Художник і дизайнер Анатолій Звіжинський – послідовний апологет актуального мистецтва в Івано-Франківську. Автор і куратор кількох основних програм сучасного мистецтва в місті за останніх 15 років («Імпреза», «Лагідний тероризм», «Культурні герої», «Порто-Франко», «АртБастіон»). Учасник понад 50 акцій, виставок, гепенінгів, засновник та ідеолог галереї “Маргінеси” (Київ-Івано-Франківськ), співредактор альманаху з проблем сучасного мистецтва “Кінець кінцем”. Звіжинський – автор понад 30 статей про сучасних художників у виданнях «Art Line», «Україна», «AZ Art», «Кінець кінцем», «Галерея», «ArtUkraine», «Збруч».

 

– Хочу почати з компліменту тобі. З часу відкриття Центру сучасного мистецтва і твого директорства в ньому в місті зануртувало мистецьке життя – виставки, лекції тощо. Якийсь результат, віддача від цього є?

Зарано ще говорити про якісь значимі результати. Трохи більше року минуло з часу відкриття ЦСМ. А ми працюємо переважно з просторовими видами мистецтва, а не з часовими, тому віддача приходить не відразу.

Якщо ж вдатися до статистики, то з 21 серпня 2013 року ЦСМ організував і провів 23 виставки, взяв участь в ArtKyivContemporary в Мистецькому арсеналі, презентував творчість франківських художників в тернопільському арт-клубі «БункерМуз» (Юрій Боринець та Микола Джичка). ЦСМ співпрацює зі школою фотомистецтв НСФХУ, влаштовує лекції про мистецтво та дизайн, робить презентації (книжок, мапи міста, фестивалів), проводить кінопокази. Ще працюємо над створенням архіву найважливіших мистецьких подій та бази даних про художників міста.

Окремо треба сказати про колекцію робіт, подарованих художниками для ЦСМ. Наразі вона налічує 67 творів авторів різного віку, різних технік і стилістик. І тих, хто вже відійшов у кращі світи (Володимир Гуменний), і ще зовсім молодих (Євген Самборський, Сергій Гигорян), і творців «Станіславського феномена» (Ростислав Котерлін, Іздрик, Мирослав Яремак, Володимир Мулик, Ярослав Яновський, Ігор Перекліта, Мирослав Король, Ігор Панчишин), і членів Спілки художників (Василь Красьоха, Едуард Ніконоров, Богдан Бринський, Володимир Гривінський), і неформалів (Роман Шаблєвський), і фотомитців (Ярема Проців, Юрій Бакай), і відеоекспериментаторів (vj Group Cube) тощо. Колекція у неконвенційний спосіб презентуватиме мистецькі процеси сьогодення в місті та з часом слугуватиме відправною точкою фіксації діяльності ЦСМ у ці “веселі” часи, коли, кажуть, не до мистецтва.    

– Зараз, коли в країні війна, наскільки важлива роль художника та художніх інституцій в цей період?

Роль художника залишається в усі часи незмінною – творити красу, змінювати кордони естетики, пробуджувати через подолання стереотипів і лінощів потяг до нового й увагу до щоденного. Одним словом, декларувати свободу. Мистецтво – це, в першу чергу, свобода, якої найбільше боїться обиватель і влада. Тому роль та робота мистецьких інституцій, які сприяють пропаганді і розумінню творчості, тепер (а, можливо, й завжди) надважлива.

Багато говорено про відсутність повноцінної і цілеспрямованої державної підтримки мистецтва в Україні, про неефективність пострадянських методів управління в цій сфері, але віз і далі там. Створення мережі ЦСМ хоча б у містах, де напрацьовані певні здобутки (Київ, Харків, Одеса, Львів, Ужгород) активізуватиме мистецький взаємообмін та сприятиме ментальному розумінню поміж ними.

Інституції створюють структуру, ніші, окультурені середовища – все те, проти чого бореться, в першу чергу, художник. Але для пропаганди його творчості, для аналізу та пояснення того чи іншого художнього жесту, для привертання уваги клієнтів (як покупців, так і музеїв, фондів) вони обов’язкові та необхідні. А у воєнний час, коли, здавалось би, не до того, це розуміння ще більше загострюється.

Недарма один із представників “уряду ДНР” у захопленому в Донецьку артцентрі «Ізоляція», демонструючи фрагменти фотоальбому Бориса Михайлова, одного з найавторитетніших представників українського contemporary в світі, репетував, що він не допустить подібної порнографії у своїй “республіці”. Навіть російські тележурналісти були здивовані агресією і злістю, яку збурював у молодику фотоальбом. Набір паперових листків із зображеннями викликав у ньому бажання хапатися за маузер.

Так, сучасне мистецтво буває складним для сприйняття, неоднозначним, провокативним, таким, що потребує коментарів та пояснень. Але воно не вбивче і не жорстокіше за життя.

– У чому, на твою думку, полягають причини гуманітарної катастрофи на сході України?

На мою думку, ми спостерігаємо гуманітарну катастрофу у всій країні. Тільки її масштаби у різних регіонах різні. «Європейську людину створила спадковість», – писав колись Юрій Андрухович. Де глибші корені історичної памֹ’яті, там наслідки катастрофи менші. Але ця проблема – не сьогоднішня. Якщо б «Ізоляція» проіснувала в Донецьку не п’ять, а десять років і була не одинокою приватною ініціативою, то й тепер там було б по-іншому. Можливо.

«Імпреза» свого часу (з 1989-го по 1997 рік) радикально й непомітно змінила свідомість багатьох жителів Франківська. І не обов’язково тільки митців. Ситуація з розумінням і сприйняттям творчих ініціатив у нас і дотепер інакша, ніж у Чернівцях чи Тернополі. Середовище “Тепле місто” чого варте! Чи ентузіазм Яреми Стецика або Миколи Джички! Зараз Петро Буяк творчо ожив, буяє після “Франшизи”.

– Вал інформації розмиває оцінки. У чому полягає критерій якості в сучасному мистецтві?

В якості. Воно має торкати, викликати емоції, або примусити замислитися, зіштовхнути з точки блаженного побутового лінивства, нагадати, що ти людина, а не автомат. Або милувати око красивою гламурністю чи працювати з тваринними інстинктами, викликати “слинку”. В першу чергу, критерії формують колекціонери, ті, хто платить, а особливо там, де державні інституції не втручаються у проставляння маркерів якості. Добре, музей не спроможний закуповувати роботи в художника, як це було колись, але він може не виставляти відверто слабкі або кон’юнктурні речі і, таким чином, формувати смаки.

Колись, щоб виставитися в музеї, треба було бути визнаним майстром. Тепер будь-який студент за бажання може виставити свої роботи в музеї. Але можливе це за наявності відповідного коментаря. Чому, в якому контексті, і обов’язково – над чим ще треба працювати, на що звернути увагу.

Хоча це прерогатива навчального закладу. Тому молоді дівчата малюють мурал, наслідуючи естетику своїх батьків або дідів – ангели, патріотизм, лозунги, штампи. Все це з минулої епохи. Не говорячи про естетичну невідповідність. Нещиро відгукуватися про події, які переживаємо в країні, та створювати кон’юнктурні ілюстрації до них – це як примусова робота на замовлення. І знову церковна атрибутика, псевдореалізм і надмір пафосу нагадують про вже призабутий соцреалізм. Але це робиться молодими людьми, які не уявляють свого життя без мобілки, інтернету, авто. Як це поєднується зі штампами традиційного іконопису? У таких випадках критерій зрозумілий – недовіра до того, що бачиш, відверта спекуляція, фейк.

– Наскільки є актуальною саме зараз політизація мистецтва?

Мистецтво ніколи не дружило з політикою. Тоталітарні режими використовували мистецтво для декорування відповідної ідеології – гімн написати або парадний портрет імператора, чи засмітити типовими пам’ятниками площі міст. Але переважно все це не мало відношення до мистецтва.

Теперішні поспішні спроби творити нові пам’ятники або оперативно рефлексувати на події, як на мене, невиправдані. Хоча і при такому підході не виключені шедеври. У цьому сила мистецтва – у відсутності правил. Роби, як вважаєш за потрібне, і не сумнівайся. Але чи стане твоя праця символом епохи, лише час покаже.

З місцевих художників Ігор Перекліта та Ростислав Котерлін рефлексують на історичні та політичні перипетії, але дуже витончено й іронічно. Колись дуже файні рафіновані перформанси соціального спрямування робив Мирослав Яремак, та, не налагодивши очікуваного діалогу з публікою, зробив (хочеться вірити) паузу.

– Хто на кого впливає – глядач на митця чи митець на глядача? Хто веде, а кого ведуть?

Художник переважно не думає про глядача, про його проблеми, смаки, уподобання, інтелектуальні таланти. Часто глядач бачить у роботі щось таке, про що митець і не замислювався. Один із постійних відвідувачів ЦСМ, юрист, любить коментувати і трактувати побачене в роботах Юрія Боринця та віднаходить такі асоціації і паралелі, про які художник навіть не знає. Чоловік багато читає, цікавиться езотерикою, історією, психологією, а мистецтво вважає додатковим засобом пізнання світу та себе. Своїми коментарями він часто застає зненацька художника, але тішить його его, бо інтерес до творчості говорить про немарність затрачених зусиль.

– Як реагують міщани на, почасти, досить провокативні кураторські проекти? І чи вдалось привернути увагу обивателя до ЦСМ?

Поки що провокативних проектів не було. Українське мистецтво, порівняно з дійсністю, стало сірим, передбачуваним і не вражає обивателя.

Щодо публіки в нашому місті, яка відвідує виставки, лекції, презентації, то існує сталий контингент глядачів, невеликий, але зацікавлений. Велику негативну роль відіграє непристосованість приміщення, де знаходиться ЦСМ, але віриться, що це тимчасово. Тому співпрацюємо з Художнім та Краєзнавчим музеями, галереєю «Арт на мур» в Бастіоні, Спілкою художників або використовуємо приміщення колишньої галереї «Маргінеси» чи колишньої обласної друкарні. Вже півроку ведемо перемовини про розміщення ЦСМ в ратуші, може, до кінця року це владнається. 

– Наскільки влада толерантна до ваших акцій? Чи можна сказати, що місцева влада досить розвинута естетично?

Не стоїть питання про владу як таку і її толерантність. Головне, не заважати. Швидше,  важливим є особисте зацікавлення людини у саморозвитку. Від усіх представників місцевої влади, з ким доводилося спілкуватися, дотичних до культури або ні, чув одне: «Я цього не розумію». Але це не заважає звертатися до них за сприянням.

Участь ЦСМ в ArtKyivContemporary відбулася за підтримки міського голови Віктора Анушкевичуса, друк афіш та каталогів допомагають здійснювати депутати міськради Роман Онуфріїв та Михайло Сеньків, гроші на оргтехніку надавали з депутатського фонду Володимир Чорноус та Юрій Петрушко, допомагав Ріяфет Гасимов.

Зараз будь-яка влада мала б усвідомлювати, що дивитися треба лише вперед, а сучасне мистецтво дає шанс побачити, відчути, зрозуміти те, чого ще нема. Тому в розвинутих країнах сучасне мистецтво – обов’язкова складова культури країни, часто її родзинка, лакмусовий папір для прогнозування ситуації. 

 

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ