Фавн на півставки, або Та, що плаче на одне око

  • (читати – Едуард Артем’єв «Медитація»)

     

    …І земні царі, вельможі та тисячники, багаті та сильні, кожен раб та кожен вільний, поховались у печери та в скелі гірські, та й кажуть до та до скель: Поспадайте на нас, позакривайте ви нас лиця Того, Хто сидить на престолі, гніву Агнця!… Бо прийшов це великий день гніву Його, хто встояти може?

    Апокаліпсис (гл. 6)

     

    ось настав великий Час Переходу туман опускався на долоні, долоні спускались вздовж тіла, додолу – до землі. Вони торкались теплого грунту, ефемерної каші з багна карпатських трав, галузочок дерев, ароматом гірського петрикору. мешти відчували кожний камінчик сланцю, який шепотів: «Не те, взуття, мала, не те». так-так, ви вже правильно зрозуміли (ви ж розумні). Я – послизнулась, впала у теплу м’якоть нашої «матері», земляну жижу (але, дякувати Богу, хоч не обличчям). Мені традиційно властиво погано балансувати, бо маю недобру координацію, коли сплю по три години за ніч. Знаєте, мене б не взяли працювати «ведмедем на велосипеді» у якийсь мандрівний цирк (не у цьому житті, на жаль, не у цьому).

     

    Я підіймаюсь. Моєму лівому оку відкривається долина Терношори. Моєму правому оку – туман над нею. Не пригадую, щоб раніше таке було, але тепер я – «Та, що плаче на одне око». дали б мені таке Вже п’ятий день око без зупинок «мироточить», пускає далеко не скупу сльозу, а цілий потік. Тепер у кожному обличчі на франківській «стометрівці» я читаю лише одне: «Не плач, несе киця калач. Не плач». Тепер я постійно ридаю бачу світ лише на півтора ока. В одній статті говориться, що людина у середньому плаче 6 хвилин. У 1906 році доктор Альвін Боргквіст розповів у письмовому дослідженні, що 54 з 57 його говорили, що почуваються краще після плачу. Але, що б вони сказали про свої відчуття проплакавши 5 днів підряд? Чи можу я зараз виплакати забуті сльози? Хотілося б, хотілося б.

     

    Я стояла біля гірського потоку, а може то потік стояв біля мене. йому було – Безулька Друга. «Ну, здрастуй, річко з королівським іменем!», – кажу я, дістаючи тін-вістл з рюкзака (або «ірландську сопілку», говорячи простіше). «Ну, здрастуй, створіння невідомо яке!», – передразнює мене річка, смикаючи за молоді ріжки русявими кучерями. Я мовчу, не відповідаю. Не звикла я до діалогів з річками хто мене засудить? Сльози капали у потік. Так ми поєднались. Мовчу бачу, як на протилежному березі чекають «батьки», літературні чарівники, що пишуть мене саме зараз, створюють легенди у своїх головах, заплітають розплітають коси, що в’ються кучерями. Бо я – фавн. Так-так, ви правильно почули – фавн, але той, що працює на півставки. Бо, як мені казали, дівчина не може бути фавном, але я все ж хочу спробувати, незважаючи на ваші заперечення скептичні погляди. Я спробую. Я спробую.

     

    Я невпевнено ступила на слизькі камені водою, але почула шуршання позаду. Людина у довгому чорному плащі до п’ят з парасолею у руці, не зупиняючись, йшла впевнено по колоді над річкою. Якщо б в мене був капелюх, то я б зняла його перед нею, бо сама не наважилась так перейти потік. Людину звали пан Сід. пішов слідом за чарівниками, направлялись до входу у святилище Лади. тут я зрозуміла – це була та сама людина-мандрівник, про яку я колись читала. Туман на мить став прозорішим. Пан приєднався до групи людей, мали одне на всіх – мантикорівці. «Мантикора… щось дуже знайоме, нагадує слово «мандрагора», але ж це зовсім речі», – думала собі. «Після поглинання чергової жертви мантикора починає тихенько муркотіти», – згадувала я рядки з дитячої книжки. «Чудовисько з тілом червоного лева, головою людини хвостом скорпіона. Боїться лише левів». Зрозуміло, треба мати з собою лева. Але де знайти цю мантикору? Чарівники мають знати. от я йду за ними. 

     

    Перейти річку виявилось нескладно. Вода омила ноги, я омила обличчя водою. Так вітаються з Терношорською Ладою. В цьому я згадала фільм одного генія  – Сергія Параджанова. Ви розумієте, що йде про забутих предків». Тоді я ще навіть не уявляла, наскільки я була близька до істини. У 1964 році у селищі Криворівня, що знаходиться поряд з «річкою з королівським іменем»,  проходили зйомки безсмертного твору Коцюбинського. Знала б я тоді, коли читала його у миколаївській школі, що буду грати на дертися схилами сакральних місць, обходити покинуті ґражди, дивитися лівим оком на справжнє гуцульське весілля? Чи подумала б я про це, коли гралась у підніжжя тіней забутих донецьких териконів? Хто його знає, хто його знає.

     

    ось я – фавн на півставки, «Та, що плаче на одне око», стою перед входом у портал, що світ потойбічного світом матерії. Я граю вигадану мелодію міркую: може у цьому порталі живе та сама мантикора? Я ще тоді не знала слів Уільяма Кекстона: «…а голос, що подібний на мелодію сопілки, став солодким шепотінням, яким вона притягує до себе людей, щоби потім поласувати плоттю». Я не думала про таке. Я просто грала на ірландській зупинилась лише для того, щоб залізти у портал. 

     

    ось вона я – кам’яних стін порталу. Стою дивлюся двома очима вгору, де над розщілинами тихо пливуть хмари. Погляд вже зовсім не може сфокусуватися, все наче «пливе». ось – шерхіт у тиші. ось – кінець мій. Це створіння знайшло мене саме, прийшло на звук сопілки у лоно Лади. Я сама винна. Але я про що не жалкую, про що не жалкую.

     

    Ніякий лев тебе не врятує, дурненька.

     

    «Ви – Енжи?», – луною роздається голос пана Сіда у порталі. 

    «Я – Енжи», – фавн на півставки «Та, що плаче на одне око», розкриваючи широко очі. Пан Сід, це був лише пан Сід. А де ж тоді мантикора?

     

    ***

     

    Я крокую по дорозі до автобуса, поруч йде пан В. слухаю його розповідь про чупакабру брязкіт металевої сопілки в моїй сумці. 

    Ви теж помітили «левове співпадіння» у реченні вище? 

     

    З ока крапає сльза, а попереду машина з великим написом: «Розкрий себе». 

    Я спробую, я спробую.

    Анжела Богаченко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!