Останнім часом у світлі трагічних подій на Грибовицькому сміттєвому полігоні біля Львова місцеві та всеукраїнські засоби масової інформації підняли тему утилізації сміття на найвищий рівень. Є багато точок зору стосовно вирішення цієї проблеми, але я би хотів довести до загалу своє бачення того, чому на сьогоднішній день у нашому рідному Івано-Франківську нічого не робилося і нічого не робиться у цьому напрямку. Як бачимо, сміття стало глобальною проблемою вже для всієї України.

Я багато років працюю з італійським бізнесом, тож кілька років тому мої добрі знайомі з Італії, які представляють достатньо потужну компанію із переробки відходів, звернулись до мене з пропозицією побудувати сміттєпереробний завод в Івано-Франківську. Після коротких перемовин з італійською стороною та чиновником із нашої мерії, який дав попередню згоду на подальшу співпрацю, я отримав з Італії пакет документів, в якому було представлено кілька варіантів будівництва заводу в Івано-Франківську без прив’язки до місцевих умов. Згідно з наданим проектом кошторису, вартість об’єкта коливалась від 10 до 25 мільйонів євро. Така різниця у ціні була зумовлена можливістю різними способами переробляти сміття, вибором технології, а також фінансовими можливостями як замовника, так і інвестора. Тож протягом місяця я тільки й робив, що перекладав українською мовою технічну документацію: технологічні процеси, характеристики обладнання, способи утилізації, економічну частину проекту, обсяг необхідних інвестицій, період окупності вкладених коштів і ще цілу купу супровідних паперів. Вся ця робота виконувалась для того, щоб на майбутніх переговорах з місцевими органами влади бути на сто відсотків готовим до серйозної розмови та могти відповісти на будь які питання, які можуть виникнути в процесі обговорення побудови заводу.

Не заглиблюючись в деталі проекту, зазначу тільки, що він передбачав два основних кроки у його реалізації: по-перше, треба було почати утилізацію наявного сміття у селі Рибне, для чого було передбачено риття великих чеків у землі (тобто котлованів), наповнення їх наявним сміттям та засипання ґрунтом, а газ, який утворюється під час його гниття, мав би збиратися у збірники та трансформуватися в електричну енергію. Згідно з наданим орієнтовним розрахунком, сміття, що підлягає переробці у Рибному, повинно би вистачити років на 12-15, а після повного його перегнивання на місці котлованів можна було б зробити сад чи парк. Одночасно італійський інвестор запропонував виділити йому в тому ж районі кілька гектарів землі, на якій він міг би збудувати сміттєпереробний завод. Щоб не бути голослівним та вкотре довести серйозність своїх намірів, італійці запросили відповідальних за реалізацію цього проекту українських чиновників відвідати Італію, щоб продемонструвати їм, як насправді виглядатиме подібний завод в Івано-Франківську.

Отож, після збору та узагальнення всієї технічної, юридичної, економічної інформації ми звернулись до місцевої влади. Нагадаю, що було це кілька років тому, тому всі керівні місця у владі займала «Свобода». Я акцентую на цьому увагу не для того, щоб таким чином чимось дорікнути цій партії, а для того, щоб шановний читач розумів, з ким ми були змушені на той час контактувати і хто в місті вирішував питання.

Тож через достатньо короткий час для презентації проекту ми зібрали в приміщенні міськвиконкому з півтора десятка місцевих депутатів та чиновників, перед якими про свій намір збудувати в Івано-Франківську сучасний сміттєпереробний завод оголосив інвестор. Після викладення загальних тез щодо майбутнього заводу інвестор заявив, що готовий створити спільне підприємство з муніципалітетом нашого міста, щоб він та його громада могли стабільно отримувати від його діяльності прибуток, розмір якого буде залежати від частки в СП. Взамін італійці просили не надто багато – гарантії того, що все сміття буде дійсно вивозитись з міста Івано-Франківська в село Рибне і що місто виділить ділянку землі терміном на 25 років під будівництво заводу, надаючи при потребі необхідну допомогу в одержанні дозволів на будівництво та запуск заводу від інших державних органів влади та контролю. Саме для цього на будь-яких прийнятних для обох сторін умовах хотіли бачити італійці в спільному підприємстві владу міста, оскільки добре знали, що питання бюрократії може бути основною перепоною під час будівництва заводу.

Не варто пояснювати, що мав би Франківськ, якби подібний проект був у ньому реалізований: місто без сміття, майже дармова енергія для його ж потреб, нові робочі місця, податки і т. д. Звісно, закордонний інвестор не прийшов в Україну займатися благодійністю, а мав чіткий план, як заробляти гроші, про що він відкрито заявив місцевим депутатам, а також оголосив ту суму, яку місто і він можуть заробляти щорічно на переробці сміття.

Збори тривали біля двох годин. Депутати, керівники фракцій і ще, не знаю, які функціонери від влади, одягнуті у вишиванки та з патріотичним виразом обличчя уважно вислухали доповідача, щось запитали, щось занотували, щось обговорили, і на тому все закінчилось. Всі чиновники по-англійськи тихенько розійшлись по своїх кабінетах. Розумієте, на цьому все закінчилось! І не просто закінчилось, а закінчилось назавжди! Тобто це була наша перша і остання зустріч. Без будь-яких пояснень з боку влади, без узгодження плану робіт, без обґрунтування своєї позиції, без протоколу про зустріч чи протоколу про наміри, без усної чи письмової відповіді, без простого людського «дякую» за презентацію, за приїзд, за потрачені гроші та час. Сказав, правда, один чиновник мені вже в коридорі на вухо: якщо італійці так хочуть тут щось будувати в Івано-Франківську, то нехай везуть сюди своїх двадцять п’ять мільйонів євро, а ми розберемося, що з ними робити…

Після презентації я ще випив кави з інвестором в одній із франківських кав’ярень, ми ще трохи поговорили ні про що, і через день, не дочекавшись нічого, він поїхав додому. Майже рік моєї і його роботи, за якою, в свою чергу, стояла далеко не одна людина, пішов коту під хвіст. Звісно, періодично я за інерцією ще продовжував контактувати з італійцями на тему будівництва заводу, але, чесно кажучи, коли бачив на екрані стільникового телефону номер Віто (так звали італійця), то готовий був крізь землю провалитись. Відповіді на його логічні питання про долю заводу я не мав, запас брехні, який би відбілив бездіяльність наших можновладців, у мене вже вичерпався, тож потроху наші розмови припинились. (Я вже чую, як злі язики мені нашіптують: «Який же дурень, що поперся з таким проектом до влади без пропозиції зробити їм відкат. Невже ти не розумів, що тільки так ти можеш їх зацікавити?» Розумів. І не тільки я. І спішу всіх заспокоїти: в проекті ми передбачили все до найменших дрібниць. Але відповіді так і не дочекались.)

Повірте, ми не опустили руки та не здалися, на цьому наша боротьба не закінчилась. Ми зробили ще одну спробу в нашій епопеї та звернулись до обласної ради. А раптом там хтось нами зацікавиться? І записались на прийом в той же «білий дім». Наївні! Заступник губернатора, тільки-но почувши наші перші слова про переробку сміття, тут же втратив до нас інтерес, так-сяк із скептичним виглядом нас вислухав і сказав, що ми вже двадцяті у нього на прийомі з цього питання за останніх три місяці і що нічого доброго з цієї затії у нас не вийде, тож порадив (щоб пристойно вийти із ситуації) звернутись до нього пізніше, бо йде на нараду. Це також була наша перша і остання зустріч на цьому рівні. Самі розумієте, питання переробки сміття для цього інвестора в Україні відпало назавжди.

Для чого я це пишу? А й сам не знаю. Може, сподіваюсь і тішу себе думкою, що не все ще втрачено у «білому домі»? Не сподіваюсь і не тішу, бо мало що там змінилось у кращий бік. Переконую себе, що наша влада може зробити щось добре для міста? Не переконую, бо надії на це не маю. Ще раз сам собі доводжу, що пацани при владі тільки те і вміють робити, що ділити земельні ділянки в місті чи в курортних зонах? Та це всі знають, не тільки я. Що вони впродовж багатьох років навчились на своїх посадах на відмінно робити тільки одну роботу – вирішувати свої приватні справи та послідовно знищувати справжній Станіслав? Та й тут також нічого нового нема.

А може, мені захотілось просто виговоритись?