Хочемо жити, а не виглядати

(враження від відвідин Мінська)

Дехто з обізнаних закидає, що їздити в Білорусь не потрібно, бо вона важко притиснута «російським ведмедем». Однак мені вдалося наочно побачити ситуацію в цій нашій країні-сусідці під час поїздки на конференцію, присвячену місцевому самоврядуванню в м. Мінськ (самого місцевого самоврядування в Білорусі практично немає).

Одразу зауважу, що попри добрий сервіс у літаку «Белавіа», я швидко впевнився, що їду в країну диктатури однієї людини, бо ми прилетіли значно швидше від планованого часу (чистили злітну смугу під повернення з-за кордону О.Лукашенка). Біля прикордонного контролю білоруська працівниця своїми різкими фразами остаточно впевнила мене, що я в тоталітарній країні. Не допомогли мені змінити ці враження навіть написи китайською мовою на табло прильоту-відльоту.

Звичайно, білоруси можуть похвалитися своїми добрими сирами, згущеним молоком, якісним трикотажем, цукерками з великим вмістом шоколаду, широким асортиментом «вкусненького», за словами продавця, алкоголю, парфумерною промисловістю, продукцією машинобудівного сектора і т.д. У білоруських магазинах встановлені обов’язкові квоти на продаж товарів білоруського виробництва. Але тут теж багато фікції, бо, як сказала одна з господинь заходу: «А ви бачили ті корови, з яких продають молоко?» І ще мені, мабуть, було б байдуже, чи мене поліцейські вантажили б у автозак виробництва «МАЗ», чи іншого автовиробника. До того ж, білоруський крам стає все менш конкурентоздатним, а сама економіка Білорусі всіляко узалежнена від Росії.

У свою чергу, податок за «тунеядство» (давно забутий радянський термін), податок за збирання ягід і грибів вказує, що і з фінансами в країні не все гаразд. І складається враження, що інновації в соціально-економічному житті в Білорусі відбуваються в основному примусово і за бажанням бацька. Так, інтернет в будинки за його вказівками проводять навіть для бабусь, які ніколи не будуть ним користуватися.

Однак не можна вважати, що не було речей, які б мені не подобалися в Білорусі. У нас сьогодні багато хто трактує демократію як анархію чи навіть охлократію. Такі речі, як Буковель-фест, коли незрозумілі особи, руйнуючи державну систему, брутально вибивали в облдержадміністрації гроші для приватної фірми, звичайно, в Білорусі не пройшли б. Там навіть в автобус стоячих пасажирів не беруть, бо водіїв за це штрафують. Однак і з дисципліною білоруська влада перегинає. Зокрема, мене запитали: «А якщо у вас в селі хоч дві бабусі залишилися живі, їх теж змушують викошувати фоси при дорозі?»

А ще Мінськ виглядає як заповідник комунізму. Жив я на вулиці Свердлова, напроти мого помешкання у дворі гімназії стояв пам’ятник молодому Іллічу, а далі були вулиці Кірова, Ульяновська… Бачив піонерів, які у неділю стояли в галстуках і білих сорочечках у почесній варті біля пам’ятника воїнам Другої світової війни.

Можливо, через спілкування в основному з опозиційними діячами у мене склалося враження, що Лука, чи Циган, як його називають опозиціонери, за своє багаторічне правління сильно позбиткувався з білоруської культури та історії. Наведу кілька прикладів. Так, на кістках убієнних сталінським режимом в Куропатах сьогодні побудований розважальний центр «Бульбаш-холл», навіть назва якого є образливою для білоруських патріотів. А на запит активістки Аліни Наворної, чи має слово «бульбаш» образливе смислове навантаження для білорусів, їх Національна академія наук відповіла, що ні.

У Білорусі титульна нація з боями повинна домагатися права для своїх дітей вчитися рідною мовою і ознакування рідною мовою назв вулиць. А активістів можуть віддати під суд за лекцію учням до 100-річчя створення Білоруської народної республіки.

Сьогодні О.Лукашенко, напевно, зрозумів, що всі роки свого правління знищуючи білоруськість, він підрубував гілку, на якій сидить. Але чи не пізно? І сьогодні, як це не парадоксально, в час великої залежності від Росії, для білорусів чи не єдиним гарантом незалежності залишається їх кривдник Лукашенко. Мінськ під час моєї подорожі періодично нагадував мені наші міста Донбасу чи Криму, і так не хочеться, щоб у цьому місті з’явилися захисники «русского міра».

І на звершення. В Мінську чисто (диктатори загалом полюбляють cleanliness), але якось холодно і незатишно. І на позірну благополучність білорусів вони у приватних розмовах зізнаються, що хотіли б не тільки виглядати, а й жити. Тішить те, що, незважаючи на неодноразове усунення різними способами опозиціонерів Лукашенка від боротьби, мені вдалося зустрітися з білоруськими активістами, серед яких немало молоді. У них горіли очі патріотизмом, і я вірю, що вони не дадуть загинути Білорусі.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!