Франківські молоді митці у 2009 р. створили музично-літературний проект «Оркестр Бобовата», який поєднав акустичне етнозвучання (сопілка, скрипка, дримба, бубон) з високою сучасною поезією. У 2011 році відбулося свято «добра, радості й любові» «Бобовата-фест», того ж року «оркестр» став лауреатом третьої премії фестивалю «Червона рута». 3-го березня відбудеться концерт «Бобовати», тож є чудова нагода поговорити про їхню творчість з поетами-музикантами Василем Карп’юком та Богданом Ославським.

 

– Ви визначаєте свій жанр як «інтелектуальний етноглюк». Що це?

Богдан Ославський: Прийнято казати так: інтелектуальний, бо ми пишемо пісні тільки на добру поезію (до чого тут інтелектуальний, сам не розумію), етно ‒ бо в нас є сопілка, а глюк ‒ бо ми наважилися вийти на сцену із такою музикою. Хто бачив і чув, не посперечається, що то глюк.

– А коли заснували «Бобовату»?

Василь Карп’юк: Слово «заснувати» не пасує. Колись я просто хотів мати музичний гурт, потім познайомився з Танею, яка вміє на грати сопілці, з Богданом, який вміє грати на гітарі, поділився з ними ідеєю, та й вони сказали “йо”. Таня привела подругу, яка грає на скрипці… Отак ми почали «Бобовату».

– Тобто вас насамперед об’єднувало бажання?

Б.О.: Так, хоча толком ніхто з нас грати не вмів. Але в цьому і головна штука, яку я страшенно люблю в мистецтві: нам не треба було вміти віртуозно грати. Ми просто робили дуже прості речі, які вигрібали не на тому, щоб, скажімо, я так умів грати на гітарі, аби аж з неї курилося.

В.К.: Ми коли зібралися, то не уявляли, що робити, що таке репетиції і т.д. Тоді ми вловили свій напрямок, стиль такого випадкового писання пісень, коли якась книжка під руками і музика з текстом самі собою складаються… Але зовсім випадково й ніколи не цілеспрямовано. Можна сказати, що ми пісень не писали ‒ ми їх фіксували, вони до нас приходили, ми з ними знайомились і вже як могли запам’ятовували з того першого знайомства…

– А на яку публіку ви орієнтувалися з такими неформатними композиціями?

В.К.: Ми собі жартуємо, що от є формат, є неформат, а ми взагалі неформат серед того неформату, який є. Це не зовсім музика, це поєднання своєрідного театру, художнього читання (чи нехудожнього) і власне музики, такий імпровіз.

Б.О.: І в цьому наша величезна перевага. Ми настільки кайфували від того, що собі грали і що робили, що в нас в принципі не було комплексу, що нас ніхто не хоче слухати. Люди слухають чи не слухають це, якось було завжди однаково.

– А як проходять репетиції «інтелектуального етноглюку»?

В.К.: У нас нормальних репетицій жодного разу і не було… Ми репетирували спершу в книгарні «Є», потім у Спілці письменників, інколи – у мене в кабінеті на обласному радіо, в Мар’яни Гарбуз (Яремак) удома, на острові кохання на озері, в Крихівцях неподалік від цвинтаря, де похований письменник Андрій Жураківський… Де тільки не репетирували!

Б.О.: У «Бобоватій» кожен має якусь свою негласну функцію. Наприклад, Василь генерує ідею, я ту ідею починаю ґанити ‒ такий механізм відсіювання… Мар’яна може посеред репетиції внести якийсь позитивний деструктив, наприклад, я хочу їсти, я йду додому, я хочу сочок – і все, її заклинює і нема репетиції… (Сміється).

– «Бобовата» ‒ амбітний «оркестр»?

В.К.: Мені здається, що ні в кого ніяких амбіцій не було… Ми просто знали, що ми робимо щось дуже класне (принаймні мені так здається), дуже круте. І якби нам дати суперкласну апаратуру і можливість тривалий час справді професійно порепетирувати, ми могли би порвати все! Але оскільки такої можливості немає, ми й не намагаємося якось дуже широко представити «оркестр» і нема якихось амбіцій.

– Якщо немає амбіцій, то виходить, що на «Червону руту» ви йшли просто так?

В.К.: Так, так і було! (Сміється).

Б.О.: Коли хтось із нас сказав, що записав «оркестр» на «Червону руту», ми дружно посміялися. А потім пішли на відбір… І якоїсь холєри ми там тлумилися від самого ранку. А у другій половині дня ми у якійсь їдальні наминали картоплю, а нас саме оголошують… Прибігли в зал, а там уже ніхто про «Бобовату» не говорить. Кажу: оголошуйте ще раз, бо ми прийшли. Вийшли, звар’ювали, а потім з’ясувалося, що нас взяли в Київ…

– Хвилювалися на виступі в Києві?

В.К.: Ні, але ми вже сподівалися там на перемогу. Бо то був наш жанр «інша музика»…

– Куди вже іншіша…

В.К.: Так, справді. Але, очевидно, за нашу іншішість нам дали третє місце, а перше і друге дали іншим за професіональність. Тоді перше місце мала Іларія.

Б.О.: Просто в нас поєднався абсолютний непрофесіоналізм з абсолютним професіоналізмом. Перед «Червоною рутою» з нами почали грати Мар’яна. І до нас, які практично не вміли грати, вона прийшла як професійний музикант і додала свою ноту, дуже підняла нашу музику. А ще вона внесла в «Бобовату» трансовості…. А потім була ще дуже талановита скрипалька Катя Романів… Словом, поєдналися стихійність і професіоналізм. Злилося то все докупи, і вийшла «Бобовата» як вона є.

В.К.: У «Бобоваті» також були люди, які приходили раз чи два. Прийшли – і пішли… Треба бути бобоватим, щоб бути…

– А який це – бобоватий? Можна поза вашою групою і взагалі поза музикою бути бобоватим?

В.К.: Так, звісно…

Б.О.: Я часто навіть з кимось познайомлюся і характеризую так: о, це нормальна бобовата людина… Це такі прості безпосередні й безпардонні люди, які роблять щось для свого задоволення, яких на щось несе. Це важко описати, воно на рівні відчуття.

– Тобто йдеться про внутрішні якості?

Б.О.: Так, не йдеться про професіоналізм… Адже можна пиляти ті ноти з бозна-якою швидкістю, але це багато не дає. А бобоваті люди можуть бути взагалі не музикантами і не поетами. Це просто люди, з якими тобі добре…

В.К.: Колись ми організували “Бобовата-фест” – свято добра, радості і любові. А «Бобовату» ми означили як бактерію дружби, якою можна заразити. Це всі люди, яким комфортно бути разом, відповідно, люди, яким комфортно бути з нами, є бобоватими. Якщо їм з нами комфортно, то й інші люди, яким із ними комфортно, – теж бобоваті, і так далі.

– Звідки така назва?

Б.О.: Є справжня причина такої назви, але ми придумали цікавішу – байку. Коли на якесь із тутешніх сіл набігали татари, люди там грали неймовірно прекрасні пісні. А татари не розуміли слів… Тож вони вигукували: «Бобовата! Бобовата!» Це по-їхньому нібито означало щось прекрасне. Таке, що вони почули цю музику і більше не хотіли нападати…

– А хто визначає тексти майбутніх пісень?

В.К.: Переважно я, це вірші багатьох поетів – Миколи Холодного, Ярослава Павуляка, Тараса Григорчука, Петра Мідянки, Олександра Ірванця, Василя Герасим’юка, Богдани Матіяш, Мирослава Лаюка, Яна Твардовського та ін. Хоча такі пісні ‒ це досить специфічний продукт…

Б.О.: Це не продукт! Ми ж це не продаємо… Не можна сказати, наприклад, що дитина – це продукт, що людина спродукувала дитину. Це теж не продукт, це плід нашої творчості!

В.К.: Але ми наших «дітей» до школи не даємо.

 

Розмовляла Наталія ТКАЧИК

 

 

ВРІЗКА

 

Учасники «Бобовати»:

Василь Карп’юк – голос, дримба;

Мар’яна Гарбуз – голос, клавіші;

Богдан Ославський – гітара, голос;

Оля Кубик – скрипка голос;

Таня Запорожець – сопілка.

 

Друзі:

Руслан «Фауст» Боярин – електрогітара;

Андрій Олексюк – голос;

Олена Герасим’юк – голос;

Юлія Плисюк – гітара;

Богдана Микитюк – скрипка;

Катерина Романів – скрипка;

Василій Сливчик – сміх (також може грати на губній гармошці,

 

якщо купить…)