Горянин в авангарді

Завжди поспішав жити, але встиг першим полягти. В Яремче він єдиний, хто загинув у зоні АТО. Андрій Шудравий два місяці не дочекав до свого 25-ліття. За свої роки земного буття хлопчина встиг те, що чимало людей не встигають протягом багатьох десятиліть.

Мамин охоронець

«Ось це фото – одне з моїх улюблених: Андрійко з синочком грають на піаніно… А це його дитячі фото… Ось він іде до першого причастя…Тут він із віночком… А це вони в горах, з хлопцями сніжками кидаються… Це наш Андрійко у вертепі… А це такий маленький сидить за партою… Такий біленький, кучерявий, як ангелятко… А з цією дівчинкою вони дружили, вона жила по сусідству… Обоє вічно сварилися-билися, потім знов мирилися… А це випускний у школі… Танцює з мамою вальс…»

Після похорону Оксана Шудрава, мати Андрія, рідко переглядає синові фотографії – сльози котяться горохом.

В Андрієвій кімнаті у батьківському домі в Яремче й досі все нагадує про хлопця: фотографії, обвиті вервицями, медаль, дитяча світлина, тільник, який побратими подарували в день похорону, аби вшанувати товариша, а ще тут є штучні червоні маки – як символ пам’яті жертв військових конфліктів…

Мама багато часу проводить у цій кімнаті. Говорить до Андрієвих фотографій, просить у сина допомоги у справах. Жінка точно знає, що син її чує, адже постійно відчуває його невидиму підтримку. Тепер він став маминим ангелом-охоронцем.

За своїх 24 роки земного буття Андрій Шудравий встиг те, що багато людей не встигають протягом багатьох десятиліть: і вивчився, і женився, і сина виховував, і дерево посадив, і частково навіть звів будинок, де тепер мешкають його найрідніші. Андрій завжди був в авангарді. Він змужнів раніше за всіх своїх однокласників, найшвидше одружився, у нього першого народилася дитина… Злетів у небеса теж найпершим…

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 80-ї окремої високомобільної десантної бригади Андрій Шудравий після закінчення школи в Яремче вступив до Сторожинецького лісового коледжу, а пізніше до Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича на географічний факультет, отримав диплом біолога-еколога. З 2011 року служив за контрактом у батальйонно-тактичній групі військової частини А-2582.

13 липня 2014 року в селищі Металіст під Луганськом під час виконання ним чергового бойового завдання БТР, у якому перебував Андрій, підірвався на міні. Всі члени екіпажу вижили, крім нього. Військовий помер у гелікоптері, яким його транспортували до лікарні.

В одну мить осиротіли трирічний синочок, дружина, батьки і молодша сестра. Поховали героя в рідному місті.

Указом президента України від 4 червня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Андрій Шудравий нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

29 травня 2015 року на приміщенні Яремчанської ЗОШ №1 урочисто відкрили та освятили меморіальну дошку полеглому бійцю.

Не дитина – янголятко

Андрійко був надзвичайно слухняною і доброю дитиною, гарно вчився. Попри це мав тривку волю – хоч і вислухає мамині настанови, але якщо задумав інакше, то все одно зробить по-своєму. Коли мама повчала, міг трохи собі під ніс побуркотіти, але ніколи не перечив. Не дитина – янголятко.

Цікаво, що Андрій, вже будучи дорослим, продовжував приховувати від мами, що курить. Аж поки вона одного разу не сказала: «Тобі вже не пасує ховатися з цигарками. Ти ж уже тато…»

Коли він був ще в молодшій школі, одного дня заявив удома, що дуже хоче вчитися грати на скрипці. Батьки втішилися, одразу купили синові інструмент. Як згодом виявилося, Андрійко просто закохався в дівчинку, яка відвідувала музичну школу. Невдовзі любов минула, і захоплення скрипкою так само згасло. Хлопець відверто зізнався: «Мамо, я лише мордую той бідолашний інструмент».

Взагалі Андрій встиг спробувати себе у всіх гуртках, які були в Яремче: різьблення, шахи, танці… Однак його справжньою пристрастю став спорт:

Андрій був лижником, неодноразово виступав у складі збірної України  на різноманітних змаганнях. Вдома збереглася купа медалей за здобуті перемоги.

Постійні сходження на найвищі вершини Карпат, мандрівки з батьком у дитинстві по гірських річках, походи в гори за грибами та лісовими ягодами навчили Андрія мужності і витривалості, відповідальності за тих, хто поруч, умінню долати перешкоди і досягати поставленої мети, а тонка душевна організація дала йому змогу гостро відчувати красу світу. В навколишніх горах не було такого місця, де би не ступала Андрієва нога. Під час походів він завжди казав: «Кухня – за мною». «Готував він так собі, – усміхається його найкращий друг і кум Богдан Фаштрига, – але все одно дуже любив це заняття».

Шудравий захоплювався художньою фотографією. Багато читав історичної літератури, особливо тієї, що стосувалася Західної України, навіть планував  навчатися на історичному факультеті університету. В школі під час уроків з історії вчитель часто казав: «Таке враження, що я вивчаю предмет лише з Андрійком».

Хлопець ще з дитинства хотів стати міліціонером або МНСником. Однак життя повернуло трохи в інший бік, він дослухався батьківської поради й вступив до лісового коледжу. Але згодом Андрій усе одно зробив по-своєму – пішов на військову службу за контрактом. Горів цією справою.

Кліпнув на прощання

«За період служби Андрія ми звикли до його частих термінових викликів, тому на черговий виклик 2 травня відреагували спокійно, – пригадує теща.  – Був вихідний весняний день. Сім`я дружно поралася на городі. Андрій, як завжди, за лічені хвилини зібрався, всіх поцілував і швидко поїхав на полігон. 5 травня – день народження Оленки. Командир відпустив Андрія на кілька годин увечері привітати дружину. Це стали останні години, коли сім`я була разом. 7 травня видали наказ про участь Андрія в АТО».

Бойовий побратим Олексій Ігнатов пригадує, що прикарпатець був дуже прямолінійним, ніколи не ходив колами, говорив усе, що думає. При цьому не раз було так, що полковники прислухалися до його порад.

В зоні АТО, коли хлопця перевели на посаду снайпера, він неабияк захопився цією справою. Зі снайперською гвинтівкою не розлучався, цілими днями вивчав її можливості, удосконалював свої вміння.

Боєць пригадує, як вони з Андрієм мріяли: коли закінчиться війна, приїдуть у рідний край горянина, відпочинуть серед природи, приготують шашлики… Олексій таки приїхав у гості, але на річницю загибелі побратима.

У фатальний день Андрій телефонував своїй матері. Жінка чула в слухавці страшний гул. Син пояснив, що їде в БТРі на завдання. «Я передзвоню ввечері», – це були його останні слова для мами. Увечері Андрій не дав про себе жодної звістки. Мама ледве витримала до ранку. Зв’язалася з невісткою. «Оленочко, Андрій тобі телефонував?» – «Андрій загинув…». Після цих слів вбита горем дружина знепритомніла. А мати взагалі отямилася аж через кілька днів – нічого не пам’ятає.

Як потім розповідали побратими, Андрія надто пізно доставили в госпіталь. Якби його транспортували першим гелікоптером, а не другим, він би точно вижив. Спочатку брали тих, що непритомні. Коли горянина заносили у гелікоптер, він ще встиг на прощання кліпнути своїм товаришам.

Як карпатська смерека

«Я Андрія пам’ятаю трішки менше, ніж себе, – каже Богдан Фаштрига. – Пригадую, у випускному альбомі він мені написав: «Найкращому другові…» І я тільки тепер повністю усвідомлюю, що таке бути найліпшим другом людині, яка віддала своє життя за нас. Таку дружбу треба заслужити».

«В наше життя Андрій увійшов навесні 2008 року несподівано, спокійно, впевнено і безповоротно, – розповідає теща. – Високий і стрункий, як карпатська смерека, 19-річний юнак із бездонними лагідними сірими очима і рум’янцем на всю щоку, безтямно закоханий. Він причарував усіх нас надзвичайною делікатністю, щирістю і стриманістю своїх почуттів, глибоким переконанням в тому, що моя донька, 16-річна Оленка, – його доля, його єдине кохання на все життя, серйозністю своїх намірів, відповідальністю за слова  і вчинки. Після закінчення коледжу Андрій  і Оленка одружилися, ще через рік народився Дмитрик – білявий сіроокий хлопчик, батьківська любов і  гордість».

«Внук – маленька копія Андрія, – каже Оксана Шудрава. – Волоссячко, вушка… Коли невістка планує привезти до мене Дмитрика погостювати, то я прошу не підстригати йому волосся, нехай буде з кучериками: тоді хлоп’я – викапаний Андрійко в дитинстві».

«Хто ти бабусине?» – запитує у внука Оксана Шудрава. «Щастячко! Бабусю, я тебе так люблю», – відповідає малюк. «Я тебе сильніше!» – «Ні, я тебе в сто разів сильніше».

Мій тато – герой!

Після похорону сусіди Шудравих не давали їм упасти духом, постійно були поруч, готували їсти, часом навіть годували Оксану, як малу дитину…

Після загибелі сина мама рідко кудись виїжджає: дім-робота-дім… «Це моя фортеця. Мені тут добре».

Андрій до мами вже не раз приходив уві сні. Одного разу приснилося, що вона сидить на підлозі в синовій кімнаті, притулила до обличчя його штани і заливається слізьми. У цей момент входить Андрійко, відбирає штани і починає обціловувати материне лице: «Мамочко моя, не плачте, я вас прошу, бо ви від сліз помираєте тут, а я – там».

Іншим разом наснилося, що Андрій зайшов до кухні. Такий веселий, усміхнений. Оксана аж зойкнула: «Дитино моя, якби ти знав, що я вже пережила… Я думала, що тебе нема». – «Мамо, як ви так могли подумати? Я є! Я є!»

«Боже борони комусь відчути той біль, коли ти втрачаєш свою дитину», – тихо вимовляє жінка.

«Згасло сонечко, яке зігрівало нас цілих шість років, але загорілася зірочка, що осяватиме наш шлях до кінця наших днів. Її ім`я  – Андрій, – написала після похорону теща. – Ми вдячні Богу і долі за те, що ця світла людина була в нашому земному житті. Його життя і його загибель змусили нас багато чого переглянути і переоцінити. Але ніщо не минає безслідно. Підростає синок, Дмитрик Шудравий – нащадок славного гуцульського роду».

Цьогоріч хлопчина пішов у перший клас. Однак уже наступного дня малого перевели до другого класу – дуже розумний.

Богдан Фаштрига пригадує, як одного разу Дмитрик побачив біля залізничного вокзалу в Яремче чоловіка в камуфляжі. Малюк сказав: «Бачиш того дядька? Він – герой». – «Напевно». – «Мій тато – теж герой. Але він зараз на небі».

Наталя МОСТОВА