«Фейсбук» всесильний

Життя в мережі і поза нею вже давно переплелося настільки, що користувачі соцмереж часом просто втрачають відчуття межі між світом віртуальним і реальним. У когось це викликає занепокоєння, у когось – захват. Хтось ставиться до цього спокійно. Та хочемо ми того, чи ні, але, зареєструвавши акаунт у котрійсь із популярних нині соціальних мереж, ми робимо якусь частинку свого життя публічною. Наче виставляємо її напоказ.

Я люблю «Фейсбук». У мене з ним хороші стосунки уже понад п’ять років. Якось ми із ним одразу потоваришували. Я активна користувачка мережі. Тут у мене і робота, і громадська діяльність, і благодійність, і ще багато-багато всього.

Серед моїх друзів, а їх несподівано набігло понад три з половиною тисячі, просто дивовижні люди з України та усього світу, з якими я ніколи в житті не познайомилась би, коли б не «Фейсбук».

Але найбільше я люблю «Фейсбук» за те, що будь-якої миті (було б бажання!) з ким завгодно можна “розвіртуалитись” і перенести стосунки у реальну площину.

Траплялось у вас таке? Ідеш вулицею, вітаєшся з кимось і думаєш собі: «Звідки я його/її знаю?» І сам собі відповідаєш: «Мабуть, із «Фейсбука».

Але і це не найголовніше. «Фейсбук» перетворився на інструмент. Навіть більше – на цілий набір інструментів, де кожен може обрати щось собі до душі.

Можливості якщо не безмежні, то дуже великі. Для всього – бізнесу, соціалки, благодійності, зв’язків з громадськістю, політики, розваг, волонтерства, провокацій, війни… Кожному своє.

Згадаймо хоча б Майдан… Багато чого позитивного могло б просто не статися, якби не «Фейсбук» всесильний. А багато чого було б у рази страшніше… Сьогодні війна. Ну, складно було б без «Фейсбука», погодьтеся.

Серед моїх друзів є мегаволонтери, які одним постом збирають по кілька сотень тисяч американських доларів на лікування когось із поранених, важкохворих чи на потреби АТО. Є журналісти, публічні особи, політики, чиновники, артисти, бізнесмени.

Минув той час, коли високопосадовець міг сховатися за дверима свого кабінету і потихеньку через свого секретаря слати звідтіля відписки, яких, крім адресата, ніхто не читав. Зараз його запросто можна затегати у «Фейсбуці» (Як це, його нема у «Фейсбуці»? Він що, несучасний, непрогресивний, непопулярний, невідкритий?) і отримати миттєвий фітбек, не встаючи з дивана й не випускаючи з рук улюблений ґаджет. Ну, погодьтеся, чи можна було раніше отак запросто і публічно зачепити, скажімо, мера міста чи когось із міністрів, або інших високопосадовців і отримати відповідь? Звісно, ні! Тяганина могла тривати місяцями і роками. А тут – ще не встиг хтось виставити допис у «Фейсбуці», як вже його десятки (або й сотні-тисячі) разів поширили інші користувачі, підхопили ЗМІ, і все – не сховаєшся. Не відкрутишся.

До речі, і роль та сутність самих ЗМІ з появою й популяризацією соцмереж сильно змінилась. Зараз якщо новинника немає у «Фейсбуці», то який же він новинник? А будь-чий пост на персональній сторінці може стати інформприводом. Тож усе залежить від рівня і фаховості самого засобу масової інформації, від авторитету, змісту і популярності: або статті з нього захоплено репоститимуть користувачі соцмережі, або сам ресурс перетвориться на суцільний «як написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» хтось там»…

Ціна публічності, і ніяк цьому не зарадиш. Хіба тікай.

Але «Фейсбук» тебе наздожене. Навіть якщо ти там не зареєстрований. Навіть якщо ти його не читаєш, не знаєш, не вмієш користуватися.

У «Фейсбука» свої закони. Часом не підпорядковані жодній логіці чи здоровому глузду, незрозумілі і незв’язні. Але вони діють. Діють то послідовно, то спонтанно. Хто давно товаришує з «Фейсбуком», відчуває їх інтуїтивно. Це складно пояснити.

Не варто недооцінювати «Фейсбук». Ой, не варто.

Втім, дехто з наших місцевих чиновників уперто це робить…

Я не з тих мегапопулярних блогерів, кого фоловлять кількатисячні натовпи підписників, але навіть на моїй скромній фейсбучній сторінці мені кілька разів вдавалося розвести мало не всеукраїнський треш. І треба було для цього геть небагато – кілька міцних виразів, наболіла тема, жвавий стиль викладу. Все. Сотні вподобайок, поширень та коментарів.

Скажете, здобуваю собі дешеву популярність? Та здалося це мені… Головне інше. Внаслідок тих дописів ситуація зрушувалася з мертвої точки! Була реакція. Процес ішов! Ось що має значення.

Дуже насмішило, коли один нефейсбучний пан носив у кишені куртки роздруківку скріна моєї сторінки з дописом про нього. Казав усім, що я облила його брудом. Та в суд чомусь не подав. Втім, там було написано правду.

То що, друже «Фейсбуку»? Порозважаємось? Повоюємо?