Петро БУЯК: «Боюся прожити намарно»

  • «То було ше тогди…» – мультимистецький проект Петра Буяка, що включає серію подій та заходів, об’єднаних спільною концепцією карпатського міфу. Проект триватиме дев’ять місяців і складається з декількох етапів.

    Інсталяція

    В рамках проекту розробляється інсталяція – макет велетенської  риби, Карпатського Пструга. Інсталяція стане поєднанням натуральних матеріалів: тканин, пап’є-маше, дерева та декоративних елементів. Її розмір сягне п’яти метрів. «Тіло» риби вкриють малюнки, які відображають різноманіття та унікальність Гуцульщини, культурного масиву національної ідентичності та природного ландшафту. Карпатський Пструг є одним із міфів гуцульських Карпат, до розвитку якого долучається художник. Міфологізація його образу покликана створити пелену казки та чару, якою оповиті Українські Карпати.

    Картини

    Інсталяцію буде супроводжувати виставка живопису, що оповість про життя персонажів карпатських міфів, яких створює художник Петро Буяк: це Велетенські Їжі (їжаки – ред.), на котрих гуцули возять молоко, Карпатський Пструг як дерево генетичної пам’яті гуцульського краю, істота, на якій осідає гуцульська самобутність, історія карпатської протокультури.

    Листівки

    В рамках проекту розробляється серія листівок, ілюстрованих оповідками про Велетенських Їжів та гуцульських форелів. Зворотний бік листівки – це казки та легенди про них, оповідки про їхнє життя, історії.

    Аудіокнижка

    Казки, що на зворотному боці листівок, укладуться в аудіокнижку, яку можна буде прослуховувати в дорозі, проникаючи у світ гуцульських міфів через емоційні голоси акторів.

    Анімація

    На основі візуальної платформи – інсталяції, листівок, картин живопису – автор розпочинає створення короткометражного анімаційного фільму. В анімації, поряд з історіями персонажів гуцульських міфів, він порушить проблематику збереження гуцульської етніки та наголосить на проблемі руйнування екосистеми Карпат, тим самим торкнувшись соціальних та культурних питань регіону.

    Експозиції

    Проект «То було ше тогди…» буде репрезентовано в містах України та Польщі: Івано-Франківську, Калуші, Тернополі, Києві, Львові, Варшаві, Вроцлаві, Кракові, Бєльско-Бялій.

    А наразі “Галицький кореспондент” розпитує Петра Буяка про мотивації та міфи.

     

    – Якось неочікувано стався твій прорив на живописний фронт. Спочатку було музикування, потім подорожі мотоциклом на край світу і – оппа! – раптом ти досить голосно заявив про себе декількома акціями живопису. Що послужило поштовхом?

    Іноді сам задумуюсь, що воно таке робиться… Не знаю, що воно і як, але потяг щось творити і взагалі щось робити вже давно в мені сидить. Образи змішуються з музикою, музика з текстами, тексти із ще чимось. Словом, нема мені спокою (сміється). Зрештою, початок колись таки був – “Франшиза”. Це угруповання музично-театрального напрямку несло в собі зерно поєднання звуку, тексту і образу. Але кожен його учасник став на свій шлях… Значить, так воно і мало бути.

  • Далі, від 2008 року, був страшний кайф від мотоцикла “Дніпро-11”. Цей кавалок, можна сказати, творчості із залізом по-чесному завершив файною мандрівкою до Монголії. І що думаєш – спокій настав?.. Ні!

    От знову не ймилоси, і в грудні того року вперше взяв до рук пензля. Спочатку зробив таку малесеньку картинку, як магнітик на холодильник. Малював акрилом, бо зручно фарба лягає. У голові виникав мільярд образів – від алкотрешу до примарних лісових істот. І тут – бабах! – намалював їжака. Зробив так, що на ньому жінка якась їхала і молоко везла. З того й почалося загострення хвороби… Вийшов на вулицю, набрав будівельного акрилу, замалював картинками вікна на молочному кафе, аби рекламою не псували вигляд. Я не знаю, що то за поштовх і звідки він береться в мені. Але маю всередині відчуття, що мушу зараз робити так  і не інакше, і я роблю.

    – Яка була реакція глядачів і чи важлива вона для тебе?

    Та по-різному кажуть. Одні пальцями крутять, інші кайфують. Деякі люди навіть щось замовляють додому на стіну. Звичайно, що кожний, хто робить щось на показ для людей, на  якийсь відсоток переймається, а як то люди сприймуть. От тільки біда деяких, що іноді як людям не зайшло, то далі він нічого не буде робити. То дурня все. Якщо сильно перейматися думкою кожного, то будеш робити не так, як хочеш сам, від душі, а так, як люди того хочуть. Ну і шо з того вийде? Звісно, приємно, коли навіть з десяти людей одному картинка сподобається. Значить, емоцію людина вловила і живе з тим, так як і ти. Вважай, що то вже конект, і то є твій друг, бо мислите однаково. Чим далі живу, тим далі розумію: роби, чоловіче, так, як тебе пре, а як зле зробиш, то тебе поправлять. Головне – біди не роби!

    – Твій новий багатофункціональний проект “То було ше тогди…”, присвячений карпатському міфу. В чому для тебе полягає міф Карпат, яка, на твою думку, його відмінність від міфологій інших регіонів України?

    Навіть думки не мав, що “То було ше тогди…” дійсно стане проектом, а не просто малюнком про гори. Тут така річ, що в Україні є багато міфологій і різник вірувань, і мільярд книжок, і казок, і одна переходить в іншу, а та ще далі. У нас є різні ландшафти – від степів до гір. У  степах, як на мене, все просто, прямо і видно далеко. Сюжет, так би мовити, простий, хоча й із глибокою думкою. У горах – все інакше. Там не то, що не видно, що за іншою горою робиться, там навіть ніхто не знає, що від тої гори до тебе може прийти. І люди не прості. Нема певності, але й конкретика є. Взяти, наприклад, слова: “– А ти, Миколо, би прийшов зовтра? – Нє, не прийду, бо фист зайнятий. Хіба би…” От, власне, це чарівне словосполучення “хіба би” вже вартує, аби кіно зняти. А міфологія в Карпатах дуже цікава не в тому плані, що ми живемо біля гір та й треба ті гори прославляти, а в тому, що в горах дуже сильний гумор, який самі гуцули сприймають дуже серйозно. Не можу словами то передати, можу тільки то відчути. Казка “То було ше тогди…” передає всю абсурдність серйозності міфу, який нам був переданий від дідів-прадідів. Тут буде все навпаки. Люди в цій казці не мають важливої ролі, бо тут головні – тварини. Вони є набагато розумніші і мудріші за людей. А цікавих персонажів буде дуже багато. Але ніяких козаків, чортів і відьом точно не буде.

    – Ти когось ще збираєшся залучати у цей проект? Там же – і картини, і листівки, і аудіокнига – все досить об’ємно…

    Роботи дуже багато. Самому то все не зробити, якби навіть мав десять рук. Багато різних складових, іноді треба бути майстром, щоб їх технічно виконати. Основним при презентації проекту будуть картини та величезна інсталяція пошитої форелі, або пструга, на якому будуть жити сотні маленьких персонажів – як тварин, так і людей. Це будуть такі маленькі іграшки. Тіло буде також засіяне горами та лісом. Все це буде виконано Яніною Доценко і Ксенією Олінкевич. Ці дівчатка мають досвід роботи з тканиною, вони навіть відкрили свою майстерню з хенд-мейду “Теплиця”. В їхніх руках персонажі оживуть.

    Тарас Лаврук, він же Бабуїн, буде разом зі мною, сидячи за кухонним столом, вигадувати далі казку. Назар Днесь буде допомагати в організаційних питаннях. А я буду малювати персонажів. Нещодавно народилася ідея створити не тільки друковану казку на листівках, але й записати аудіокнигу цієї казки. Писати будемо у Фроста на студії, кастинг голосів незабаром розпочнеться. Тут є багато роботи, але я до неї ставлюсь із великою любов’ю і не поспішаю, хочу, аби все було зроблено якісно. Головне, щоб цей проект приніс задоволення, а не виснажив і ввів у депресію. Хоча депресивної Гуцулії не буває.

    – Оця біда, яка зараз твориться в Україні, якось буде відображена у твоїй міфології?

    Ні. Більша частина казки все-таки спрямована на дітей. Я вважаю, що дітям не треба знати тої біди, вони її і так не зрозуміють. А якщо говорити про дорослих, то біди настільки багато – не тільки в Україні, але й у цілому світі… Ситуація настільки плачевна і настільки цікава водночас, хитро якось побудована, що братися за її аналіз навіть боюся, аби не наробити ще гірше.

    – Що тебе вмотивовує у твоїй творчості і чого ти собі дозволити не можеш?

    А дідько його знає. Може, в минулому житті щось не доробив, та й мушу доробляти тепер. Просто відловлюю кайф від процесу, коли все робиться, коли в голові щось виникає, народжується якийсь задум, вибудовуються шляхи його здійснення. Дуже допомагає музика. Просто вмикаю навушники, і все – “пішьов”, як то кажуть. Боюся прогайнувати свій час даремно. Страх мене мотивує точно, страх жити намарно. І дозволити собі такого я не можу.

                                     Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!