Андрій КУЗЬМЕНКО (КУЗЬМА): «На 90 відсотків згідний з тим, що зараз не час для пісень»

  • З нагоди свого 25-річчя гурт «Скрябін» презентує шанувальникам альбом, який так і називається – «25». До Івано-Франківська в рамках ювілейного туру «Скрябін» завітає 10 листопада. Напередодні цього концерту наш кореспондент поспілкувався з незмінним лідером гурту Андрієм Кузьменком. 

     

    – З якими відчуттями їдеш у ювілейний тур?

    Чесно кажучи, в той тур я їду зі змішаними відчуттями. Ще рік тому ми планували великі, помпезні концерти. Війна переламала всі плани. Зовсім нічого не хотілося робити в перші два місяці того страху. Потім я дійшов до висновку, що для того, аби хоч чимось допомагати тій бідній країні, тим бідним хлопцям, які кожен день гинуть, треба мати роботу, яка дає тобі дохід, з якого ти можеш якусь частину перераховувати туди. Тобто передавати безпосередньо, аби по дорозі не крали різні сволочі. Найстрашніше, що в людей ще й на то вистачає совісті.

    Люди привикають навіть до найбільшої біди, і виникає бажання збиратися докупи і думати, як жити далі! Напевно, під таким гаслом будуть проходити маленькі концерти в тих маленьких залах. Будемо збиратися докупи і думати, що робити далі.

    – 25 років – це вже вік цілого покоління. Що не дає відчути себе мастодонтом?

    Я себе фізично набагато краще почуваю, ніж десять років тому. Тоді я був повніший, втомлювався скоріше. А зараз увійшов у ритм, чи що. Набагато легше сприймаю життя. Хоча по тому, як молодь підходить і говорить до мене на “ви”, називає “Андрій Вікторович”, почуваю себе незручно. Моментально обриваю ту бесіду і змушую їх переходити на “ти”.

    – За 25 років концертної діяльності правила музичного простору змінились. Що потрібно було музикантам у 90-х, аби досягти успіху, і що потрібно зараз?

    У 90-х досить було хоча б щось робити, віднести то на радіо, і його радо брали і радо крутили. Якщо людина нічого не робила, то все одно крутили, до того моменту, поки про неї не забували або губили десь плівку і музикант випадав з обойми, як Андрій Миколайчук, наприклад. А такі особи, як “Брати Гадюкіни” жили довгі роки і живуть до сих пір.

    Натомість тепер треба однозначно мати щастя потрапити в коло діячів, які мають відношення до ефірного простору, радіо- чи телевізійного. Тому що навіть такий мастодонт, як я, собі не можу дозволити ротації на телеканалі М1. Навіть граючи для них бартерний концерт, за який вони нам обіцяють 100 ефірів. Але кажуть, що ті 100 ефірів будуть, якщо кліп буде форматний. Але якщо “кліп форматний” я не зроблю до кінця свого життя, то вийде, що зіграю той концерт їм безплатно. Тому зараз, крім зв’язків і грошей, потрібен ще й талант. Хоча, коли вмикаєш тєлік, то його щось і не особливо видно.

    – Що важливого ти знаходиш в собі зараз, чого не знаходив в 90-ті?

    Мені подобається, що зараз я розставив більше крапок над “і”. Зараз я, напевно, більш логічніший і більш прагматичний, ніж був у 90-ті. А в 90-х я писав самі палички, не задумуючись над відповідями. Не ставив собі питання, думаючи, що маю відповідь. Зараз я маю відповіді практично на все, що мене оточує, крім одного: для чого та війна? За що вона нам дана?

    Я розумію, що замутили її політики, але нам її розгрібати, і то є найстрашніше. Тому що, навіть не маючи жодного бажання в ній брати участь, ти в неї втягнутий. Хіба що ідіот може казати, що до нас воно не дійде чи що ми далеко і то не наша війна, а тих, що на Сході. То є ідіотизм. Війна є в нашій країні, і гинуть люди – абсолютно порівну з усіх її частин. Це жахливо! А ще гірше те, що 70 відсотків до кінця не усвідомлюють того, що війна дійсно йде.

    Існує твердження: зараз, мовляв, не час для пісень. Що ти про це думаєш?

    На 90 відсотків з цим згідний. Тому що, коли заходиш в госпіталь, то попадаєш ніби в інакший вимір. А коли виходиш, то навпроти входу в госпіталь – ресторан “Марокана”, де сидять бездумні молоді люди з товстими гаманцями і платять рахунки товщиною у рулон туалетного паперу. Вони поняття не мають, що через дорогу від них світ чорно-білий, світ кривавий з відірваними руками-ногами, з пробитими головами, зі зламаними долями, що ті люди вже викинуті з суспільства і через кілька місяців ніхто про них не згадає.

    Тому я навіть не знаю, про що зараз писати ті пісні. Всі ідеї, які приходили, я максимум записував собі в телефон на диктофон. Не хочеться спекулювати на темі війни, на темі біди. Звертаючи увагу зараз на плей-листи українських станцій, бачиш, що більшість людей згадали в тяжкий момент, що вони патріоти, і почали співати українські соціальні пісні. Навіть ті, які ніколи того не робили.

    Маю по 15 дзвінків на день із запрошенням зробити благодійний концерт, від людей, що  мають надії з нього зістругати якусь капустину і абсолютно не думають про те, щоб комусь допомогти. Якщо сумарно порахувати, то мені за місяць подзвонило більше 400 людей, які хотіли зробити благочинний концерт, не маючи поняття, як його робити. Дайте грошей просто або просто щось віднесіть, чи просто посидьте з хлопцями в госпіталі! Нащо їм той благочинний концерт?! Вони від того плюються. Уявіть собі, пацанам в госпіталі, в яких паралізовані ноги, привели стриптизерок, які біля труби крутяться в палаті! Є розум?!

    – Для вас важливіше новаторство чи щоб у групи завжди залишався свій почерк?

    Думаю і те, і те. Почерк – дуже важливо, бо ти маєш бути впізнаваним. А новаторство теж важливе, бо до почерку можуть привикнути, плюнути на нього і сказати: “Патлата мавпа вже 25 років одно й то саме гонить”. Тому від часу до часу ми робимо експерименти, часом легковажні, часом залазимо вглиб і пробуємо з оркестром грати, хоч то не нове, але все одно – досвід. Останнім з таких експериментів є пісня “Дельфіни”. Їй вже майже рік, і ми ніяк не можемо дійти до того, щоб зняти кліп, бо зараз (дивіться відповідь на попереднє запитання) не час для пісень. Думаю, треба знайти в собі частку відстороненості від реалій і один день присвятити, щоб зняти якийсь фантасмагоричний кліп, просто щоб переключитися на інші теми.

    – Як вдається переборювати кризи в творчості, адже вони напевно були за 25 років? Яка криза була найдраматичнішою?

    Чорт його знає, як то вдається переборювати… Часом – алкоголь, часом – колєги, а здебільшого сім’я помагає. Найстрашніша криза була тоді, коли я порозганяв перший склад групи (Ростика і Шуру) чи вони пішли – сприймайте, як хочете. А друга така криза була, коли я вигнав найстарішого друга Сашу Скрябіна. Ніхто від того не застрахований, і так само не застрахований я. Можливо, то були мої помилки, можливо – їхні. Але сталося так, як сталося, і я точно зараз – не гірший, ніж був би з ними.

  • – В сімнадцять музикант, звичайно ж, романтик. Але чи можливо залишатися романтиком, коли ти в шоу-бізнесі вже не перший десяток років?

    То є суперпитання. Я не в шоу-бізнесі, тому можу себе назвати романтиком і послухати ті “Дельфіни”. Шоу-бізнес дуже примітивізує стосунки між людьми. Питання про кількість концертів, гроші, статки я не люблю. У мене всі колєги – абсолютно нормальні люди, які можуть прийти в брудних шкарпетках або в супермодних мештах, і я не бачу між ними різниці. І то величезний плюс людини не з шоу-бізнесу.

    – Як, на твою думку, розвиватиметься музична індустрія в Україні найближчим часом? Чому нова цікава музика так рідко з’являється в ЗМІ і на великих площадках і, відповідно, невідома широкому загалу?

    Останнім часом музична індустрія розвивається дуже однобоко. Про то говорить 250 українських радіостанцій і 10 українських однакових музичних каналів. Ті самі голоси, ті самі мелодії, ті самі аранжування. Нічого нового. Всі позитивні вібрації відбуваються в пабах, маленьких клубах, підвалах, репетиційних залах. Переважно це музиканти, яких ніколи ніхто не взнає. Примітивна влада зробила примітивну державу, примітивна держава вибудувала примітивні рамки, і все дійсно виглядає аж так песимістично. Не те, щоб я перепив якогось вина, в мене бодун і я тут пробую зіпсувати настрій своїми розмовами. Реально все дуже зле. Молоді таланти мають мінімальні шанси пробитися, особливо рок-музиканти. Тому не тіште себе ілюзіями і використовуйте інтернет, якщо ви відчуваєте, що ваша музика варта уваги. Просто підключайтеся до всесвітньої сітки і робіть собі промо самі.

    – Песимістично чи оптимістично дивишся на ситуацію в Україні?

    На ситуацію в Україні я дивлюся мегапесимістично. Маємо на виборах ті самі пики, навіть якщо й нові, то все одно пов’язані зі старими. Одні вмирають, інші пхаються до годівниці. І то не може не пригнічувати.

    – Що у твоєму розумінні “шароварщина”? Як вона впливає на українську культуру?

    Шароварщина колись гнобила українську культуру, а зараз я за нею скучив. Тому що вже стільки “пающих трусів” розвелося, що трохи шароварів не завадило б. Люди забувають свої традиції! На весіллі в Західній Україні грає російська музика – це катастрофа! Раніше був перебір: на сході та півдні в шароварах українською мовою співали українські пісні ті люди, які в житті говорили російською. Від того й пішла назва “шароварщина”, тобто підробне. Проте зараз і такого не побачиш.

    – Які питання тебе найбільше турбують на нинішньому життєвому етапі? На які питання шукаєш відповіді у власній творчості?

    Ті самі, що в творчості, ті й на життєвому етапі: за що гинуть люди? Мені недавно поставили питання: чи був би я згідний на будь-якого президента з тих, що висять на біг-бордах, тільки щоб був мир? І я сказав: ТАК! На другий день я вже подумав, чи правильно сказав, але,  напевно, підсвідомо я б хотів, щоб ті люди перестали вмирати, щоб тої війни не було. Бо ті суки продовжують продавати країну і на цьому заробляти… Тому ці питання нероздільні.

    – У своїх 40 відчуваєш кризу середнього віку? Як переживаєш це?

    Криза середнього віку в мене була два рази – у 30 і в 40. Досить тяжко пережив першу і досить легко – другу. Як казав Бернард Шоу, “тільки ідіот може святкувати наближення до своєї смерті”, тобто дні народження. І тому я стараюсь їх не помічати. Навіть заплутався, скільки мені років. І не пробую той факт для себе вияснити.

    – Як гадаєш, зміни в країні вплинуть на становище української музики?

    Якщо ти за зміни вважаєш війну, то, однозначно, якийсь соціальний сплеск мав би бути видимий. Але оскільки не видимі ті музиканти, які би мали той сплеск робити, то ні. Зараз вмикаєш телевізор, а програми нічим не відрізняються (крім випусків новин) від того, що було до війни. Придуркуваті керівники каналів і ведучі поводяться так, ніби нічого не твориться в країні, ніби над нами не висить смерть. Тому які зміни в країні, якщо їх ніхто не помічає?

    – Що може спонукати тебе до еміграції?

    Я вчора ходив відкривати візи хлопцям, бо маємо концерт у Жешуві. Записатися на отримання польської візи неможливо. То свідчить про те, що українці – “великі патріоти” і валять за кордон в такий момент… Бо якщо не хочеш сам воювати, то хоч поможи – передай якісь матраци, теплу ковдру чи пачку папіросів. “Зі світу по нитці”, – не дурний же придумав! А вони втікають… Ну, і втікайте, а ми якось тут попробуємо докупки зібратися!

     

     

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!