Ігор ПАНЧИШИН: «Найгірше для міста – коли його керівництво міркує лише каденціями»

Тим, хто цікавиться сучасним мистецтвом, не потрібно окремо представляти Ігоря Панчишина, адже він був одним з «батьків» бієнале «Імпреза», яке проходило в нашому місті з 1989 по 1997 роки, та заснував Центр сучасного мистецтва (ЦСМ) Івано-Франківська в 2000 році. Окрім цього, Панчишин відомий як художник та архітектор-реставратор. Він ініціював створення відділу охорони культурної спадщини Івано-Франківська і певний час його очолював.

 

Ігор Панчишин

– Давай почнемо з найгострішої проблеми: місто руйнується. Що потрібно, щоб його врятувати?

Це ціла філософія. Міста створюються, розвиваються, руйнуються, відновлюються, вмирають, навіть переносяться на інші місця. Якщо на це дивитися з огляду історичної доцільності, то доля міст перебуває в залежності від тих суспільних і економічних подій, які проносяться над ними… Будучи консерватором, я все ж свідомий того, що нічого не вічне і можливий також радикальний крок – перебудувати місто повністю в потребах нового часу. Але це б мусив бути якийсь новий Потоцький, що стратегічно бачить і почне нову епоху. Так, як свого часу й сталося тут, між Бистрицями.

Скоріше питання не в руйнуванні міста, а в тому, що ми нарешті це побачили і про це потроху заговорили. Коли я прийшов у цю галузь (Львівські міжобласні реставраційні майстерні, що стали згодом інститутом «Укрпроектреставрація»), був початок 80-х. Тоді просто ніхто нічого не знав, не цікавився і не переживав. Ніколи не забуду фрази тодішнього головного архітектора міста Попиченка, який виганяв мене з кабінету і кричав, що не хоче чути слова «реставрація» у цьому місті.

Місто перебудовувалося без анестезії. Просто і легко… Симптоматично, що ніколи місцеві керівники не ініціювали реставрацію і збереження в цьому місті. Це робили львівські реставратори, різні історики і навіть літератори, не лише станіславські. Це робила навіть центральна влада, а місцеві адміністратори при першій же можливості знищували галузь.

Так було ліквідовано і той відділ Львівського інституту, що якийсь час все ж таки щось робив (наприклад, відбудовано дзвіницю на майдані Шептицького). Так з приходом до керівництва містом «свободівської» команди було розформовано і знищено відділ охорони спадщини, зрештою, як і ЦСМ. Моє спілкування в ранзі керівника цього відділу з обласною владою роками продовжувалося через прокуратуру, доки потроху існування міського відділу не стало невідворотним фактом…

От вам і відповідь на запитання, чому місто занепадає. По-перше, не було «вирощено» місцевих охоронців і, в першу чергу, керівників міста. Всі (крім Тайліха) були «колоністи», звідкілясь. Якби ці новоприбулі справді поставили все радикально і показали нам світле майбутнє в новому часі, з новими ідеями, з абсолютно новим містом, просто бульдозером зносячи старе, але створюючи, умовно кажучи, Сінгапур чи Новий Йорк, на крайняк Мельбурн, я був би з ними, напевне.

– Навіщо взагалі потрібна реконструкція, якщо можна знести?

Якщо ми говоримо про пам’ятки архітектури чи історії, що занесені до Державного реєстру, або споруди, що розташовані в охоронюваних зонах цих пам’яток, то їх не можна ні зносити, ні реконструювати. Не можна, і крапка! На жаль, єдине, що тепер рятує пам’ять (не лише пам’ятки), – це закон. Його можна і варто вдосконалювати, але там все чітко сказано.

Звісно, потрібен тотальний всеобуч не лише з питань спадщини, але й з багатьох питань моралі, світоглядних, просто історії і суспільствознавства… Навіть ті міріади «прихильників» спадщини, що нарешті з’явились в місті, треба ще довго відучувати від суб’єктивних і приватних схильностей, уподобань і власних естетик.

Все можна, і час вимагає змін. Але той же час вимагає і оцінок, і визначення цінностей. А для цього є система збереження, в якій все прописано. І тільки так можна щось змінювати, без суб’єктивізму. Якщо це пам’ятка, то якою б вона не була аварійною і знищеною, це лише доказ і аргумент на її реставрацію і ні в якому разі на знесення. В музеях повно майже знищених артефактів, однак їх ніхто не знищує і не переробляє. Те саме з архітектурними пам’ятками. Реконструкції в пам’ятках заборонені. Тільки реставрація. А знесення – це злочин!

– Які б кроки ти порадив зробити мешканцям пам’яток для того, щоб врятувати від руйнування будинки, в яких вони живуть?

В першу чергу, всім вже, негайно бігти й укладати охоронні договори. Це, наголошую, безкоштовно. Бо були «фахівці», які колись за це брали гроші, і люди тому не укладали таких договорів. Звісно, департамент архітектури мусить якось повідомити тих, хто мешкає в пам’ятках.

Наступне: якщо це будинки, де є багато пам’яткоутримувачів, потрібно якось об’єднатися (чи у спілки, чи у товариства) і вирішувати питання разом. Якщо є охоронні договори, тоді можна і треба апелювати до влади. Якщо є власник, будинкоутримувач чи орендар – він теж повинен укладати охоронний договір з відповідним органом охорони спадщини.

Це такий універсальний рецепт. Але є користувачі (особливо власники) пам’яток, що готові і хочуть самостійно ремонтувати чи якось відновлювати їх. Тим більше, перш ніж щось вирішувати, або, не дай Бог, змінювати, треба йти у департамент архітектури (навіть якщо там зараз не зовсім фахові фахівці) і попереджувати письмово про свої наміри, вимоги або побажання. А там, у свою чергу, мусять вийти на об’єкт і надати або консультацію (хоча при теперішньому рівні компетентності це проблематично), або скласти письмово рекомендацію щодо ймовірних втручань хоча б на основі банальних юридичних норм і правил…

Але й кожен утримувач пам’ятки зобов’язаний постійно підтримувати елементарний нормальний її стан. Трохи прикро, що тепер відповідальні особи із захватом цитують лише тезу про повну відповідальність мешканців. Їм здається, що так вони уникають відповідальності. Але повна відповідальність за спадщину лежить на державі, муніципалітетах і їх очільниках. Це державна позиція.

– Дуже часто можна почути фразу про те, що Франківськ – це такий собі міні-Краків. У чому цінність нашої архітектури?

Нє, ну кожна жаба своє болото хвалить. Це нормально. А от Кракову що робити, чи там Венеції?.. Думаю, найвищий гонор – це якраз сказати, що так, як у нас, ніде немає. Має бути так, аби хтось намагався до нас прирівнятись. Та й потім, це питання маркетингу. Я не вважаю, що потрібно за всяку ціну тягнути сюди туристів і підігрувати чиїмось уподобанням. Сенс охорони спадщини у всьому світі – це збереження і відтворення її унікальності й неповторності, в першу чергу, для себе самого. Люди їдуть в Сінгапур не для того, аби там побачити Новий Йорк, а поїсти хробачків, подивитися на тамтешніх дівчат чи що там ще – не знаю, не був… Нормальна національна архітектура модерна завше і всюди виростала з переусвідомлення свого власного спадку. Подивитися лише на Італію чи Японію…

У чому цінність наша – це компактність і ансамблевість (яку останніми роками насилують і руйнують новими спорудами) різнорідної, еклектичної, але стильово характерної архітектури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Точно такі речі існують на всьому обширі від Стокгольма і до Чернівців, від Трієста і до Амстердама. Але тут, у нас є милі провінційні особливості відомих європейських стилів. Станіслав був цікавішим, коли в ньому ще залишалася малоповерхова забудова. Навіть глобальна реконструкція після пожежі 1860-х років не зруйнувала обличчя міста. Тепер такі оази залишилися на Німецькій колонії, трохи на Майзлях, а особливо – в районі Франка-Лепкого-Колійової.

Звісно, цільними і цікавими є дві центральні частини в середмісті: краще збережена імперсько-австрійська – в межах Січових Стрільців-Незалежності-Грушевського і в плачевному стані – цінніша й особливо «станіславська» – комплекс кварталів навколо Ринкової площі. Там грубо знищено забудову XVIII ст. і містечкову квартальну навколо Ратуші. Щоразу нагадую про будинок на пл. Ринок, 5, зі знищенням якого вивільниться теза про знесення цілого кварталу. Про це всі околишні забудовники тільки й мріють. Навіть квартал на Галицькій, 9-29, яким все ж можна пишатись як рідкісним прикладом збереження старої архітектури у нашому місті, вже не є автентичним – це парафраз на попередній триповерховий квартал. Але таким чином було збережено планувальну і смислову тканину середмістя.

Словом, цінною у нас є оця містечковість, гармонія тактильного простору і масштабів забудови, яка сформувалася ще в XVII ст. з одного «придуманого» плану і втіленого як «ідеальне місто». Власне, планувальна структура є справді незруйнованим цінним елементом, яким і треба хизуватися перед всіма Краковами.

– А в якому стані сьогодні перебуває наша архітектура і, власне, який рівень тих, хто мав би дивитися за збереженням історичного обличчя міста?

Я вже казав, що система охорони спадщини з приходом цієї команди знищена. А вона щойно лише починала ставати на ноги і уявлялась однією зі стратегічних галузей історичного міста, яке ресурсом для туризму вважало своє історичне лице. Себто якісь формальні ознаки законсервовані і залишилися «на показ», але система знищена.

Перш за все, охорона спадщини – це галузь, що не має бути підпорядкована якимось іншим галузевим департаментам і мусить мати можливість незалежного контролю за всіма іншими будівельно-комунально-реконструктивними процесами в законодавчо визначеному історичному місті. Сучасне підпорядкування охорони спадщини архітектурі має ознаки конфлікту інтересів. У надрах Кабміну і Верховної Ради зараз розглядається проект створення самостійного органу охорони спадщини зі статусом і повноваженнями окремого міністерства. Його робоча назва – Агентство з питань охорони культурної спадщини України. Про це говорилося на недавніх парламентських слуханнях з охорони спадщини.

Володимир Ідак (номінальний відповідальний за це питання в департаменті архітектури) був би добрим головним архітектором міста, але реставраційної кваліфікації в нього немає, попри великий досвід архітектурної роботи. А влада ще й позбавила його можливості ініціатив і ліквідувала всі можливі інструменти, такі як містобудівельна і консультативна ради, інститут громадських інспекторів. Немає навіть просто фахівців поряд. Він не в стані, та й не прагнутиме надто вболівати за спадщину в силу такої «конструкції». Вся вертикаль влади тепер зосереджується у міського голови і його заступника з питань будівництва Кайди. Це очевидне узурпування всіх повноважень різнорідних галузей.

Власне, архітектура і будівництво у великій мірі є антагоністами, якщо перебувають у прямому підпорядкуванні і не діють комплексно і дискутивно. Такі експерименти проводилися в різних історичних містах, але дуже швидко там намагалися вийти з такого тупика, створюючи більш-менш незалежні структури. Це мусить бути предметом співпраці, а не підпорядкувань. Не розумію, чому місцева влада навіть не намагається цікавитися, як з цим у партнерів з інших міст, а особливо – зі Львова.

Недавно я був на парламентських слуханнях з питань охорони спадщини – нікого з Івано-Франківська (окрім мене, фактично приватної особи) там не було. Були лише представники ОДА. А місто навіть не поцікавилось тими питаннями, які турбують всі історичні міста і заповідники особливо цього року, який проголошений Радою Європи і ЮНЕСКО Міжнародним роком історичної спадщини. До речі, у Франківську проходила масштабна конференція з цієї нагоди за участю Міністерства культури, історичних міст та навіть Ради Європи, і теж від міської влади нікого не було. Це показник і компетентності, і зацікавлення, і стратегії…

Якщо донедавна центральна вертикаль, здавалося, не задовольняє місцеву потребу у збереженні власної ідентичності, то з децентралізацією виявилося, що в місті відсутній ресурс як знань і кваліфікацій, так навіть і усвідомлення цінності й важливості цього ресурсу. Єдине, що дала децентралізація – це гроші, якими місцева влада може розпорядитися згідно з місцевими потребами і своїми партійними уявленнями про ці потреби…

– Чи можна сказати, що за часи незалежності у Франківську було збудовано щось таке, що можна назвати цінними об’єктами архітектури?

Ну, цінність будь-чого виявить лише час. Але симпатичними і вдалими я б назвав будинок «Хвиля» на розі вулиць Мазепи і Гурика (цікаво, що це давня ідея архітекторів В.Ідака й І.Василинюка). Дуже зграбною є маленька вставка на Грушевського, 11 – салончик якийсь (архітектор – Н.Ігнатюк). Звісно, це «Бастіон» – мабуть, найадекватніший об’єкт у місті останніх років. Подобається індивідуальний житловий будиночок на вул. Гарбарській, відразу за «Княгинином». Є кілька зграбних житлових багатоповерхівок на Пасічній…

Також є якась кількість добротних нових споруд по цілому місту, але будь-яка споруда має бути невіддільна від того середовища, в якому її запроектовано. А з цим, на жаль, складніше. В основному вони вставлені силоміць в історично сформоване середовище і агресивно дисонують йому. Якщо розглядати ці споруди так, як вони подаються на затвердження на візуалізаціях, то вони й проектуються, ніби мають бути зведені в чистому полі.

Не можу пригадати жодної споруди соціально-культурного змісту, що мала б якесь лице. А місто десятки років потребує і виставкових залів, і багатофункціональних споруд-форумів, і музею міста, і центру сучасного мистецтва, і споруди для краєзнавчого музею, і автовокзалів, і навіть цікавих паркінгів.

От міг бути такою першою ластівкою міст на Пасічну, але не став і не стане. Це типова інженерна споруда без ознак стилю і смаку. Можливо, привабливими ще виглядають окремі заправки і промислово-складські споруди на різних околицях. Але вони більш-менш стандартні, індустріальні, і таких повно у всіх кінцях Європи.

З сакральної архітектури, звісно, це собор і комплекс монастирський василіян на Івасюка. Дійсно гарна архітектура – і канонічна, і сучасна. Можливо, ще церква у глибині житлового масиву на Миколайчука. А ця ще не зведена «церква на Валах» вже у намальованому вигляді застаріла і глупа в тому місці, на яке місто дало добро.

– Місто забудовується шаленими темпами. Це розвиток чи дії за принципом «після нас хоч потоп»?

Гадаю, що всяке будівництво мусить обумовлюватися генеральним планом. Проекти детального планування уточнюють всі технічні вимоги (щільності, розривів, пожежних і комунікаційних норм), але насамперед генплан визначає стратегію будівництва. Якщо дотепер щось будується, значить воно покликане тією стратегією, що закладена в попередньому генплані. Справа в тому, що дотепер відсутній реальний новий генплан і це, очевидно, вигідно для зловживань.

Відсутність стратегії й аналізу в житловому будівництві, очевидно, призведе до перебору. Хто знає, скільки мешканців місто може фізично витримати?.. Звісно, в умовах затиснутої території можна і доведеться підійматися вгору або закопуватися вниз, але корисна і соціально визначена територія на наявній міській поверхні не збільшиться.

Ця очевидність вже настала у зв’язку з транспортною кризою. Можливо, це ще не колапс, але гаплик поряд… Є гостра потреба в паркінгах: і підземних, і багаторівневих, і простих майданчиках. Вже зараз пішки перетнути місто буде скоріше, ніж автівкою. Необхідний ресурс для швидкості пересування швидкій допомозі, поліції, пожежникам та іншим невідкладним службам вже обмежено.

Цей новий «мостик через річеньку» на Пасічну нічого не змінить. За своїми технічними і топографічно-планувальними схемами він вже вчорашній. Тимчасове полегшення відчують хіба мешканці того мікрорайону, але занадто висока ціна зусиль з мінімальним результатом у близькому майбутньому міста вже очевидна. А знищення тих невеликих рекреацій вздовж річок позбавляє Франківськ своєї унікальності міста-відпочинку. Я вже не говорю про екологічні виклики, рекреаційний голод…

А про «заробіток»: колись і це припинеться, якщо не думати про майбутнє. Зараз стало відомо, що в країні основний інвестор – це взагалі заробітчани. І будівництво у нас відбувається значною мірою завдяки цьому. Але місцеве населення потроху вимивається, а забудовникам все одно, хто поселиться в їхніх будинках. І це будуть люди, скажемо так, ззовні.

Вже зараз ми всі бачимо невиліковну проблему з демографією і міграцією. Місто втрачає ідентичність, коли у ньому не відтворюється т. зв. «третє покоління». Його ресурсу вистачить лише на два. А ще згадайте проблеми з некрополями…

Про все це варто думати наперед. Справді, найгірше для міста – коли його керівництво міркує лише каденціями. Бо каденції завше завершуються, а місто залишається… Або розчиняється… «Совок» знав, що робить, коли виселяв, переселяв, знищував цілі народи і регіони. Тепер це робиться в потворний спосіб через гроші.

А про стратегію, як каже історичний досвід, притомно можуть мислити лише містяни, починаючи з «другого покоління». Себто всі, хто прибуває у місто в «першому поколінні» мусили б освоюватись і будувати платформу для своїх дітей, а вже ті лише можуть кандидувати на управління містом чи розробку візій його майбутнього. За винятком унікальних фахівців (хоч з Африки) і переможців міжнародних конкурсів, яких можна брати на окремі посади.

– Що потрібно для того, щоб архітектура Франківська збереглася ще на довгі роки?

Визначитися зі стратегією і поставити охорону спадщини одним з пріоритетів міської політики. Створити повнокровний департамент охорони спадщини. Провести реорганізацію департаменту архітектури та реорганізувати адмінструктуру міста з урахуванням стратегії хоча б на років десять. Створити муніципальну будівельну поліцію. Змінити ситуацію у муніципальній медійній політиці з урахуванням пріоритетності охорони спадщини і створити програму промоції охорони спадщини міста. Можливо, створити якийсь медійний майданчик для систематичних круглих столів з питань збереження спадщини.

Ввести курс всеобучу в школах з питань спадщини і понять спадкоємності. І не лише для школярів, але й для педагогів. Створити кафедру реставрації, хоча б на базі вже наявних факультетів. Розробити систему підтримки і пільг для ремісників-реставраторів, себто для бізнесів, що здадуть сертифікаційні іспити (мабуть, десь поза містом) і головною діяльністю яких буде реновація і реставрація, а також ремонтування як архітектури, так і архдеталей (ліпнини, дерева, металу, скла, будівельної кераміки). Зрештою, це і соціально, і економічно доцільно, оскільки можна виробити ще таку економічну нішу й братися за замовлення з інших міст, дати роботу багатьом майстрам і підмайстрам, затримати їх тут і не дати їм виїжджати за кордон.

Створити музей історії міста з підрозділом історії архітектури міста. Розпочати тотальну інвентаризацію всього пам’яткового фонду і скласти нарешті всі необхідні інвентарні картки і паспорти пам’яток.

Будете казати, що це мрійництво? Ні. Якщо так поставити питання, то все можна. Чинна міська команда переламала всі процедури, аби втілити своє бачення. Треба просто повірити в те, що це можливо.

Ви будете сміятись, але я твердо впевнений, що повернення імені Потоцького в обіг історичного і політичного дискурсу серед містян та офіційне визнання його як фундатора міста з усім комплексом подальших дій (створити пам’ятник, назвати вулицю чи площу) піде тільки на користь. Зокрема, поверне мешканцям частку самоусвідомлення і відчуття своєї участі в продовженні історичної тяглості.

Чому всі так бояться цього?.. Треба звільнятися від такого совкового рудименту. Ми ж уже починаємо звикати до того, що реальність складніша і багатогранніша, ніж те, що нам «втирали» роками.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!