Голокост у Коломиї: знати і пам’ятати

Ще й досі виникають труднощі із розумінням, чим був Голокост. Він є однією з найважливіших частин європейської пам’яті. Внаслідок Другої світової війни разом із фізичним знищенням євреїв у Центрально-Східній Європі зруйновано і багату та різноманітну гебрейську культуру: народні традиції, фольклор штетлів (єврейських містечок), оригінальний світ хасидів, різноманітні релігійні практики. В цьому регіоні культура асимільованої частини єврейської спільноти зробила вагомий внесок у розвиток великих міст, мистецтво і модернізаційні процеси. Це відсутність, яку важко забути.

Голокост євреїв Коломийщини був предметом розгляду у працях багатьох дослідників, зокрема Бориса Арсена, Івана Монолатія, Василя Нагірного, а особливо Любові Соловки. В той же час поява нових, не відомих історикам раніше джерел постійно поглиблює наші знання і змушує відкривати нові грані уже нібито відомих подій.

Велика коломийська синагога, спалена в 1943 р.

Організоване винищення євреїв Прикарпаття розпочалося відразу з його переходом до зони німецької окупації. 1 серпня 1941 р. на територіях сучасних Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської (без північних районів) областей було створено дистрикт Галичина, що увійшов до складу Польського генерал-губернаторства. На території власне Станіславської області було створено Станіславський, Коломийський, Калуський і Городенківський округи. Через зміни в адміністративно-територіальному поділі, проведені німецькою адміністрацією 4 квітня 1942 р., Городенківський та Калуський округи були ліквідовані. Повіти, що входили до складу Городенківського округу, були поділені: Тлумацький відійшов до Станіславського, а Городенківський – до Коломийського округу. Отож, до складу Коломийського округу дистрикту Галичина входили Косівський, Снятинський, Коломийський, а з квітня 1942 р. ще й Городенківський повіти. В цьому ареалі станом на 01 січня 1939 р. проживало 44,6 тис. євреїв, а на початку радянсько-німецької війни їх кількість, враховуючи біженців, становила вже більше 50 тисяч. В історичному плані це був регіон традиційного розселення євреїв ще з ХVI-XVII ст., про що ми вже писали раніше.

Місто Коломия, ставши центром Коломийського округу, залишалось і далі окремою адміністративною одиницею на чолі з міським комісаріатом. Згідно з даними перепису 1931 р., у Коломиї жило 14 137 євреїв (41,8% від загальної кількості населення міста), а за статистичними даними станом на 01.01.1939 р. – 15 100 (42,5%). Наприкінці 1940 р. у містечку їх налічувалося 17 100, напередодні 22 червня 1941 р. – 19 500. На думку івано-франківської дослідниці Любов Соловки, кількість єврейського населення міста, імовірно, зросла за рахунок біженців із заходу та новоприбулих радянських працівників із СРСР. З початком радянсько-німецької війни більше тисячі євреїв евакуювались, втекли чи були призвані в армію. 1 липня 1941 р. Коломия була зайнята угорськими військами (Угорщина була союзником Третього Рейху), які контролювали місто протягом місяця. У липні 1941 р. у місто прибуло ще близько чотирьох тисяч євреїв, яких депортували з Угорщини. Угорська військова комендатура запровадила носіння на лівій руці білої пов’язки завширшки 12 сантиметрів із зіркою Давида.

Першого ж дня свого приходу до влади в Коломиї нацисти створили юденрат (свого роду аналог кагалу, самоврядний орган для євреїв), який очолив Мордехай Горовіц – колишній старший поручик польської армії, що походив із славетної єврейської родини. Також розпочав свою роботу Єврейський комітет допомоги (Jüdisches Hilfskomite), до якого входило біля 100 осіб, а при ньому одна єврейська лікарня. Невдовзі, 19 серпня 1941 р., євреїв міста зобов’язали здати все золото, срібло, коштовності, шкіряні, хутряні й зимові речі для потреб східного фронту. Окремим розпорядженням їм було заборонено користуватися тротуарами та під карою смерті вони зобов’язувались носити «єврейські ознаки».

Вступ угорських військ до Коломиї 1 липня 1941 р.

Перше масове знищення євреїв розпочалось 12 жовтня 1941 р. – близько трьох тисяч осіб зігнали до в’язниці, розмістивши в камерах по 80-100 осіб, не даючи їжі й води три доби. Іронія долі полягала в тому, що цю тюрму разом з деякими іншими адміністративними будівлями побудував коломийський багатий єврей Рамлер у 1862 р., передавши у користування місту. Гестапівцям заганяти людей до тюрми допомагали німецькі військові жандарми та українська допоміжна поліція.

Потім їх, знесилених, під посиленою охороною повели вулицею Довбуша в напрямку до Шепарівського лісу. Молоді сильніші євреї несли дітей, підтримували матерів, жінок, людей похилого віку. Спроби втекти одразу припинялися пострілами. Вони ішли назустріч вічності.

Дорога вивела на галявину, яку охороняли автоматники. Рабин перед стратою встиг прочитати на івриті молитву «Шма Ісраель» («Слухай Ізраїль»):

«Слухай Ізраїль: Господь Бог наш, Господь один

  Благословенне славне ім’я Його, царство Його на віки віків».

Під акомпанемент собачого гавкоту, крик і плач дітей була дана команда роздягнутися до білизни, викласти цінні і коштовні речі. Наступна команда була по 10 людей ставати на край ями і за наказом стрибати в неї. Більшість в’язнів були в такому душевному стані, що для них смерть уже була спасінням від пережитих страхітливих мук. По стрибаючих з двох сторін лунали автоматні черги. До ночі все було завершено. Ями з німецькою акуратністю засипали вапном і землею.

Як стало відомо пізніше, за день до акції в тюрмі відібрали 80 молодих і ще сильних євреїв. Їх відвезли до лісу і змусили викопати ями розміром 10 на 10 метрів, а після роботи там же розстріляли. Заглибини таких розмірів простежувалися  справа від головного шосе на узліссі Шепарівського лісу ще в 1960-х рр.

Додамо, що 12 жовтня 1941 р., у день єврейського нового року Рош-га-шана, мав місце наймасовіший розстріл євреїв Станиславова. До річниці Жовтневої революції 6 листопада 1941 р. на єврейському цвинтарі Коломиї розстріляно групу єврейської інтелігенції – декілька сотень осіб. А 24 січня 1942 р. на цьому ж місці загинуло ще 400 адвокатів, вчителів, лікарів, підприємців.

Єврейські торговці на ринку в Коломиї

15 листопада 1941 р. колону євреїв із 500 немічних та хворих людей погнали до Шепарівського лісу. Пізніше коломийчанка Марія Тимінська згадувала: «Одного разу йду із знайомою, а назустріч гуркочуть підводи, і з них доноситься не то гудіння, не то зойк – у-у-у і а-а-а. Приспішила ходу і бачу – лежать покотом у лахмітті і ворушаться ще живі й розпухлі від голоду і холоду діти, їх обличчя світло-фіолетового кольору, а в їх очах не можна було вже прочитати ні болю, ні нудьги, а тільки передсмертну байдужість. Вони вже нічого не просили, а тільки тупо дивились в одну точку. Вони вже були мертві до того, як попали до Шепарівського лісу. А запах від них вже був такий, що його ще й сьогодні пам’ятаю».

З листопада 1941 р. до кінця березня 1942 р. відбувалось переселення євреїв Коломиї у гетто. Останнє складалося з трьох дільниць, розташованих у різних районах міста. Кожна з дільниць була оточена парканом, а вікна, що виходили на „арійську” сторону, були забиті дошками. Гетто №1 було розміщене у східній частині центру міста й обмежене вулицями Валовою, Коперника, Легіонів, Пілсудського, східною й північною частинами ринку. Умови проживання в гетто, особливо взимку, були дуже поганими. Продуктів харчування катастрофічно не вистачало, й практично кожного дня багато євреїв помирало від голоду та хворіб, через що юденратом була організована їдальня для особливо потребуючих і дітей-сиріт. До коломийського гетто також звозили євреїв із сіл і містечок Городенківського, Косівського і, звичайно, Коломийського повітів.

3 березня 1942 р. нацисти розпочали створювати гетто №2, яке розмістилося поруч із гетто №1 і прилягало до Чорного потоку. Його межами були вулиці Совінського (Мокра), Легіонів, Замкова й св. Мартина. Про це збереглося цікаве свідчення коломийчанки, польки Марії Пашковської: «Наша родина жила по вулиці Верещинського, де німці стали робити гетто №2. Всіх нас переселили на вул. Беднарську. Коли ми стали обживатися на новому місці, вирішили оглянути пивницю. Оглядаючи її, в куті ми помітили, що там ворушиться щось живе, в лахміттях. Спочатку ми оціпеніли, та коли прийшли до тями, роздивилися, а там лежав старий, знесилений мужчина. Тихим, слабим голосом він спитав, хто ми. Ми йому відповіли – не бійтесь, ми поляки. Він попросив води. Я принесла йому їжі і води. Від їжі він відмовився, сказав, що вона йому вже не поможе. Старий єврей признався, що він зі своєю жінкою Цилею вже четвертий місяць ховається від німців, а два дні тому його жінка покинула його назавжди. Лежить вона тут, поруч з ним, прикрита лахміттям замість савана. Скоро буде місяць, як вони з Цилею не мали в роті крихти хліба. Єврей сказав, що він скоро помре, а його життя без Цилі втратило всякий сенс. Увечері я зійшла до пивниці до старого єврея, імені його вже не пам’ятаю, щоби йому чимось допомогти. Смерть його жінки Цилі мене вразила, а її ім’я навічно закарбувалось у моїй пам’яті. Ми вирішили похоронити Цилю. Але і він також вже був неживий. Ось так старий єврей і його Циля разом пішли з цього світу туди, де Господь Бог дасть їм втихомирення».

Памятний знак у сквері біля центрального озера з написом На цьому місці був старовинний єврейський цвинтар м Коломиї

На греко-католицьку Паску, 1 квітня 1942 р., окупанти підпалили гетто №2 разом з його жителями. Це була „розплата” за невиконання наказу гестапо видати протягом 24-х годин одного єврея – колишнього радянського активіста, що нібито переховувався в гетто. Дослідниця Любов Соловка далі так описує події: «Після того, як відведений нацистами час минув, а ніхто так і не був виданий, почалась „акція”, в результаті якої було розстріляно 250 осіб; більше ста – в основному діти й літні люди – згоріли в районі вул. Новий Світ і Старий Світ, а основну частину – за різними даними, від 2-х до 5-ти тисяч – зігнали у двір в’язниці, а через два дні, 3 квітня 1942 р., відправили у табір смерті Белжець. Це була перша „партія” євреїв з Коломиї, що загинули в цій «фабриці смерті».

За приблизними розрахунками, у червні 1942 р. в Коломийському гетто перебувало 11 тисяч місцевих і близько 5 тисяч євреїв з округу. 7 вересня 1942 р. нібито для реєстрації євреям було наказано з’явитися о 5.30 на біржу праці. У визначений час зібралось 5300 осіб, ще біля 600 євреїв зігнали із оточеного гетто. Але з них тільки одну тисячу відділили як робочу силу. Інших загнали по 100 і більше осіб у вагони, які, забивши цвяхами, запломбували й відправили в Белжець. Згідно зі звітами німецьких каральних органів, було «переселено» 4769 євреїв, а ще 300 євреїв, «заразних, ослаблених і непридатних до транспортування», розстріляли на місці. Близько 200 людей померли у вагонах, невелика частина євреїв вночі, протиснувшись через щілини, втекла. Під час втечі 15 євреїв було вбито. Частину фахівців-євреїв з Коломиї в жовтні 1942 р. переселили в „юлаг” Станіслава, а гетто №2 і №3 у листопаді 1942 р. було закрито. Вцілілих перевели у гетто №1, переважно в приміщення лікарні й головної синагоги. У гетто №1 на середину грудня 1942 р. залишалось 1,5-2 тис. людей. У грудні 1942 р. – січні 1943 р. розстріли відбувались на єврейському цвинтарі Коломиї. 20 січня 1943 р. було знищено основну частину останніх в’язнів гетто, яких перед цим зігнали у будинки на вул. Валовій. У ніч з 31 січня на 1 лютого була проведена «ліквідаційна акція», під час якої розстріляно останню тисячу коломийських євреїв. 1 лютого 1943 р. Коломия була проголошена «юденфрай», тобто вільною від євреїв. На 1 березня 1943 р., за німецькою статистикою, в окрузі залишилось живими 15 євреїв, а в Коломиї – 7. Їх, крім кількох лікарів, які покінчили життя самогубством, розстріляли на цвинтарі в березні 1943 р.

Площа Ринок біля ратуші в Коломиї, поштова листівка

Голова юденрату Мордехай Горовіц робив усе можливе в тих умовах для надання допомоги жителям гетто. Він зумів організувати їдальню для потребуючих і сиріт. За валюту, золото, коньяки, каву, англійський чай, французькі вина, шоколад йому вдавалося отримати від гестапо тимчасові поступки, відстрочуючи негайну смерть. Існує версія, що Горовіц, відчувши свою безпорадність у ситуації, що склалася в гетто, здійснив самовбивство, вистріливши собі у скроню.

Були випадки, коли євреям вдавалося вижити в тих вкрай важких обставинах. Серед вцілілих, для прикладу, був 57-річний мельник Керстен Лейзор Шльомович. Під час розстрілу його тільки поранили, а вночі він вибрався з-під трупів, повернувся в гетто, викрав свою родину і до завершення окупації вони переховувалися у праведника-українця Онуфрейчука Олекси Григоровича в селі Мишин біля Коломиї.

Вважається, що через Коломию за роки Голокосту пройшло близько 40-50 тисяч євреїв, про що свідчить пам’ятний знак на трасі Івано-Франківськ–Коломия–Чернівці неподалік с. Шепарівці. Його збудовано коштом ізраїльського «Товариства вихідців з Коломиї» у 1993 р. з нагоди 50-ї річниці Шепарівської трагедії. Як зазначає польський політолог Казімеж Вуйчіцький, «вина за Голокост тяжіє над німецьким Третім Рейхом, як і відповідальність за пам’ять про цю трагедію ще довго лежатиме на німцях. Однак співвідповідальність тяжіє над іншими також». Коломия втратила назавжди свій єврейський світ. Більше ніколи людство не повинно допустити чогось подібного, і щоб цього не сталося, про це потрібно знати і пам’ятати.

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ