Режисери: Джоел Коен, Ітан Коен.

У ролях: Томмі Лі Джонс, Хав’єр Бардем, Джош Бролін, Вуді Харрельсон, Келлі Макдональд.

Дикий Захід як історична батьківщина американського кінематографа може бути скільки завгодно разів убитий і похований, але схоже, що раз за разом йому судилося повставати з попелу, відбудовуватися заново, відроджуватися, наче Фенікс.

З часів начебто цілком успішних, але абсолютно безідейних костнерівських проектів «Відкритий простір» і «Танцюючий з вовками» не залишалося жодної надії, що в жанрі вестерну можна сказати щось нове, щось по-справжньому вагоме. І стрічці «Старим тут не місце» братів Коенів відведене особливе місце не тому, що вона має вісім оскарівських номінацій і вже під сотню набраних по світу більш скромних статуеток, або не тому, що вона входить у топ-50 IMDb, і вже точно не тому, що творцям найбільш розгнузданої в історії екранізації Гомера серед американського глядача і професійного кінокритика надані якісь особливі преференції.

«Старим тут не місце» виділяються не оригінальністю концепту. Коени взяли тим, чим зазвичай не беруть, – небувалою новизною старих сюжетів, несподіваним поворотом класичних діалогів, сучасністю дії, яка одночасно ніби не покидала колиски кінця XIX століття. Тут головний негідник з пневматичним пістолетом для політкоректного вбивства бичків, тут шериф лише раз сідає на позичену кобилу, щоб у результаті не зробити жодного пострілу, тут замість ковбоя – мисливець на оленів зі снайперським прицілом, замість індіанців – озброєні мексиканці, замість золота – кокаїн, а замість пригорщі доларів – чорний чемодан зі стодоларовими купюрами. Але разом з тим у кожній миті цього повільного, майже беззвучного дійства, поки герої черговий раз бредуть рудою порожньою прерією під голос за кадром старого втомленого шерифа, який узяв на себе роль оповідача цієї кривавої історії, навколо немовби постають на повний зріст привиди минулого – ті самі, які тепер вже точно навіки оселилися в цих невеликих містечках Середнього Заходу, де вітряки навічно стали фургончиками і де море вже нікому не потрібної землі.

Так що, загалом, історія Кормака Маккарті і братів Коенів – не про протистояння крутого хлопця Ллюіліна Мосса і кривавого вбивці Антона Чигура, вона – про ці простори, про цих людей, які застрягли на цій землі, про цих шерифів, чиї діди ловили Санденса Кідда і Буча Кассіді, про те, що і в наш час є місце харизматичним кінонегідникам з повними кишенями монеток щастя та ковбойськими чоботами на голі ноги, і цим самим «старим» із назви. Коени порушили всі канони спагеті-вестернів, залишивши музику звучати тільки у фінальних титрах, максимально знеособивши всіх без винятку героїв, заливши прерію кров’ю, але разом з тим залишивши її десь на задвірках дійства, в якому беззвучні дуелі закінчуються легко і просто, а вуличні перестрілки не закінчуються нічим. У Коенів навіть фінал – не фінал, а лише якесь умовне його позначення, як легке дихання долі, яке торкнулось навіть найбільш нахабного виродка у всьому світі.

Таким чином, «Старим тут не місце» – жорстока притча з власною філософською глибиною. І тепер ми всі повинні зробити з цієї притчі свій висновок. А жанр вестерна нікуди від нас не втече – тепер вже точно.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ