Київський військовий госпіталь зараз нагадує мурашник. За час проведення АТО на сході нашої держави поранення станом на четверте жовтня отримали більше трьох тисяч військових. На лікуванні у госпіталі перебуває і 28-річний франківець Андріан Волгін. Хлопець одним із останніх вийшов з «іловайського котла».

Днями журналіст «Галицького кореспондента» провідав нашого земляка. У палаті Андріан перебуває ще з сімома пораненими. На тумбочці у хлопця книга, мобільний телефон та шоколадні цукерки. Працює телевізор, сусід Андріана по палаті чекає випуску новин, щоб дізнатись про ситуацію на Сході.

Андріан лежить. Розповідає, що раніше легко міг ходити, бо шок притуплював біль, а тепер стало важче. Проте не скаржиться.

– Я сам родом з Криму, там вчився в школі, – розповідає Андріан Волгін. – Потім переїхав в Івано-Франківськ до тітки. Спершу було важко з українською мовою. Коли тітка поїхала на заробітки, то я поїхав до бабусі в Делятин і там закінчив школу. Потім вступив на юрфак, зайнявся боксом. У 18 років виграв чемпіонат області, а в 24 – став призером чемпіонату Європи.

– Ви брали участь у подіях на Майдані?

Я був майданівцем з самого початку. Спершу подумки, бо був на змаганнях в Німеччині, а потім, з середини грудня, разом з моїм найкращим другом Всеволодом ми охороняли сцену і ходили в патрулі по Києву, вишукуючи «тітушок». На Майдані мені трохи пошкодили зуби, і як тільки я підлікувався, то одразу поїхав у батальйон «Донбас». Приїхав, був готовий здати всі фізичні нормативи, оскільки я майстер спорту. Але мені сказали, щоб я йшов у батальйон «Крим».

– Наскільки мені відомо, ваш бойовий шлях на сході України розпочався з партизанської війни. Розкажіть, як це було…

Я на свій страх і ризик поїхав у Донецьк. Нас було таких шестеро. В Оленівці, на блокпосту, нас спитали, хто ми. Відповідаю: правосєкі. Усі разом посміялися з цього, хоча було страшно. В Донецьку ми зловили двох сепаратистів, один з них віз 80 тисяч гривень. Насильства над ними не чинили, бо я противник знущань над людьми. Люди можуть «заблукати», дивлячись російські новини…

Проте ми спалили в Донецьку кілька машин сепаратистів. Як тільки з’явилась можливість виїхати з Донецька, то ми виїхали до Києва. Звідти я поїхав у «Донбас». Потрапив в Курахово, в другу роту третього взводу. Офіційно в батальйон мене не оформили, документів не дали. Перший час мене залишали на базі, не брали в розвідку, тому що я не мав зброї.

– Коли ви вперше пішли в бій?

Мій перший бій був у Іловайську. Коли ми йшли в розвідку, потрапили в засідку і повернулись на базу із «вантажем-200». Потім розвідок та блокпостів було більше.

– Що відбувалось в Іловайську?

Перша група батальйону поїхала в Іловайськ і потрапила в засідку. Мене тоді залишили на базі, відправили в розвідку в Красноармійськ. Коли я дізнався, що вони в кільці, то одразу поїхав на допомогу. Зі мною поїхали Хохол і Зенітка.

В Іловайську ми ховались. Постійно працювала важка артилерія, «Гради», тому ми тікали в підвали. Хто не встигав, був, як мінімум, «вантажем 300» (пораненим – авт.). Коли працювала важка артилерія, то я скидав «бронік» та автомат і просто повз. І так десь сім годин. В окремі моменти не витримувала психіка, то повз зі сльозами на очах. Було страшно.

– Як вдалося вижити?

Не знаю. Я побачив блокпост з українським прапором. Коли ми їхали колоною в Іловайськ, то я отримав поранення дихальних шляхів і впав з машини на землю, ударною хвилею мені пошкодило печінку. Як так сталось, що я вижив, – не знаю, можливо, організм адаптований. Мій тренер вчив мене налаштовуватись, тому я налаштувався вижити – і вижив.

– Скажіть, що спонукало успішного спортсмена обміняти мирне життя в Івано-Франківську на війну у Донецьку?

У мене була мрія колись повернутись до Ялти. Росія забрала Крим і забрала у мене мрію – купити квартиру у тому будинку, де я виріс, приїжджати туди відпочивати. Зараз я не хочу в Крим, бо розумію, що там багато людей підтримують Росію. А Крим просто «злили» без єдиного вистрілу.

– Як ви думаєте, чому?

Раніше я теж думав, що Криму краще бути в складі Росії. Але, приїхавши в Івано-Франківськ, в університеті почав цікавитись історією і зрозумів, що люди, які при владі в Росії, постійно хотіли нас загарбати, задавити.

– Скільки часу ви пробули на фронті?

До того, як приїхав у «Донбас», я десять днів партизанив у Донецьку, а перед Іловайськом і пораненням у батальйоні пробув 33 дні. Зараз в лікарні зі мною мій побратим з батальйону. Він отримав дуже важке поранення в Попасному, не відчуває обидвох ніг. Ще двоє моїх друзів потрапили в полон.

– Скільки коштів вам потрібно на лікування і реабілітацію?

Мені треба одужати, стабілізувати свій стан і будь-якими способами визволяти з полону друзів. Там, в полоні, лишились Коля Майба, йому лише 20 років, і Мішка Дор. Це мужні хлопці. Я зміг вибратись: полями-городами, з колоною миротворців я вийшов з Іловайська. Військові порадили мені зняти всі шеврони «Донбасу», щоб вороги не довідались, що я доброволець… А хлопці зараз в полоні, і мені прикро, що влада не займається питанням їх визволення. В першу чергу виходить армія, а добровольцями тільки Червоний Хрест опікується.

До Андріана прийшов товариш, привітався, запитав, як справи. «Чекаю, щоб печінка стабілізувалась і можна було зробити операцію», – відповів поранений. Друзі ще кілька хвилин поспілкувались, товариш побажав Андріану швидкого одужання і пішов до іншого пораненого побратима.

– Андріане, зараз, будучи пораненим, у госпіталі, ви не шкодуєте про те, що пішли на війну?

Не шкодую, просто хочу, щоб було менше ненависті. Люди, які пішли на фронт з боку ДНР, просто заблукали. Вони думають, що відстоюють «руский мір», а ми бандерівці, які приїхали їх вбивати. Не треба з них знущатись. Раніше я не хотів, щоб люди в Івано-Франківську знали, що я воював, не хотів, щоб з мене робили «прошака», але бачу, що багато людей допомагають.

– Як ви думаєте, чи всі українці усвідомлюють, що у нас йде війна?

У нас на Західній Україні і досі відбуваються дискотеки, тому, напевно, не всі розуміють, що йде повномасштабна війна. Проте не варто забувати, що ми, добровольці, пішли воювати і цим рятуємо молодих хлопців, яких мали би мобілізувати. Вони заслуговують на мирне небо, попри те, що хтось із них не готовий воювати, а когось не відпускають батьки (в мене таких знайомих дуже багато).

Коли я приїхав з Донецька, то всі мене розпитували – як там? Однак коли я був там, то мені ніхто не зателефонував. Насправді це дуже допомагає, коли тобі говорять: ми тут за вас молимось, переживаємо, чим можемо, допомагаємо. Якби не волонтери, ми би вже давно програли війну.

– Що плануєте робити, коли вилікуєтеся?

Займусь тими хлопцями, які перебувають у полоні. Також мушу допомогти своєму другові, який зараз теж у госпіталі – тому, у якого відмовили обидві ноги. Німці казали, що заберуть його на лікування, а операція коштує 23 тисячі євро. Тому я ще тиждень підлікуюсь і готовий їхати у Донецьк, щоб визволяти полонених. А потім повернусь на війну, щоб захищати ті міста, над якими майорить український прапор. Я розумію, що війна зараз не для мене. З «калашом», ПМ (пістолетом Макарова – авт.), в «броніку» і зі ствольним гранатометом я воювати не зможу. Тому треба вчитись їздити на танку і стріляти з важкої артилерії… Припускаю, що коли ця війна закінчиться, то партизанська війна триватиме ще дуже довго.

– Що можеш сказати тим, хто не хоче їхати на війну?

У кожного є голова на плечах. Кожен може говорити, що це не його війна. Ті, хто так каже, при першому ж бою втечуть, щоб врятувати свою шкуру. Вони не підставлять плече. Тому хочеться, щоб кожен, хто так говорить, хоч на день поїхав і побачив, як сепаратисти зневажають Україну.

– А які настрої серед місцевого населення?

Місцеве населення боїться, щоб Донбас не став Придністров’ям. Більшість займає нейтральну позицію. В Курахово нам люди привозили їжу, хоча їх за це зневажали сусіди. Там люди схожі на паперовий кораблик. Куди вітер подує, туди їх і несе. Дуже легко перевірити, хто є хто. Всі знають, що на слова «Слава Україні» треба відповісти «Героям слава». А от якщо сказати «Слава нації», то відповідь дадуть далеко не всі.

– Що думаєте про сьогоднішню владу?

Сьогоднішня влада прийшла на крові наших хлопців, але нічого не змінила. Корупція нікуди не поділась. Щоб її охарактеризувати, я придумав гасло: «Слава гривні!», а у відповідь: «Ні, долару слава!»

Портрет Андріана Волгіна малював Володимир Безрукий, у лікарні

 

З Андріаном Волгіним журналіст «Галицького кореспондента спілкувався понад годину. У розмові він не переживав за себе, багато говорив про полонених товаришів. І дуже просив подякувати всім, хто допоміг йому коштами на операцію. Він вдячний Єлизаветі Масляк, яка у госпіталі щодня допомагає пораненим. Також бійцеві допомогли Віталій Павляш та Мирослав Карабін. Андріан згадав і про пару волонтерів з Києва Олександра та Олену, яка щодня о 6-ій ранку, перед роботою, приходить у госпіталь, щоб допомогти пораненим. Також Андріан дякує волонтерці Жені, яка подарувала йому та друзям бронежилет. Просить не ображатися, якщо когось забув. Бо вдячний всім, хто за нього хвилюється, пише й телефонує йому.

Через кілька днів після цієї розмови нашого земляка прооперували. Зараз він проходить реабілітацію і займається збором коштів на операцію для пораненого побратима. Допомогти Андріану Волгіну у цій справі можна, відправивши гроші на його рахунок 4731 2171 0248 0256. Побажаймо всім героям швидкого одужання і повернення додому.

 

Розмовляв Іван ХАРКІВ