Хлопець, який нічого не боявся

Нещодавно загиблому івано-франківському вояку АТО Андрієві Прошаку відкрили меморіальну дошку в Коледжі електронних приладів, де він свого часу вчився. Вшанувати пам’ять іванофранківця прийшли батьки та чимало бойових побратимів. Кожен не вгавав повторювати: жахлива втрата – 25-літній Андрій Прошак був справжнім героєм. Того дня дощило. Здавалося, навіть небо за ним плаче. А мама ридає вже півтора року.

«На селянській горі стоїть зілля вдалині, Пречиста Діва-Мати пішла спати-спочивати. Приходить її синочок: «Матінко, моя возлюблена, чи ти спиш, чи ти спочиваєш?» – «Ні, синочку, не сплю і не спочиваю. Приснився мені сон чудесний, що тебе жиди спіймали, на трьох деревах розпинали. Рученьки-ноженьки цвичками пробивали, на головочку терновий віночок клали. Земленька здригнулася, сонечко зійшло. Матінка Божа взяла свого синочка та за рученьку повела до церквиці на вечірню…».

В дитинстві бабуся часто промовляла цю молитву разом із малим Андрійком. Хлопчик любив молитися. Складав крихітні рученята, дивився угору і щось собі просив по-дитячому. Часто ходив до церкви. Хлопчині там дуже подобалося. Нині вже покійний отець Микола Сімкайло після кожної недільної літургії завжди гладив Андрійка по голівці. В ці миті хлопчик так тішився, це було для нього щось майже святе. Якось він навіть зізнався мамі по секрету, що мріє стати священиком.

proshak

Коли настав той день

Андрія Прошака призвали до 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття». Після його розформування воїн продовжив службу у 128-ій бригаді. У ніч на 31 січня 2015 року під час операції з евакуації поранених з району Нікішине-Рідкодуб дорогою на Дебальцеве помічник гранатометника Андрій Прошак загинув у бою з ворогом. Не дожив чотири місяці та вісім днів до свого 25-ліття.

Майже місяць не могли знайти тіло загиблого іванофранківця. Родина сподівалася, що хлопець живий, що просто сталася помилка або ж боєць потрапив у полон. До останнього надіялися. Але незабаром тіло виявили в одному з госпіталів Дніпра. На жаль…

Андрія Прошака поховали на Алеї слави центрального міського кладовища Івано-Франківська. Боєць посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Коли настав той день, для нашої сім’ї це щось страшне було. Словами не передати, – казала мама Андрія Прошака під час відкриття меморіальної дошки. – Він би ще міг одружитися, народити діточок. Він би ще міг велику користь принести державі. Адже таких патріотів ще треба пошукати. Скільки вже полягло тих бідолашних українських синів… Я як мама так хочу, щоб ця війна закінчилася, щоб дали нам нарешті жити, щоб той російський агресор забрався з нашої землі».

Спішив жити

Андрій виріс у патріотичній сім’ї. Досі живуть його дідусь і бабуся, які й прищепили хлопцеві любов до Батьківщини. Малий завжди горів українськими ідеями.

Мати Наталія Семчук зберегла його дитячі альбоми з малювання. Тепер то для неї сокровенний скарб: дивиться і згадує, як малі рученята виводили замки та козаків з оселедцями на голові.

Андрій змалечку був дуже рухливим, довго не міг на місці всидіти. Прийшов з навчання, хутко пообідав, накинув наплічник і погнав на футбол, який любив понад усе. Повернувся з тренування – і знову кудись шмигнув із дому. «У нього в руках усе горіло. Хотів усюди встигнути. Наче спішив жити», – каже Наталя Семчук.

Після строкової служби в армії хлопець повернувся розчарованим. Казав тоді, що занедбана українська армія на пні знищує цікавість до військової справи.

Ще не вмерла Україна

Тривалий час Андрій працював охоронцем магазину, а в березні 2014-го влаштувався у міський військкомат, де міг би спокійно роками виконувати свої обов’язки. Але це суперечило темпераменту Прошака. Ні, він не буде просто виписувати повістки, коли на сході гинуть земляки.

Вже у травні поставив маму перед фактом, що вирушив у Делятин – там саме формувався 5-й батальйон. «Пам’ятаю, прийшла додому, а в коридорі немає його берців. І Андрія теж уже нема», – каже жінка.

Багато побратимів іванофранківця стверджують – у бою він завжди був першим. Якось під час лютого обстрілу, коли вороги нещадно поливали градами і здавалося, що ось-ось на українських воїнів обрушиться небо, наші хлопці засіли у бліндажі й мовчали, уявляючи, як це укриття стане їхньою братською могилою. Раптом Андрій Прошак почав щиросердно співати, у голосі чувся майже крик: «Ще не вмерла Україна…» Натхненні вояки обійнялися, підхопили патріотичний дух і… вижили.

Коли Андрій Прошак воював на передовій, мама постійно йому телефонувала. Не могла жодного дня прожити, аби не почути рідного голосу. Клала слухавку. А тоді одразу молитися починала, випрошуючи в Господа захисту для сина.

Андрій не особливо полюбляв ніжності у розмовах, але в день загибелі, коли спілкувався з матір’ю якось неочікувано випалив: «Мамусю, я вас люблю дуже. І цілую. Ну все, я пішов. Часу лишилося обмаль». Дуже обмаль.

Бойовий товариш Прошака, голова Івано-Франківського обласного об’єднання воїнів АТО Роман Перцей розповідає, що в фатальний день загибелі Андрій Прошак першим вийшов, аби їхати визволяти побратимів із засідки. Хоча й розумів, що підписує собі смертний вирок.

Коли мати приїхала в обласну клінічну лікарню ім. Мечникова у Дніпрі для впізнання тіла, то жінці ледь мову не відняло. Місцева волонтерка ще перед тим її попередила: «Ви тільки тримайтеся, матусю». Страшенно понівеченого сина Наталя Семчук впізнала по лівій нозі.

Мати загиблого зізнається, що тепер їй важко дивитися на молоді пари: «Адже в мене ніколи не буде внуків. Це настільки страшно усвідомлювати. А ще важче – щодня жити з цим».

Тільки Прошак

«Він був хлопцем, який нічого не боявся. Істинний воїн», – каже побратим загиблого героя Тарас Лялька та пригадує історію, як одного разу на передовій командир взводу попросив, аби добровільно вийшли ті, хто має бажання вирушити на «нульовку» – за 200 м від ворога. Там якраз лютували запеклі обстріли. Ніхто не вийшов. Тільки Прошак.

Йому заборонили, адже він був зовсім юний хлопчина. Командир ще раз запитав. Вийшло четверо солдатів. А п’ятий – знову Прошак. Каже: «Не бійтеся за мене. Все буде добре». Сміливого вояка таки поставили на «нульовку». Побратими цілу ніч не спали – хвилювалися за Андрія: виживе чи не виживе… Адже він ще геть «не обстріляний» був.

Коли вранці приїхали по Андрія, то не побачили навіть тіні страху в очах іванофранківця. Лише – надія і віра. Першими його словами були: «Хлопці, ми ще трохи постоїмо, і наша Україна буде вільна. Повірте мені».

Тарас Лялька зізнається, що й досі не може забути те Андрієве пророцтво. Адже це таки точно пророцтво – ніхто не має права засумніватися. Андрій не сумнівався і за цю ідею завжди був готовий на смерть.

Наталя МОСТОВА