Власник всіх можливих «Сезарів», режисер Абделатіф Кешиш вибрав вдалий час, щоб зняти стрічку про стосунки людей нетрадиційної орієнтації – Францією якраз прокотилася хвиля галасу і крику стосовно легалізації одностатевих шлюбів. Результат роботи – дві «Пальмові гілки» і захоплене схвалення європейськими критиками.

Складні фільми люблять, їх обговорюють, на них… кхм, моляться, проте «Життя Адель» для сприйняття просте і залишається таким до самого кінця. Невиправдано розтягнута на три години стрічка зі всіма подробицями і переважно крупним планом тягуче показує це життя. Якщо під час сеансу ви вийдете в туалет, а потім ще й покурити на вулицю чи перекусити, а тоді з якоїсь не зрозумілої вам причини таки вирішите повернутися до екрану – ви нічого не пропустите, а сюжет все одно продовжить складатися у вашій голові рівним шаром.

З художнього боку тут немає жодного нововведення. Монтаж кульгає на обидві ноги, актори посередньо грають свої ролі (зі списку можна виділити тільки Леа Сейду – вона дійсно здається ковтком повітря). Про унікальність сюжету говорити також не випадає: кожен четвертий фільм повторює схожу любовну історію і якщо, скажімо, замінити Мальвіну-лесбійку на гарненького хлопчину, то який там вже Каннський фестиваль, Боже збав!

З плюсів, напевно, можна назвати натуралізм всього дійства: до найдрібніших деталей висвітлюється навіть процес пережовування макаронів (саме за це вміння Адель Екзаркопулос і отримала свою роль під час співбесіди). Походи в туалет, на щастя, не висвітлюються – це другий плюс. На жаль, більше нічого так відразу на думку не спадає. До речі, про Адель. Головна героїня впродовж п’яти років не розвивається ні зовні, ні внутрішньо, ратує за образ типової домогосподарки зі сковорідками і дітьми (поки що не своїми), протестує проти власного творчого потенціалу (а чи був він, той потенціал?..).

Захмарна любов, всеосяжна ніжність, найтонші відтінки почуттів – все наобіцяне плакатом і трейлером викреслено, в кадрі заправляє цариця Хтивість. Як за нею розгледіти сумну повість з глибоким сенсом – незрозуміло. Якщо скоротити сцени відвертого порно, то відлякуючий хронометраж, здається, міг би зменшитися вдвічі. А так слід підготуватися до анатомічних подробиць акробатичних злягань в морі неприборканих сопель; дуже сором’язливим скромникам якраз добре насолодитися всіма цими лесбійськими радощами на домашньому екрані, в гордій самотності.

 

Фільм позиціонується як «споглядальний», хоча значно більше йому пасує визначення «п…страждальний». Можливо, проблема в тому, що у режисера суто чоловічий погляд на цю історію, яку Жюлі Маро в першоджерелі представила в зовсім іншому світлі. У них по-різному розставлені акценти і проведені причинно-наслідкові зв’язки: Кешиш напирав на соціальну відмінність персонажів, тоді як Маро розкривала проблему неприйняття висвітлених стосунків суспільством. Не підкріплена нічим, крім неоднозначної природності, стрічка зовсім не здатна утримувати увагу таку кількість часу. Але… Але якщо ви прихильник мелодрам з еротичним контекстом і якраз перебуваєте в стані любовних фрустрацій, ці три години допоможуть вам забутись.