угорської та Російської континентальних імперій, що вивело на політичну сцену Центральної і Східної Європи яскравих особистостей, які доклалися до появи нових національних держав. Поряд із такими відомими нам прізвищами, як Юзеф Пілсудський, Володимир Ленін, Томаш Масарик, стояли наддніпрянці Симон Петлюра, Павло Скоропадський, Михайло Грушевський і галичанин Євген Петрушевич. Постать останнього пов’язана також і з нашим Станиславовом. Найбільш повно його біографія досліджена у вдалій книзі «Євген Петрушевич (1863-1940). Ілюстрований біографічний нарис», що належить перу львівського історика Олега Павлишина.

Корені роду Петрушевичів з гербом «П’ястук» виводять від бояр Великого Князівства Литовського. Через значну асиміляцію галицької шляхти та її частина, що не зреклася своєї ідентичності, продовжила свій провід над народом на ниві священицької праці. Тому Петрушевичі були переважно священиками, які додатково займались інтелектуальною працею. Найвідомішим був о. Антоній Петрушевич, що був істориком, етнографом, філологом та активним громадсько-політичним діячем: у 1861-1876 рр. як депутат Галицького Сойму, а 1873-1879 рр. – Державної Ради. Наукові академії у Кракові, Петербурзі та Бухаресті надали йому членство.

Культурницький етап національних рухів Центрально-Східної Європи підготував основу для їхніх політичних прагнень. На чолі українського руху в Галичині стали греко-католицькі священики, адже іншої інтелігенції майже не було. Дідусь Євгена Петрушевича – о. Михайло, рідний брат о. Антонія, був парохом с. Підгірці на Стрийщині (1833-1853) і Печеніжина (1853-1875) на Коломийщині. Знаний помолог, він мав чудовий сад, де вирощував сортові саджанці. Сам австрійський імператор Франці Йосиф І під час своєї подорожі Галичиною у 1851 р. відвідав сад М. Петрушевича, де похвалив смак грушок і попросив дати йому кілька у дорогу. Михайло у шлюбі з Юліаною Дідицькою мав п’ятеро дітей, і серед них Омеляна (1830 р.н.), батька Євгена Петрушевича.

Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 р. у м. Буську, де був парохом його батько, та був середущим сином. Виростаючи на плебанії, він пізнавав різнобічне життя галицького невеликого міста, слухаючи розмови, що велися у батьковій домівці з різними і частими гостями. Закінчив Академічну гімназію у Львові, на той час єдину україномовну у місті, де викладали тоді кращі представники української науки. Зокрема, історію та географію йому викладав Юліан Целевич, котрий згодом очолював НТШ. Що цікаво, Євген не був відмінником. Гімназія, окрім доброї освіти, давала сильну національну свідомість і вводила молодих людей до громадсько-політичного життя Галичини. У другій половині 1870-х рр. в гімназії виникли таємні соціалістичний та атеїстичний гуртки. Соціалізм набував тоді популярності серед європейської молоді. Але Євген залишився прихильником народовців. Після складання матури (випускні іспити) у липні 1880 р. потрібно було вступати до університету. На той час в Австро-Угорській імперії було 8 університетів: Відень, Грац, Інсбрук, Прага (чеський та німецький), Краків, Львів і Чернівці. У Львівському університеті тоді було три факультети: богословський, філософський та правничий (медичний відкрили у 1891 р.). Спочатку Є. Петрушевич продовжив родинну традицію, вступивши до Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові, водночас будучи і студентом богословського факультету в університеті. Але після двох років навчання він залишає семінарію та вступає на правничий факультет, який завершує у 1887 р. Тоді була тенденція, що вихідці із священицьких родин все більше вибирали світську освіту.

Був активним членом «Академічного Братства» українських студентів, що дало йому організаційний і лідерський досвід. Військову службу у 1883-1884 рр. проходив у 10-му піхотному полку австрійської армії, що розташовувався у Перемишлі. Після навчання практику адвокатського кандидата проходив у Степана Федака у Львові, а у 1891 р. здобув ступінь доктора цивільного і церковного права. 1896 року відкрив свою адвокатську канцелярію у Львові, а наступного року переніс її до Сокаля, де була менша конкуренція.

На Сокальщині проявив себе добрим організатором громадсько-політичного і культурно-освітнього життя у дещо віддаленому від Львова повіті. Очолював повітову «Просвіту», закладав її менші нові осередки, заснував повітову касу ощадності та бурсу для дітей «Шкільна поміч», боровся з москвофільством, яке тут було сильним. За його сприяння у Сокалі було збудовано «Народний дім». Як адвокат, у професійному плані теж здобув популярність.

Від часу створення Української Національно-Демократичної Партії (1899) був її активним членом. На перших виборах до австрійського парламенту (1907) став послом від великого виборчого округу (Сокаль – Радехів – Броди – Зборів). Разом з Костем Левицьким був серед лідерів українських депутатів у Відні, згодом став головою Української парламентської репрезентації. Його рішучі виступи на сесіях відзначалися глибокою арґументацією та логікою. Критикував австрійський уряд за політику в національних питаннях, особливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборчої до Галицького сейму, де українці мали лише 12 послів. Цьому була присвячена його перша промова у Палаті послів в 1908 р. Зрештою виборча реформа була ухвалена. Після багаторічної боротьби, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про створення у Львові українського університету, чому перешкодила Велика війна.

У 1916 р. замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очоливши боротьбу на захист інтересів українців. Вона загострилась після цісарського маніфесту 23 жовтня 1916 року, що надав полякам право на відновлення державності та вів до підпорядкування Польщі усієї Галичини. З цього приводу між українськими та польськими парламентаріями розпочалося сильне протистояння. Є. Петрушевич провів ряд зустрічей з видними політиками Австро-Угорщини та оприлюднив кілька арґументованих звернень у пресі, обстоюючи право Східної Галичини на свою окремішність, а згодом і державність, як і інші народи імперії.

Під час дипломатичних переговорів у Бресті в лютому 1918 р. очолював галицьку делегацію, яка хоча і була усунута від безпосередньої участі в перемовинах, сприяла появі у таємному додатку до укладеної угоди між Центральними державами, УНР та більшовицькою Росією згоди Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. На жаль, польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Берестейських угод, що певною мірою захищали українську частину Галичини від Варшави і були певним кроком до відновлення української державності.

Коли в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та прагнень народів до незалежності Австро-Угорська імперія почала розпадатися, українці почали вживати рішучих заходів зі створення власної держави на землях Східної Галичини та Буковини. Над Східною Галичиною нависла загроза захоплення поляками. У зв’язку з цим голова української парламентської репрезентації у Відні, доктор Євген Петрушевич 18 жовтня 1918 р. скликав у Львові українських послів парламенту, Галицького і Буковинського сеймів та представників від українських партій, щоб вирішити, як діяти далі. Вони створили Українську Національну Раду, що поступово стала українським парламентом. Зранку 1 листопада українці на чолі з Д. Вітовським взяли владу у Львові в свої руки, що увійшло в історію під назвою «Листопадовий зрив». 13 листопада проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові.  Але 21 листопада під тиском переважаючих сил поляків українські війська покинули Львів, і уряд переїхав до Тернополя, а з 1 січня 1919 р. – до Станиславова.

З Відня Петрушевич, через бої за Львів, повернувся вже до Станиславова. Як президент УНРади здійснював репрезентативні функції. Згідно з Тимчасовим Основним Законом, він не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Часто його критикували за надмірний парламентаризм і демократичність, мовляв, вони не відповідали ситуації в країні, що була охоплена війною. Проте своїм парламентським досвідом він зумів впливати на перебіг подій. УНРада під його керівництвом діяла як справжній демократичний парламент.  У готелі «Австрія» (тепер «Дністер»), що на кілька місяців змінив назву на «Одеса», розміщувалася канцелярія президента Української Національної Ради ЗУНР Євгена Петрушевича та його заступника Лева Бачинського. Вона створила низку необхідних законів, які реґламентували громадсько-політичне й економічне життя, заклала правову основу держави, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було проявів анархізму чи отаманщини, що так були небезпечні для молодих держав.

Під тиском переважаючих сил поляків уряд ЗОУНР 25 травня 1919 р. покинув Станиславів, що викликало зневіру у військовому і політичному проводі. Виникла потреба централізувати керівництво в одних руках – диктатора. 9 червня 1919 р. у Заліщиках була прийнята урядова постанова про передання усієї військової і цивільної влади Євгенові Петрушевичу.

Ситуацію намагалися використати більшовики. Голова радянського уряду України Християн Раковський запропонував військовий союз у боротьбі з Польщею, вимагаючи натомість порвати відносини з Директорією.  Євген Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати Галицьку армію до війська УНР, щоб спільно боротися з більшовиками за визволення України. УГА та уряд ЗУНР перейшли Збруч і розмістилися в районі Кам’янця-Подільського.

Спільні дії проти більшовиків виявилися вдалими, і у серпні 1919 р. галичани, йдучи попереду петлюрівців, входять до Києва. Проте водночас з іншого боку до Києва увійшли денікінці. Для галичан головним ворогом залишалися поляки, і для них було очевидним, що російські білі не визнають нову польську державу. І якщо проти більшовиків вони готові були боротися, то вступати в конфлікт із ще однією стороною Громадянської війни в Росії вже не мали сили і бажання. За Денікіним стояла Антанта, а на конфлікт з нею як переможницею у світовій війні Петрушевич не хотів іти. Галицька армія виходить з Києва. Петлюрівці сприйняли це як зраду. Після цього ці дві українські армії завершують війну окремо.

Проте незалежна політика диктатора і його небажання віддати свої війська під керівництво Головного отамана С. Петлюри викликала щораз більшу критику з боку наддніпрянців. За твердженням Лева Шанковського, «уряд УНР і диктатура ЗОУНР існували одне поруч одного в Кам’янці, тримали в ньому свої залоги і в запальних моментах виставляли одне проти одного кулемети». Петрушевича в Кам’янці охороняли два курені піхоти. Сильна критика з боку уряду УНР призвела до відправлення з Вінниці до Кам’янця третього куреня ІІ Бригади ГА, щоб підсилити охорону диктатора. Одного разу Петрушевич з урядом навіть перебрався на певний час до замку. Уряд УНР з огляду на силу Галицької армії все ж не наважився ліквідувати Диктатуру.

Восени 1919 р. українські збройні сили опинилися у т. зв. «чотирикутнику смерти», тобто між більшовиками, добровольчою армією, поляками та румунами. Армія була знесилена також і тифом. Ситуація стала критичною і потребувала якогось вольового рішення, з якимось із ворогів потрібно було укладати мир і союз. Галичани і наддніпрянці розійшлися в поглядах. 14 листопада міністри з Директорії вкотре вимагали від Петрушевича зректися керівництва над Галицькою армією. Петрушевич рішуче відмовився, а єдиним виходом вважав створити новий уряд, щоб вести переговори з Денікіним. Сторони розійшлися ні з чим.

Отримавши інформацію, що поляки порозумілися з Петлюрою, диктатор вирішує виїхати за кордон. Вночі з 15 на 16 листопада він із старшинами виїхав у напрямі Жванця. На березі Дністра румунський патруль дав згоду на переправу українців на свою сторону. Проте уже на правому боці річки румунські офіцери спробували силою змусити Петрушевича з оточенням повернутися назад. Тоді Петрушевич надіслав депешу румунському королю з проханням політичного притулку. Це спрацювало і врятувало їх від польського полону. Є. Петрушевич через Румунію і Чехословаччину виїхав до Відня. Осип Назарук пізніше згадував: «Диктатор, хоч зовнішньо заховував спокій, був такий пригноблений і зденервований, що казав мені підписати її».

В еміграції Петрушевич продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, але вже на дипломатичному полі. Екзильний уряд (Кость Левицький, Володимир Сінгалевич, Степан Витвицький, Ярослав Селезінка, Осип Назарук та ін.) намагався не допустити рішення Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Петрушевич як голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу та Женеву. У лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Східної Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом, рекомендувавши Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Уряд Є. Петрушевича створив і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю.

Нарешті вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Очолив галицьку делегацію сам Є. Петрушевич, увівши до неї К. Левицького, Стефана Рудницького і Осипа Назарука. Проте дискусію з проблем Галичини було зірвано. В Генуї відбулися перші контакти Петрушевича з представниками радянської України, яким імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Влітку 1922 р. у Відні переговори з Є. Петрушевичем вів радянський дипломат Юрій Коцюбинський. Метою був розкол української еміґрації.

Варшава в українському питанні мала підтримку Франції, також розгорнувши активну дипломатичну роботу, щоб зберегти владу над Східною Галичиною. У вересні 1922 р., щоб справити гарне враження на світ, поляки проголосили закон про воєводську автономію Східної Галичини та намір заснувати український університет у Львові. Також поширили заяву польського уряду з пропозицією Є. Петрушевичу провести переговори. Наслідком цього Рада амбасадорів Антанти в Парижі 14 березня 1923 р. прийняла рішення, за яким Східна Галичина відійшла до Польщі з умовою надання їй автономії. Проголошені попередні закони так і не були втілені. 15 березня 1923 р. уряд ЗУНР припинив існування.

Петрушевич невдовзі переїхав до Берліна, де поширював ноти протесту проти діяльності польської влади, надсилав заяви до Ліги Націй та видавав газету «Український прапор». В цей період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі (допомагали український вікарій Петро Вергун, гетьман Павло Скоропадський та ін.) Є. Петрушевич потрапив під вплив ілюзій щодо «українізації» на радянській Україні, зокрема відвідував прийоми в радянському посольстві. Радянофільські настрої Є. Петрушевича розвіялися на зламі 20-30-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії і терор.

Помер Є. Петрушевич у Берліні 29 серпня 1940 у віці 77 років. Був похований на берлінському цвинтарі римо-католицького собору св. Ядвіги. Влітку 1959 р. Об’єднання українських правників-емігрантів з Торонто упорядкувало могилу, встановивши 1,5-метровий пам’ятник. 1 листопада 2002 р. тіло Є. Петрушевича перепоховали  на Личаківському цвинтарі у Львові, цим опікувався ветеран дивізії «Галичина» та пластун Юрій Ференцевич зі США.

 

Петро Гаврилишин, Роман Чорненький