Фатальний висновок – обмежене життя

До вихованки Залучанського інтернату Даринки щодня приходить вчителька. У своїх 12 Даринка – другокласниця та ще й відмінниця, яка чіпляється за шанс вчитися. Дівчинці пощастило, на відміну від тисяч інших дітей, які ніколи не зможуть навчатися. Освіта в будинках-інтернатах IV профілю, до яких належить і Залучанський на Снятинщині, не передбачена законодавством. У такому закладі для дітей, які вміють говорити, можуть читати і писати, світ закривається за вікнами їхньої кімнати.

Діагноз як вирок

В Україні дитячі будинки-інтернати поділяються на чотири профілі. Освіта офіційно передбачена тільки в інтернатах першого профілю, де перебувають розумово здорові діти, які через свої фізичні вади не можуть повноцінно себе обслуговувати. Вихованцям інтернатів другого і третього профілів (з помірною та глибокою розумовою відсталістю, але фізично спроможним) та четвертого профілю (з важкими розумовими вадами і лежачих) шкільна освіта, навіть спеціальна, не передбачена.

Долю дитини з особливими потребами – довічне перебування в інтернатних закладах чи шанс на навчання та мінімальну реалізацію в житті – визначає висновок лікарів у медичній картці. Діагноз встановлює психолого-медико-педагогічна консультація, яка формально дає рекомендаційний лист, але насправді це вирок на все життя. На момент потрапляння в дитячий будинок-інтернат у 4-річному віці дитину оглядає комісія, яка має право рекомендувати заклад – спеціальну загальноосвітню школу-інтернат або дитячий будинок-інтернат та його профіль.

До чотирьох років сироти перебувають у будинках системи Міністерства охорони здоров’я. Далі все залежить від того, як працювали з дитиною у перші три роки її життя. Чиновники говорять, що дитина повинна отримувати всі необхідні реабілітаційні послуги, навчання та розвиток, але насправді все не зовсім так.

 18034837_10154487991898848_1542559020_n

Таланти особливих дітей

У березні у галереї «Бастіон» в Івано-Франківську відбулася виставка картин сиріт з обмеженими можливостями з різних інтернатів України. Особливо обдарованими кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри дизайну і теорії мистецтва ПНУ Лідія Хом’як назвала роботи вихованки Залучанського будинку-інтернату Уляни Белей: «У сучасному світі такому щирому, наївному мистецтву віддають велику похвалу».

Дівчина з особливим трепетом розповідає про свої перші малюнки, які давалися їй нелегко, адже вона має вади рук та малює, тримаючи пензлик у зубах. «Я дуже люблю малювати, бо тоді почуваю себе вільною та можу ділитись зі світом своїми емоціями», – каже Уляна.

Під час написання картин вона дуже зосереджено виводить кожну лінію та чітко знає, що хоче зобразити на полотні. Найбільше любить малювати квіти, небо, пейзажі та море. Нещодавно спробувала себе в новому стилі – іконописі.

Дивовижно, що всі мотиви юна художниця придумує сама, бо спеціальної художньої освіти не отримувала і навіть не бачила жодної з картин світового мистецтва. Всі малюнки йдуть з її голови та серця. А про реальні щоденні заняття з викладачем дівчина може тільки мріяти.

«Українська благодійницька мережа» довго вела перемовини з чиновниками щодо індивідуальної освіти Уляни. Надати викладачку обіцяли, але до сих пір ніхто до дівчини так і не прийшов. Уляні 24 роки, вона не хоче зупинятися на досягнутому і мріє про можливість навчатися, жити окремо та найбажаніше – відвідати Париж.

 18009903_10154487993358848_253584013_n

Шанс на порятунок

Вихованців, які мислять, у будинку-інтернаті у Залуччі є багато, і щодня для них проводяться елементарні заняття. Але найдовше час тягнеться для хворих дітей, які лежать цілими днями, дивлячись на сірі стіни та бильця металевих ліжок і вигукуючи щось один до одного своєю мовою. За ними здійснюється лише механічний догляд, з ними мало розмовляють чи тримають їх на руках. 124 вихованці закладу потребують переодягання, гігієнічних процедур та годування.

Реабілітолог з Києва Геннадій Черняк, який нещодавно відвідав Залучанський будинок-інтернат, отримав враження, що до більшості дітей взагалі не торкалася рука фізичного реабілітолога. Багато дітей мають набутий вивих тазостегнового суглоба, який виник від тривалого лежання. Реабілітологів мало, а корекційних спеціалістів зовсім немає.

На шкільному навчанні в Івано-Франківському реабілітаційному центрі є діти з таким самим діагнозом, що і в залучанських дітей. А в інтернаті діти з синдромом Дауна обмежені навіть у пересуванні. Не маючи проблем з опорно-руховим апаратом, вони просто лежать, бо так заведено.

Уявити тільки, що вихованці з 4 до 35 років живуть день у день у такий примітивний спосіб! А після 35-ти переходять в інтернати для дорослих і там доживають свого віку, де їх і хоронять на інтернатних кладовищах.

Василь Футерко, керівник «Української благодійницької мережі», вважає, що дітям, які можуть вчитися, в інтернаті четвертого профілю розвиватися практично неможливо. Він знайшов рішення проблеми та втілює в життя новий проект, суть якого полягає у створенні сімейних будинків-спільнот, де проживатимуть по 6-8 осіб з будинків-інтернатів. За ними цілодобово доглядатимуть наймані працівники-асистенти.

Таким чином, у цих дітей з’явиться шанс на освіту та більш самостійне життя. Адже в інтернатах вихователі вперто прищеплюють дітям думки про їхню недієздатність та невміння робити будь-що самостійно. Насправді кожен (не без маленької допомоги) може малювати, вирізати, клеїти, ліпити.

 17974199_10154487992683848_685791453_n

Помилка на все життя

Радянська система ховала дітей з особливими потребами якомога далі від суспільства, ізолюючи їх. Реформи освіти нині підлаштовані під звичайних дітей, а дітей з обмеженими можливостями, на жаль, залишають далеко збоку з діагнозом «розумова відсталість» у медичній картці.

Більшість вихованців будинків-інтернатів навіть не вміють розмовляти, тому що потрапляють туди в занедбаному стані. Бували ситуації, коли дитина могла не мати розумової відсталості, а лише педагогічну занедбаність. За словами однієї з працівниць Львівського інтернату, в закладі огляди на визначення профілю проводилися дуже поверхово. Зокрема, комісія зібралася для перевірки, до кімнати зайшов вихованець, якого з порога запитали: «Що зараз, день чи ніч?». Він підхопив останнє слово: «Ніч». А комісія, не ставлячи більше жодних запитань, просто занотувала вирок: «глибока розумова відсталість».

Найяскравішим прикладом помилкового «вироку» консультації є історія Михайла Свідзінського, який жив у Залучанському інтернаті з чотирьох років. Діагноз лікарів був прикрою випадковістю, адже фізично хлопець був майже здоровим. Коли він був маленьким, то лежав, але згодом перехворів і переріс. Оскільки Михайло міг ходити і хотів навчатися, то мав змогу відвідувати уроки у місцевій школі. Через декілька років він зустрів свою половинку, одружився, покинувши інтернат. Нещодавно став батьком. А був таким же випадковим вихованцем інтернату, як Уляна, Даринка та багато інших, які не мали би там бути.

У 2014 році комісія переглянула стан декотрих дітей із Залучанського будинку-інтернату та рекомендувала для них індивідуальне навчання. Перебування в закладі IV профілю і такий висновок – просто несумісні.

Освіта дає дітям з особливими потребами шанс жити, а не існувати. Життя кожної сироти з обмеженими можливостями залежить від розвитку до чотирьох років та висновку комісії, яка нерідко робить фатальні висновки. Висновки, які забирають у цих дітей навіть найменшу надію відчути радість від творчості, природи, людей і світу…

 

Вікторія ГАВАЛЕШКО, гурток журналістики, міський центр дитячої та юнацької творчості