Фемінізм на фронті

Жінки на війні – подвиг, особисте покликання чи жорстока вимога часу? Це історії героїнь, які вирушили на передову, бо не могли вчинити інакше.

Волонтер

Її війна почалася з волонтерської діяльності. Одного дня успішна піар-менеджер з Івано-Франківська Наталя Долик (більш знана за прізвиськом Аліса Котик) більше не змогла так жити. Переломний момент відбувся, коли горів Будинок профспілок під час Революції гідності. Щось клацнуло. Дівчина раптом відчула – на країну насувається страшна біда. Виснажливі думки про загрозливу невідомість з’їдали. Треба було щось робити? Але що?

Як тільки почалися військові дії, франківчанка точно знала: її місце там, поруч із захисниками України. «Я мусила це побачити на власні очі, аби розуміти, де правда», – додає Наталя.

Активістка пригадує, як тоді всі навколо, а особливо вже досвідчені вояки переконували не їхати на передову, застерігаючи, що війна її назавжди змінить. «Так і сталося», – замислено каже Наталя.

Наталя Долик (Аліса Котик)
Наталя Долик (Аліса Котик)

Тодішній приятель, а нині коханий чоловік, боєць АТО Андрій Долик, почувши, що несамовита дівчина збирається доставити волонтерську допомогу на фронт, не стримався й міцно, навіть трохи боляче, вхопив її за руки і майже наказав: «Не смій їхати. Війна відучить тебе сміятися». Не послухала.

«Там стріляють, там розтяжки, я тобі забороняю їхати», – гукала в телефонну слухавку мама, безнадійно усвідомлюючи, що ці слова даремні. Все одно ж поїде.

Маршрут першої поїздки охопив 450 км по лінії фронту. І навіть ті локації, звідки багато хто більше не повертався.

«Перші враження на передовій? Брудно, холодно, сіро. Дороги, втрамбовані танками. Дерева, поламані військовою технікою. Хати розвалені, купа місцевих пияків. Час наче спинився. Ласкаво просимо в «русский мир», – саркастично розповідає активістка.

Тривалий шлях неабияк виснажив дівчину. Протягом цілого тижня Наталя спала загалом лише близько 10 годин. Замість душу – вологі серветки. Але вона жодного разу не пошкодувала.

Наталя каже, що на фронті бійці ніколи не відкриють душу психологу. Можливо, капелану. Але вони завжди довіряться жінці. І в цьому, напевно, її основне покликання на війні – лікувати чоловічу душу.

«Солдати телефонували і казали, що можна нічого їм не привозити, лише самій приїхати, бо немає з ким по-людськи погомоніти. Вони не будуть розповідати про жахіття війни своїм коханим, сестрам чи матерям», – каже Наталя.

Вояки часто їй телефонували. Когось кинула дружина, в іншого опустилися руки, а дехто передчував близький кінець. «Львів’янин із позивним Юстас увечері зателефонував і попросив стати хрещеною мамою його ще не народженої дитини, – згадує франківчанка. – А зранку в слухавці почула незнайомий голос, який сказав, що в наборі телефонів Юстаса мій номер останній… «Травми, несумісні з життям. Мені шкода…». Наталя якраз тоді щойно одружилася, тому замість весільної подорожі молодята поїхали на схід забирати тіло друга.

А одного разу їй телефонував боєць просто під час того, як на полі бою збирав розірвані частини своїх загиблих побратимів. Аби не з’їхати з глузду, він мусив із кимось розмовляти.

Наталя зауважує, що дуже багато волонтерів-жінок стали вояками.

«Пригадую, як подруга з Донбасу із позивним Афіна, яка пішла воювати, приїхала з фронту на похорон прикарпатського бійця Морячка, – розповідає Наталя. – Ми вечеряли. Почали згадувати побратимів, які героїчно полягли за Україну. В кожного защеміло серце. Афіна, вочевидь, не витримала, зненацька схопилася, глянула на свої руки і прошепотіла крізь сльози: «Господи, пробачте, що ці руки зараз не пахнуть порохом!».

Війна змінила світ Наталі – тепер він або чорний, або білий. Тепер івано-франківська активістка знає, що бійці вміють розмовляти очима. Вона також знає, що війна здатна породжувати не лише смерть і трагедії, але й… кохання. Справжнє і чисте, як сльоза. Саме таке почуття Наталі подарувала війна, познайомивши з нинішнім чоловіком. Але то вже інша історія.

 

Дружина

Учасниця добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», франківчанка Тетяна Мороз зважилася їхати в зону АТО майже рік тому слідом за своїм чоловіком Сергієм, який вирушив на війну як доброволець-парамедик. «Я більше не могла безпорадно чекати його вдома», – пояснює своє рішення Тетяна.

Ту ніч вона пам’ятатиме до кінця життя. Чоловік два місяці перебував у гарячій точці в с. Піски. Але ось уже кілька днів від нього жодної звістки. Телефонний зв’язок відсутній. Хвилини тягнулися, як години. Про сон і мови не могло бути. Випадково в інтернеті Тетяна натрапила на відео, яке щойно опублікував один із бійців АТО: автівку з добровольцями, яка прямувала з Пісків, переїхав танк, звідусіль крики і стогони, а серед них… О, Господи! …Такий рідний голос Сергія. До ранку її волосся посивіло.

«Завдяки Божій милості чоловік вижив, але для мене то був переломний момент, – розповідає Тетяна. – Я зрозуміла: краще з ним у смертельній небезпеці, ніж самій у безпечному очікуванні».

Тетяна Мороз із чоловіком
Тетяна Мороз із чоловіком

Незабаром, якраз на Великдень, подружня пара вирушила на фронт. Дітей, а їх у пари двійко (хлопцям 12 і 16 років), залишили на батьків. До речі, Сергій навіть не намагався заперечувати проти відчайдушного рішення дружини. «Він розумів, що тут без варіантів», – посміхається Тетяна.

Спершу франківчанка думала, що на передовій їй буде страшно, але ні – вже через кілька тижнів міцно спала навіть під вибухи снарядів.

З чим жінці складно було змиритися, це з відсутністю елементарних зручностей. Тетяна, яка вдома звикла по кілька разів на день приймати душ і одягати лише щойно випраний одяг, у зоні АТО часом не мала змоги нормально помитися аж протягом кількох днів. Натомість – «серветковий» душ. «Коли я привезла на фронт багато дитячих вологих серветок, то бійці навіть жарт вигадали: «Тепер ми будемо пахнути, як сіднички немовлят», – розповідає жінка.

Туалет надворі. Спала в камуфляжі та берцях. Нічого. Звикла. «То все дрібниці порівняно з людськими трагедіями, породженими війною», – додає франківчанка.

На фронті Тетяна відразу знайшла свою нішу – почала координувати волонтерську допомогу, яка надходила в «Госпітальєри».

Найважче їй було заспокоювати зморених бідою матерів, чиї сини залишилися каліками чи ще гірше – покинули цей світ.

Досить довго Тетяна не могла зрозуміти, чому на війні навіть малознайомі між собою бійці неодмінно обіймаються при зустрічі. Жінці пояснили: вони так роблять, бо не знають, чи ще зустрінуться. Не тому, що розійдуться. А тому, що на фронті життя може обірватися кожної секунди. Тоді Тетяна згадала свого дідуся, який пройшов «Курську дугу» і битву під Сталінградом: «Якось на війні дідуся із товаришем «накрили» німецькі літаки, вони хутко зробили окопи, залягли туди і обійнялися. Коли перестало бомбити, дідусь підвівся, а його товариш уже ніколи цього не зробив. Коли показували по телевізору патріотичні радянські фільми про Другу світову війну, дідусь завжди казав: «Таню, це все неправда. Там ніхто не кричав «ура!».

Часто бійці, нічого не кажучи, просто обіймали Тетяну і починали щиросердно плакати. «Він дивиться на мене і плаче, а я дивлюся на нього і просто мовчу. Іноді мовчання цінніше за слова. А особливо на передовій», – пояснює жінка.

Франківчанка каже, що на війні їй емоційно легше: там або чорне, або біле; або друг, або ворог – все чесно і зрозуміло. «Там тебе раді бачити, бо тебе справді раді бачити», – додає жінка.

Найдужче її обурює байдужість багатьох людей із мирного життя. «Часто, їдучи в потязі, коли повертаюся з фронту чи лише прямую туди, – а одягнена я завжди в камуфляжі – мене запитують чоловіки: «Ви ж мама! Як ви могли покинути своїх дітей?» У такі моменти моєму обуренню немає меж, тому я таких розумників одразу ставлю на місце: «Якби такі, як ви, були на фронті, то я б зараз була зі своїми дітьми».

 

Журналіст

Івано-франківська тележурналістка Наталка Коцкович уже більше року там. Коли їхала на війну, то знала, що буде до кінця – коли б той кінець не настав. Про реабілітацію і посттравматичний синдром тоді взагалі не замислювалася. Просто прямувала вперед.

Нині вона боєць окремого загону спецпризначення Національної гвардії України «Азов», а також редактор фронтової газети «Чорне сонце». Вирушила на передову, бо розуміла, що її допомога не буде зайвою. Для цього зовсім не обов’язково вміти стріляти. Сила пера і слова теж може стати нищівною зброєю. І йдеться не про одноразові акції, коли репортери приїжджають на фронт, просто описують ситуацію та й їдуть собі додому. Ні, це не справжня військова журналістика. Принаймні не для Наталки Коцкович. «Аби показати правдиву війну, треба бути поруч із вояками щодня і пліч-о-пліч», – пояснює франківчанка.

Наталка не сумнівалася, що впорається. Каже, що опанувати військову справу для неї було зовсім не складно – ще з дитинства мала войовничий характер, та й скаутський досвід у «Пласті» багато в чому допоміг. «Якби я не була журналістом, то неодмінно стала би гранатометником», – посміхається франківчанка.

Наталка Коцкович

Нині Наталка зі зброєю на «ти»: вміє збирати і розбирати автомат, тямить у всіх військових термінах і навіть вправно стріляє, щоправда, лише під час тренувань. У бій із вояками журналістка вирушає тільки зі своєю професійною зброєю – фотоапаратом. Хоча дівчина зізнається: «Якби в «Азові» дозволили, вона б, не замислюючись, взяла до рук автомат і пішла разом із усіма на ворога».

Майже рік Наталка дислокувалася на базі за десяток кілометрів від «передка». Дівчина каже, що спершу на передовій було страшно. А потім вона звикла і зрозуміла – так просто має бути.

Одного разу під час запеклого обстрілу, який тривав кілька годин, Наталка навіть надіслала своїм рідним прощальне смс-повідомлення: «Люблю. Не знаю, чи повернуся». Повернулася.

На початках обстріли і крики поранених їй снилися, часом навіть ввижалися загиблі побратими. «Але не думаю, що я тоді сходила з розуму, – каже Наталка. – Просто психологічна адаптація».

На полі бою дівчина надивилася вдосталь жахіть: шок поранених солдатів, їхній панічний сміх перед смертю… «Пам’ятаю, як одному бійцю відірвало ногу, – згадує журналістка. – Солдат усвідомлював, що його спіткала якась страшна травма, але не до кінця розумів, що саме відбулося. Бідолаха весь час запитував, чи все гаразд із його «достоїнством», адже у майбутньому він дуже хоче мати сина».

Якось Наталці протягом п’яти днів «пощастило» мешкати в окопі. «Аби жінці витримати в окопі, – інструктує журналістка, – їй необхідно запастися вологими серветками, водою і косметичкою». У Наталчиній косметичці завжди були тональний крем і туш для вій. Франківчанка переконує, що істинну жіночність неможливо сховати за камуфляжем і берцями. І навіть війна її не здатна понівечити.

Попри це, репортерка не вгаває застерігати дівчат, які хочуть на фронт: спершу нехай триста разів подумають. Заради війни Наталці довелося пожертвувати рідними, від яких вона відчутно віддалилася. Пожертвувала також особистим життям, і тепер має таке відчуття, наче спізнюється.

Зараз Наталка найдужче сумує за прогулянками в рідному парку. Понад усе хоче, як колись, просто сходити в кінотеатр – байдуже, на який фільм.

«Не знаю, чи й надалі хочу бачити війну», – зізнається дівчина.

Наразі вона як військовослужбовець мусить дотримуватися умов контракту і чекати його закінчення. Найдужче Наталку дратує чекати.

 

Воїн

Її позивний – Багіра. «Командиру, мабуть, подобався мультик про Мауглі», – жартує Аня (з метою конфіденційності прізвище не вказуємо – ред.) із Павлограда, що на Дніпропетровщині.

Вона – снайпер. Була донедавна. Мала честь воювати у складі легендарного добровольчого батальйону ім. Джохара Дудаєва під командуванням одного із найвидатніших чеченських генералів Іси Мунаєва, який загинув торік під час оборони Донецького аеропорту.

Багіра пірнула у війну як волонтер і непомітно для себе стала частиною батальйону. Взяти зброю до рук надихнув командир.

Як тільки Аня увійшла до батальйону, відразу розставила всі крапки над «і»: жодних романтичних стосунків не пропонувати, вона тут заради спільної справи.

Багіра запевняє, що на війні жінка-воїн нікого не дивує. «Рівноправність статей давно в моді, – пояснює боєць. – Якщо жінки працюють у шахтах, на будівництвах, то чому не можуть стріляти?» Тим паче, як переконує Багіра, вже доведено, що жінкам на війні значно легше, ніж чоловікам. Представники слабкої статі мають вищий больовий поріг, вони уважніші та більш дисципліновані. Крім того, найкращі снайпери – це жінки.

«На полі бою ти просто розумієш, що треба стріляти. І крапка, – пояснює Аня. – На кону – власне життя. Або ти, або тебе. В такі критичні моменти в голові щось перемикається і ти просто робиш те, що мусиш робити».

За словами Багіри, з часом звикаєш до обстрілів і перестаєш їх помічати. «Це наче грім на небі, – порівнює вона. – Вперше почув – страшно, а потім просто легко здригаєшся від раптовості, та й по всьому».

Як каже снайпер, усвідомлення воєнного досвіду приходить значно пізніше. Жінка чітко розуміє – рано чи пізно їй усе одно доведеться звернутися до психолога. Самотужки не впорається.

Багіра повернулася додому кілька місяців тому. Каже, що відтоді ніяк не може знайти собі місця. Спершу шалено тягнуло назад. «Бракувало адреналіну, – пояснює Аня. – Не знала, чим зайнятися. Голова не працювала у звичному руслі, притаманному для мирного життя. Наприклад, як заробляти гроші? Дуже складно було переключитися – постійно перебувала у бойовій готовності».

Зараз жінці трохи легше. Потроху звикає. Відновлює роботу своєї колишньої будівельної фірми. Хоча від цього матеріальні справи не покращилися. «Іноді навіть на хліб не вистачає», – зізнається Багіра.

Наразі Аня у ролі громадської активістки воює з чинною системою. Каже, в Павлограді, де керівні крісла зайняли представники «Опозиційного блоку», роботи непочатий край.

 Наталя МОСТОВА