У рамках проекту “Тиждень літератури” PinchukArtCentre запросив давніх друзів художника Павла Макова та письменника Тараса Прохаська поговорити на спільну для них тему – “НЕсамовираження”. Павло Маков – найвідоміший український графік. Тарас Прохасько, за версією “Форбс”, входить у трійку найвпливовіших українських письменників. Прохасько в одному з інтерв’ю сказав: “Головне – не самовиражатись”. Чи може митець бути успішним, не самовиражаючись?

Прохаська та Макова пов’язує давня дружба на ґрунті схожого світогляду, зокрема й щодо  несамовираження, та давня ідея втілити спільний мистецький проект. Ця ідея вже понад 10 років дражнить прихильників творчості обидвох митців питанням, чи буде проект все ж таки втілено? У цьому діалозі Тарас Прохасько та Павло Маков дещо відхиляють завісу щодо долі спільного проекту та розповідають про свої особисті шляхи до успіху.

 

 

Фотографія PinchukArtCentre.Фотограф: Сергій Іллін

 

 Павло Маков: Ініціатором поїздки до Тараса, внаслідок якої ми познайомились, був я. Це був 2003 рік. Я на той час читав досить багато речей Тараса. Вони мені є найближчими і досі з усього, що було написано українською мовою за останніх 20-30 років. Я щойно закінчив свій великий проект “Хроніки утопії” у Національному музеї і поїхав до нього після прочитання “Непростих”. Ми домовились, що будемо робити проект разом. Проект був у моїй голові. Не йшлося про ілюстрацію текстів Тараса і пояснення Тарасом того, що намальовано, чи якісь літературні коментарі. Йшлося про те, що Тарас пише щось своє, а я малюю в своєму напрямку. Те, що він напише, жодним чином не відбиватиме того, що я намалював, а я не ілюструватиму того, що він написав. А потім ми це збираємо в одній книжці. Поєднується це все завдяки третій людині, яка відкриває цю книжку. Тарас про це пам’ятає, і я про це пам’ятаю, але як воно станеться? До прямої співпраці, що він вже щось пише, я щось йому надсилаю, ще не дійшло. Я вже дожив до такого віку, коли розумію, що нічого планувати не можна.

 

У кожного є свої приватні речі, які інколи перемагають у повсякденному житті. Маєш зробити одне, друге, а на третє вже часу не вистачає. Крім того, ти маєш узгоджувати все з кимось іншим, а тут ти з собою все не можеш узгодити. Але він якось все одно існує, цей проект.

 

Тарас Прохасько: Те, що проект існує і якось є, – це правда. Спільний проект може не закінчитися, не виразитися якимось альбомом – що тут буде графіка, а тут будуть тексти. Спільний проект може бути навіть в такій формі, що ми просто знаємо про це. Знаємо один одного. Я дивлюся на сади, які з того часу зробив Павло, і собі думаю про тексти, які би я міг до того написати, і більше того, ці сади є переді мною, і я настільки в цих садах, що коли щось пишу не стосовно цього проекту, то знаю, що на світі є ці сади. Так само я думаю, що Павло, крім того, що є чудесним художником, є заангажований у слово і в літературу як таку. Його творчість є достатньо літературною. Тому, коли він малює ці сади, за ними стоять дуже багато різних літературних асоціацій, слів, які могли би описувати ці сади. Тобто така співпраця є. Думаю також, чи чесно нам говорити про несамовираження після того, як нам вдалося непогано самовиразитись?

 

Павло Маков: У нас з Тарасом проблем із самовираженням нема. Якщо говорити дуже чесно, то на зустрічах мені дуже часто ставлять питання стосовно щоденного буття, звідки і як я живу. Бо розуміють, що без грошей людина існувати в сучасному світі не може. Коли мені було 30, в 90-х роках, мені хотілося не так мати самовираження, як мати якийсь успіх. Але так сталося, що в тій царині, в якій я працював, успіх прийшов сам. У 89-му році я отримав перше гран-прі в Радянському Союзі, потім, в 93-му, премію в Японії, в багатьох інших країнах. За японську премію ми рік з родиною жили. Тому тоді цього хотілося. Але я якось дуже переймався тим, що я не в мейнстрімі. Не те, щоб я хотів у той мейнстрім. Я завжди займався тим, чим я займався. Та, скажімо, в 91-му році мені мій старий друзяка в Москві сказав: “Та що ти з тою графікою носишся, кому то треба?! Ти пиши живопис, і гроші будуть”. А потім я був задоволений, що інтерес до пострадянського мистецтва дуже швидко закінчився, бо на цій хвилі серйозного зацікавлення дійсно мистецтвом не було.

Тарас казав, що моє мистецтво літературне. На цю тему є гарна книга Гумбрехта “Производство присутствия”. Виробництво цієї присутності – це коли вас буде захоплювати, перш за все, як це зроблено, а потім – що там зроблено. Значення теж важливе, бо воно має прямий стосунок до літератури. А присутність в образотворчому мистецтві або в музиці не має прямого відношення до літератури, вона або є, або її немає. Коли вас щось захопило, це відбувається дуже несвідомо. Я дивлюся на одну картину на виставці в “Я-галереї” і не можу відійти. І це не можна спровокувати, що я от зараз сяду і буду дивитися.

Повертаючись до попереднього, дійсно, в 90-х хотілося самовираження, щоб тебе впізнавали. Але була маргінальність, пов’язана з країною. В якомусь інтерв’ю я казав, що не можна бути відомим митцем з невідомої країни. І зараз продовжується ця ситуація з нашими митцями в культурному плані. Особливих змін в цьому сенсі я не бачу, бо є талановиті люди в музиці, в літературі, в образотворчому мистецтві, але талановитих менеджерів, які би цей матеріал могли презентувати за кордоном, на жаль, нема. А ми самі цього створити не можемо. А потім, вже після нашої зустрічі з Тарасом, в 40-45 починаєш розуміти: та нащо мені той мейнстрім? Якщо в тебе є вільний час і ти можеш робити те, що ти хочеш робити, – все, проблем нема. Мені зараз цікаво лише те, чи те, що я роблю, ще комусь цікаво.

Тарас Прохасько: В мене були такі подібні речі, коли я почав розуміти, що я став на шлях роблення книжок, літературних творів і це вже не є якісь просто записки чи нотатки. Хоча моє бажання писати випереджувало розуміння, щоби це було професією. Бо коли я почав писати, я розумів, що я не те, що в мейнстрімі не буду, а що це взагалі нереально надрукувати. І не думав про те, що можу піти в якесь радянське видавництво, навіть якщо там щось би й пройшло, я все одно не збирався туди йти.

Моє бажання писати походило з того, що я не думав, що будуть книжки і я буду письменником. Мені йшлося не про те, щоби виразити те, що на душі, а про те, що я бачу і знаю якісь речі, які є дуже важливими фрагментами світу, елементами тої об’єктивної, повнішої картини світу. А я якісь елементи бачу, а деякі мені пощастило знати, бо я мав до того доступ, деякі пощастило бачити, бо в мене так налаштована голова і оптика плюс цей знаменитий ефект свідка. Це анатомічний закон, який мені дуже подобається: коли є двоє свідків якогось злочину, вони розповідають різні речі. Не тому, що хочуть обдурити, і не тому, що стояли з різних боків, а просто через те, що кожен з нас, коли дивиться, не є вільний від всього попереднього свого апарату бачення. Кожен з нас зауважує щось інше.

Мені найбільше йшлося про те, щоби ці речі, які я побачив, якимось чином зафіксувати, вмурувати у мову, бо я знаю, що у мові відбувається все найголовніше життя, і знаю, що мова – це те, що не зникне довший час. Мені зовсім не йшлося про те, щоби описувати свої пригоди чи емоції. Я цього й дотепер не зробив, може, тому, що боюся писати правду. Але я розумів, що я є просто якимось унікальним шкельцем, бо моє бачення є тільки моїм і я можу заломити цей промінь, який попадає туди, і з цього вийде фрагмент картини світу. Тобто для мене була важливішою спроможність побачене передати комусь іншому. Мені найбільше хотілося і дотепер хочеться, майже як бабці під під’їздом, щось, що я дізнався, комусь розказати.

 

Павло Маков: На той час, коли СРСР розпався, я мешкав у Харкові. На західних землях Радянський Союз ніколи не доходив серйозно до людського життя, і там залишались бабці, які пам’ятали, як було до Радянського Союзу. А на сході вже немає прямої передачі інформації, як було до СРСР. В 90-х роках у Харкові цього підґрунтя – де ми живемо, хто ми – не залишилося. Всі мої творчі спроби – це не було бажання самовиразитись, а намагання самому собі пояснити, чому я тут живу, “натоптати” цю ділянку землі, щоб мені було  комфортно. Довелося самому собі вигадати той світ. Слово “утопія” з’явилося в моєму лексиконі на початку 2000-х. Тоді я дізнався, що воно означає “нема місця”. А в 93-му році, переглянувши виставку Джорджа Маранді, одного з моїх найулюбленіших митців ХХ століття, я зрозумів, що Харків, в якому я живу, – це для мене не рідне місто, і це дає можливість щиро іронізувати та дивитися відверто, бо немає сентиментів. Я почав це місто вивчати топографічно. Сам для себе пояснював, чому я тут живу, чому хочу залишитися. Оце і є “Хроніки утопії”. Це було моє психологічне завдання. Я робив те, що мені на той момент було потрібне, і якщо знаходилися якісь люди, яким це теж було цікаве, які придали мої роботи, це означало, що десь там є у нас щось спільне з цими людьми, і так виникає контакт. І це мені завжди було дуже важливо.

 

Записала Наталка ГОЛОМІДОВА

Довідка ГК

Павло Маков (1958, Санкт-Петербург) – український художник, працює в техніці графіки та офорту. Шосте місце в рейтингу 50 найвпливовіших людей сучасного українського мистецтва за версією журналу “Фокус”. Автор графічних циклів “Утопія”, “Книга днів”, “Сади”, “Paradiso Perdutto” та ін. Мав понад 100 виставок за кордоном та 30 персональних виставок.

Тарас Прохасько (1968, Івано-Франківськ) — сучасний український письменник, журналіст, один із представників „станіславського феномену“. Третє місце у рейтингу найвизначніших письменників України за версією Forbes. Автор книг „Інші дні Анни“, „FM Галичина“, „Непрості“, „Лексикон таємних знань“, „З цього можна зробити кілька оповідань“, „Порт Франківськ“, „БотакЄ“ та ін. Лауреат багатьох літературних премій.