Тарас БІЛКА: “Не виключаю, що реально почнуться політичні вбивства”

  • Тарас Білка – журналіст “Громадського телебачення” та радіо “Свобода”, музикант. У 25 років зібрав колекцію з майже 70-ти музичних інструментів, на яких грає в складі етно-хоп гурту “Крапка”, і продовжує її поповнювати. З початком Євромайдану в Запоріжжі став одним з перших стрімерів. З початком війни на сході України став журналістом гарячих точок. Показує переважно добровольчі батальйони. Неодноразово знімав сюжети безпосередньо в умовах бойових дій.


    – Ти був одним з головних запорізьких стрімерів під час революції взимку, тепер їздиш в АТО. Де межа редакційного завдання, а де власна мотивація? На чому твоя мотивація базується (патріотизмі, професіоналізмі, тязі до адреналінових викидів) і в яких пропорціях?

    Взимку, до речі, стріми сталися випадково завдяки даунам, які розігнали Майдан у нас. Тобто я не планував стрімити, але брав активну участь у Майдані. І от в день зачистки – 26 січня, багато людей дивилися, що відбувається на площі Фестивальній. В якийсь момент веб-камера на будівлі головпоштамту почала показувати краєвиди в бік Дніпра. Люди почали дзвонити, питати. Дзвінків було дуже багато. Тоді хтось порадив писати у “Фейсбук” з інтенсивністю у 5 хвилин події, і їх будуть репостити в групи, де сидять запоріжці. Фішка полягала в тому, що онлайн про перебіг подій дізнаватися було просто неможливо. Навіть новинні сайти писали все трохи із запізненням.

    Потім був розгін. Люди мені писали в коментах, щоб до лікарів не звертатися і давали номери таксі, в яких таксисти здавали клієнтів за запахом диму. Мене вночі довго ховали.  Потім з району, в якому були перехоплення, вивозив мене мій колега – гітарист-вокаліст “Крапки” Тарас Василенко. А вже через два дні до мене прийшли активісти і дали планшет. Сказали, що кожен робить те, що може. Тому вони мені віддали планшет, щоб була можливість стрімити. Інші люди подарували модем. Ну, і понеслося. Але це все не було редакційним завданням. Я офіційно тоді працював на телеканалі, який належить регіоналу. І це теж частина пригоди, коли мене не знали як звільнити і тому тиснули, щоб я сам звільнився.

    А потім я подумав, що в нас тут війна – ну, зовсім під боком. І я просто не міг не їздити в зону АТО. Тим більше, що багато волонтерів почали цікавитися, кому що треба. І я їм радив самим їздити і спілкуватися. Пожив з одним батальйоном, з другим… Тепер з цього зіскочити, здається, неможливо. Найцікавіше, що в зону АТО мені не треба було окремо відпрошуватися. Працювати з “Громадським” мені ще й цим подобається. Тепер же, коли я очолюю “Громадське” в Запоріжжі, редакційні завдання даю собі сам.

    А якщо говорити про мотивацію, то вона базується більше на тому, що хлопців просто треба показувати. Люди мають знати, хто воює на передовій. Волонтери мають знати про їхні проблеми і потреби. А ще ж є одна невід’ємна складова мотивації. Часто мені пишуть знайомі тих людей, про кого я знімаю сюжети. Кажуть, телефон – телефоном, а от на відео своїх героїв вони вперше побачили. Волонтери бачать, що в нас не “все єсть”, як кажуть з екранів, і починають допомагати активніше. Це і є головна мотивація.

    – Наскільки реальна картинка там відрізняється від того, що показують в медіа?

    Відрізняється дуже сильно. Особливо, коли звітують, що все є. А я, до речі, бачив одного разу звідки це “все є” береться. Приїхав якось у батальйон “Донбас” (за три дні до Іловайська я ще з хлопцями був) Зорян Шкіряк. Такий пафосний, з накачаними охоронцями, що більше схожі на рембо-робокопів. І з ним приїхало багато-багато журналістів. І всі вони прибули знімати як він даруватиме бронежилети бійцям.

    Ну, ОК, думаю, хай дарує, хай знімають. Однак, справа корисна – броніки треба. І от зняли вручення першого броніка урочисто і… розїхалися. І журналісти, і він сам. Питаю у добровольців, скільки він броніків їм подарував. Виявилося, що аж один! Один довбаний бронік, і для цього привезли автобус журналістів. Ясно, що, може, їм він і розказав про те, що таких жилетів подарували сотню, чи десятки. Але добровольці були в шоці від всього цього шапіто з врученням.

    Останній раз я якраз і поїхав перевірити як у наших військових знову “все є”. І знову все не так. Причому відрізняється дуже сильно. Розумієте, волонтери через день возять 3-5 машин допомоги, забиті під зав’язку. І це тільки із Запоріжжя. Тільки ті, кого я знаю! А ще є ті, кого я не знаю. І вони – в кожному адекватному місті країни.

    Дуже зручно звітувати з екранів, але дисонанс в тому, що люди не тупі – вони все бачать. І це – небезпечна гра. Всі бачать, що в Україні самі люди будують паралельну державу. Але політики завжди думатимуть, що цього разу їх мине. Але я впевнений, що – ні. Бо наша паралельна держава не взяла поки що лише одну функцію на себе – правосуддя…

    Я б сказав, що картинка на передовій від офіційної відрізняється відсотків на 70. Зранку після того самого бою ми читали новини. Один поважний сайт написав, що “ніч під аеропортом минула без пострілів”…

  • – Які настрої там? Чи є реальною можливість, що рано чи пізно ті, хто воюють за Батьківщину, можуть повернути зброю на Київ, проти всіх цих “жирних котів”, депутатів тощо?

    Настрої тільки бойові. Винятково! Можливо, тому, що я більше з добровольцями спілкуюся. Але ж не тільки з ними. Тому про настрій хлопців жодного поганого слова взагалі навіть подумати не можу. А про вірогідність повернення зі зброєю в Київ… Хто його зна. Якби про це не говорили так часто і так активно у більшості батальйонів, то, можливо б, не трапилося й Іловайська. Такі розмови ходять між хлопцями, бо досі не розуміють, як одночасно стільки добровольчих батальйонів опинилися в котлі.  

    Минулого тижня ми з колегою зустрічалися з волонтерами. Серйозними волонтерами. Тобто, не тими, що возять шкарпетки і їжу. (Я не применшую заслуги тих людей, але ці допомагають трішки іншими речами, тими, які й перевозити, мабуть, не можна). І от нам розказують – з Майданом почалося будівництво паралельної держави. “Самооборона” почала виконувати функції міліції. Автомайдан виконував функції ДАІ. Добровольчі батальйони (особливо, на початку війни) взяли на себе функції армії. А армію зробили волонтери, які виконали функції тилових структур.

    Мій колега Макс Щербина, з яким ми про це багато говоримо, нагадав, що не вистачає тільки однієї функції в цій паралелі, функції правосуддя. Всі про це здогадуються, але не говорять, бо не прийнято. Трешбакетчєлєндж – це дитячі ігри. І я не виключаю, що реально почнуться політичні вбивства. І суддів теж стрілятимуть, можливо. Згадайте організації, типу РАФ у Німеччині, чи “Червоні бригади” в Італії? Так, там були інші погляди й інший підхід, але методи… І це може цілком реально стати наступною віхою розвитку. На жаль. Або цього можна уникнути. Але там, на горі, цього поки що розуміти не хочуть…

    Те, що зброї на руках у людей достатньо – це факт. І те, що зявляються “чорні волонтери”, які її вивозять із зони АТО – теж факт. А добровольці повернуться. Рано чи пізно. Хтось, не дай Боже, повіситься. А хтось (кому відірвало, наприклад руку “Градом”, а в картці написали коньюктивіт, – теж реальний випадок, до речі) зробить свій “Кілдозер”, як Марвін Джон Хімейєр. Зрештою, він теж мав значні причини вести свою війну.

    ­– Побутує думка, що давно потрібно було відмовитись від антиукраїнського Донбасу. Що скажеш на це ти – східняк?

    Ну, я ж не зовсім східняк. Я з півдня. І мене це напружує. Маю на увазі, коли свідомо вживають термін Південний Схід. Це як? Ну, є південь, є схід. Це різна ментальність. Сліпий цього не бачить. Але поняття Південного Сходу давно і активно вживилося в наш лексикон. Я, наприклад, ніколи не чув про Північний Захід. Або про Центральну Північ чи Південний Центр. Але Південний Схід він, кажуть, є. І якось так виявилося, що його нема! Дивина просто, що на півдні не сталося того, що на сході. Бо люди таки інші. І настрої теж інші. Думаю, це один з головних факторів.

    А стосовно антиукраїнського Донбасу… З людьми треба було працювати інформаційно. Цей момент втрачений. Як їх роззомбувати (не всіх, а заражених вірусом Кісєльова) – не знаю. Вони не бачили ніколи бандерівця, але точно знають, що це “правосєк”, який їсть дітей.

    Реальна історія з Карлівки. Іду я з хлопцями з ДУК (той самий “Правий сектор”). Вони шукають чеченських бойовиків, бо вночі тут був бій і частина противника за місто не вийшла. Виходить бабця з двору. Підходжу і російською мовою питаю у неї, хто тут був і хто стріляв. “Вы про тех, что с московским акцентом, спрашиваете?”, – уточнює вона в мене. Я киваю, а вона заряджає: “Это ж бендеровцы с Карпат!” Я – в шоці, намагаюся їй пояснити, що в Карпатах не зустрічав людей з московським акцентом, а вона мені: “Так их “правасеки” обучили, чтоб Путина дискредитировать!” При цьому, слово “дискредитировать” вона розуміє, а того, що це така лажа, що не те, що на голову, а навіть на жопу не налазить – ні.

    А все чому? Бо відбулося лексичне штучне насадження. “Хохол”, наприклад, ніколи б не стріляв. Він же в уяві п’яний, з салом і цибулею. А от “укроп” – це агресивний, цей може… Все від того, що насправді люди жили у своєму вакуумі. І мені дуже прикро, але я чесно не знаю, що з цим можна зробити. І при цьому я розумію, що Донбас – це теж Україна. Україна, яка вже втратила багатьох своїх синів…

                                  Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!